І на останок. Фото з глибоким філософським сенсом.
Композиція розкриває натуру автора, як таку, що не створена для війни.
Ці руки не знали нічого окрім красивих жінок та клавіатури. І не мали б знати.
Але тепер вони змушені будуть нести смерть ворогам, носити дивне й важке залізячча та постійно копирсатись в землі й багнюці.
І все ж автор пішов назустріч своєму страху (бо не балабол🤓)

PS/ Гірше не стало😉

Серйозний чоловік потребує ваших донатів аби виконати роботу по утилізації загарбників.

Знаю особисто, то ж окрема вдячність за вашу небайдужість 🫶🫶🫶

Дім, милий дім.
Тут непогано б виглядав розумний пост але мені надто добре аби його писати. То ж пізніше🙃

Тут мій Майстер має на меті знову зібрати мільйон і трохи більше) Звісно ж на хороший підрозділ. Буду радий, якщо ви цьому посприяєте 🫶😊

Друзі, тут знову #йогаманіпуляція )))

🔘 Хто зробить репост мого допису, тому скидаю безоплатно тренування в особисті)

🔘 Хто долучиться до командного збору, скидаю вам 3 тренування)

Нам дуже потрібно максимально поширити наш марафон, щоб закрити дуже важливий збір і щоб більше людей долучалось до нашого дійства. Тим самим ви собі зможете сильно допомогти практикою і ми зможемо з вами закрити великий збір і знову підтвердити те, що ми перші в йога спільноті України, хто робить такі речі...

‼️Я ВЖЕ зробив загальну банку для нашого збору. Участь в марафоні 500 гривень за 1 тиждень. Марафон буде 2 тижні.

‼️Хто буде робити командний збір (читай допис вище), той робить свою банку! Чи я можу зробити за вас, якщо у вас не моно)

Збір на Falcon Force

🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/9nxZC2N4JR

💳Номер картки банки
5375 4112 1586 1639

‼️‼️‼️прошу про репост!!

https://www.instagram.com/p/C5BSUiZhjPO/?igsh=eDZ0N3pkbjcyd2Mx

В мені визріває серйозний текст. Але поки що…простір вимагає зовсім інших речей. Наприклад, посміхнутись.

Так, тепер в мене є новий будильник, судячи з усього.
Хвала Буддам.

Всі обставини вигадані, усі співпадіння випадкові.

А чоловіки це завжди трохи діти.

А це про наболіле. Буддистський привіт.

Омммм… Омммм.
Прийми себе з усім гімном.

Давно мав би щось написати.
Про зашкарублу тупість людей, про глибинного хохла в душі нашого народу, про націоналізм та традиціоналізм в їх нинішніх і майбутніх іпостасях, чи хоча б про те, як мало не лишився похованим міною в паршивому бліндажі посеред безіменної посадки.

Але сідаючи за кожен текст, я себе питаю, чи змінить він хоч щось? Для мене самого все, що відбувається, подібно до джерельної води, котра тече кришталевими трубами — настільки все зрозуміло, спокійно і тихо, що достатньо просто всістися й насолодитись.

Проте де ви бачили аби джерельна вода текла якимись трубами, не втрачаючи своєї джерельності?
Там же де й кришталеві труби напевне.

При усій очевидності нашої реальності, практично неможливо передати комусь власне бачення. Погляд кожного обмежується його особистими затьмареннями; якщо довіритись Дхармі, дізнаємось, що вони виражені поетичним числом вісімдесят чотири тисячі.

Вісімдесят чотири тисячі неправильних станів ума.
Й вісімдесят чотири тисячі майстерних засобів подолання цих недугів.
Лише один правильний стан, світопроживання, насильно передати котре, абсолютно неможливо. Воно подібне шляху, який не можна пройти за когось.

Усе, що я згадав у першому абзаці має досить туманне значення. Мені завжди хотілося говорити про те, що важко виражається словесними нагромадженнями. Або з кимось мовчати про це.
Можливо це просте бажання бути зрозумілим та прийнятим, не розмикаючи вуст, серед тих, кого я сам мовчки приймаю.

Але окрім цього, чим більше я говорю, тим більше впираюсь у кволість мови, і стіни її абсолютної непридатності, як засобу передачі істинних сенсів.
Всі ці «ізми» та «атії», «пост», «мета», усілякі сертифіковані «ологи»… Просто бруд на лобовому склі реальності.
Просто завіса, що заважає споглядати світанок.

Нажаль, невербальне пізнання світу, доступне менш ніж одному відсотку з нас. Інтуїтивне розуміння. Проживання стану.
Ті, хто його реалізували, ходять по Землі, кидаючи співчутливі погляди на суєтне шархання бентежного натовпу, й подекуди намагаючись порятувати цю
юрбу.

Невже все так погано? Ні, мій безцінний друже, все, як і завжди, відносно. Нам доступно значно більше за пустотність слова.
Чим більше ти говориш про кохання, тим менше важать твої слова. Чим більше розказуєш про майбутнє, тим менше зробиш аби його побудувати.
Чим легше обіцяєш, тим менше виконаєш.

— Друже, але ж спочатку було Слово?
— Так. А до усіх початків була любов. Всепереможна і мовчазна.
Така сильна, що не потребувала назви.

Чи варто через це назавжди стулити рота? Аж ніяк.
Проте помічайте, споглядайте, дійте. Навіть якщо ви не той один відсоток, що відмовився заради істини від будь-яких благ і самого протиставлення благого й худого, дещо ви все ж можете.

У ваших обіймах більше кохання, ніж у самому «кохаю».
Ваші квіти і поцілунки, ваша увага й готовність пожертвувати собою, говорять більше за ваше «люблю».
Простягнута рука серед відвернутих поглядів, розкриті вуха серед байдужих зітхань, світло посмішки серед викривлених гнівом лиць.

Я на війні тому що чаша моєї волі, повниться вином любові і співчуття, силою і бажанням захистити те прекрасне, що є в цьому світі.
Це вино не піниться сліпою ненавистю, хоча іноді й гарчить від нестримного гніву.
Коли смерть прийде за мною, я буду достатньо спʼянілим істиною, аби востаннє засміятись разом зі світом.
Чи проживаєш ти щось подібне? Чи усвідомлюєш?

І чи варто говорити про якісь націоналізми та націократії, традицію і революцію, копирсатися тисячолітніми звалищами філософії, коли твої очі не здатні кохати та все ще відвертаються від зла?

Так, мій друже, варто. Тому що це Ми.
Така наша природа — будувати зі слів храми мегаполісів, аби блукати ними, не помічаючи за неоновим сяйвом відблиску істини на місячному диску.
Можливо, коли ти вдосталь зітреш ноги і впадеш у води втоми, вони таки донесуть тебе на тихий берег розуміння.

Твої слова важать тоді, коли їх важко говорити, коли в тебе не вистачає часу та сил. Тоді вони знову набираються значенням.
Твої слова важливі, коли поперед ними крокують вчинки.

Дхарма говорить про три брами через які наша воля взаємодіє зі світом. Брама думок. Брама мовлення. Брама тіла.Від найтоншої до найгрубішої
Насправді ці брами єдині, бо ведуть в одне і те ж місце, бо кожна з них є однаково пустою посередині і тому може пропускати через себе ріки сенсів і вчинків.

Ти сам вирішуєш, який з потоків, вириватиметься крізь тебе — брудні отруйні помиї чи води святості.
Вчись, слухай і читай, мовчи і роби.
Говори і роби.

Читай Сціборського, Міхновського, Платона, Аврелія, Талеба, Гессе, Толкіна, Аберкромбі та кого завгодно.

Тоді ти зможеш радувати недурних дівчат грайливими вогниками власної ерудиції і принаймні не здаватимешся ідіотом, навіть будучи ним.
Можливо тексти і роздуми зростять тебе до вчинків і справжнього життя. Можливо ти будеш успішним.

Про що цей текст? Це вже абсолютно неважливо, адже тут немає нічого окрім хаотичних візерунків моєї любові і співчуття, спрямованих у всесвітню порожнечу. Я не хочу аби ти розумів, я не хочу аби ти просто відчував.

Я хочу аби ти проживав. Усією своєю увагою. Кожен сонячний промінь, що цілує тебе в обличчя, кожну мить щирого сміху, що стелиться вулицями, перемішуючись з запахом розквітлого бузку й різнотравʼя.
Кожен приліт міни чи кулі, що може позбавити тебе подиху.

Я просто хочу аби ти пережив сенс, на тлі якого вимальовувався увесь цей текст. Можливо тобі вдасться.

Смерть має свій страшний і тихий післясмак.

Повідомлення без віповіді, десятки запитань серед побратимів, чи точна інформація, лавини чорно-білих постів в інстаграмі, фото з поховання нарешті.

Кілька тижнів і вже помічаєш, що можеш на якийсь час забути. Війна 24/7, нові задачі та цілі. Але потім, влігшись спати, знову ловиш обличчям перестигле яблуко спогадів, і тебе сіпає зсередини.

Ось кілька місяців, днів чи годин тому, ви пили чай або каву, говорили про свої цілі, бачення світу, хороше кіно, а тепер ти затуплюєш погляд об останні повідомлення мессенджера і не хочеш вірити, що відповіді вже не буде.

Всередині ніби туга за втраченим майбутнім. Можливості щось виправити або просто зробити разом, більше немає. Це викликає гнів та холодне і тверде бажання помсти, що коле тебе зсередини.

Коли загинув Джентельмен, дуже не хотілось спішити з висновками, виставляти якісь пости тут чи будь-де. Але здається надії пора звільнити місце для смирення.

Ми були знайомі недовго, проте яке це має значення? Десяток років можна знати й навіть спілкуватись з людиною, але так і не віднайти нічого спільного між вашими серцями. І протилежне — коли ви прийшли з різних світів, несучи на плечах по рюкзаку дивного й несхожого між собою досвіду але дивитесь в один бік, бо обрали один і той же шлях.

Джентельмен був дуже розумною людиною з величезним потенціалом. Ми розходились в чималій кількості питань, як метафізичного й політичного, так і етичного кшталту.
З ним цікаво було мати розмову, особливо коли вдавалось вивести його на серйозність тону, не банальною темою чи думкою.

Він був язичником, мав гарний смак на кінематограф та вмів гарно пожартувати. Ще недавно ми сиділи в горах біля покинутого католицького монастиря, оточені палючим сонячним промінням та набридливими язиками протягів.

Доки перекладачка розповідала іншим про історію маврського завоювання Іспанії і реконкісту, ми з тобою обговорювали межі свободи волі і пізнання. Язичницьку і буддійську космологію, фігури трікстерів в літературі.

Ти захоплювався вчинками і силою. Це нас обʼєднувало.
Того дня ти спитав у мене: «Возможно ли в буддизме наебать судьбу? Жестко наебать».
Я відповів, що в буддизмі відсутня концепція невідворотної долі, котру хибно ототожнюють з кармою і спитав чому тебе це цікавить?

У відповідь почув, що Одін є найкрутішим у скандинавському пантеоні через те, що він хоче наїбати долю. Він знає про те, що настане Рагнарок і йому суджено загинути, проте готується до останньої битви і робить усе можливе аби перемогти, знаючи про невідворотність поразки.

Далі ми говорили про долю і відсутність єдиного Бога-творця як в буддистському, так і древнє-скандинавському вимірах. Я розповідав про те, що якщо є можливість наїбати долю, значить вона укорінена у світоустрій апріорно, а тому навіть твій найоб вже передбачено і прораховано — все сумно як в матриці.

Ти спитав, що про це все розповідає буддизм, а я, як завжди посміявся, і відповів, що етичний аспект Дхарми важливіший за космологічний проте, якщо тобі цікаво, то наїбати долю усе одно варто, бо це правильно. Бо це все що ти можеш собі дозволити в рамках свої волі — самому обрати як вчинити, керуючись власним ціннісним виміром, і не зважаючи на результат. Зробити те, що було б правильним, навіть коли страшно і немає надії.

Ти сказав, що саме тому прийшов на війну і що вона для тебе вже програна. Що це наша остання апокаліптична битва і все, що лишилось це насолодитись нею, зробивши усе якнайкраще.

Я розповів, що для мене усе це лише картонні декорації — кацапський ідіотизм з русскім мірам, українська національна ідея, всі варіанти найближчого й віддаленого майбутнього — усе це лише умови для прояву своїх найкращих якостей, обставини, які відображають то істину, то набір ілюзій і все, що хочеться, це вдосконалитись самому і сподіватись, що зробиш світ дещо кращим.

Згодом літак висмикнув нас з тієї сонячної бухти спокою, і закинув прямісінько у відсирілу палатку, що тонула в грунтах напівглухого післязимового лісу.

Ми їли якусь гидоту, котру я не спромігся б назвати ковбасою в цивільному вимірі.

Але тоді це було найсмачнішим делікатесом — і так завжди, обставини зумовлюють оцінки, це відносність сприйняття.

Тоді ти був дещо задуманим, більш аніж зазвичай. Ні з того ні з сього ти спитав, чи вважаю я нас достатньо достойними аби бути забраними до кола Ейнгеріїв після смерті в бою?
Я не ще не встиг відповісти, бо як завжди почав обдумувати почуте, а ти подивився на мене й тихо і серйозно сказав, що вважаєш мене достойним. І що був би радий бути поряд в останньому бою.

Подумавши, я відповів, що це взаємно; що вважаю, що він точно достойний, і хоча я не маю такої певності щодо себе, проте зроблю все можливе аби бути таким.

Тоді я задумався, що певно він має якісь передчуття, проте не став розпитувати, списавши усе на чергову шизу моєї інтуїції.
Тепер жалкую, що не спитав. І не можу собі до кінця пробачити, що ми так і не зустрілись, хоча за кілька днів до свого останнього бою, ти писав мені.

Перечитуючи ті повідомлення, я відчуваю ту саму тугу по вкраденому майбутньому і тупий біль від того, як мало часу в нас залишається.
Як і більшість з нас, ти мав усі можливості аби не бути там де ми є.
І, як усі ми, ти знав, що немає більш підходящого місця й часу аби стояти тут. Це і робить нас сімʼєю.

Тобі хотілось прожити щось визначніше за матеріалістичну буденність і бути більшим за той набір маленьких ролей, що всесвіт роздає слабким.

Ти зміг цього досягти. Загинувши в бою.
Якщо мої феноменологічні уявлення про світоустрій вірні, твій потік дхарм вже перезібрався в новий набір скандх. Ти матимеш нове тіло, особистість, обставини — все що необхідно аби продовжувати свій шлях. Можливо ми ще встигнемо зустрітись за цієї інкарнації.

А можливо тебе затягло в один з незліченних войовничих вимірів, і ти сидиш у колі Ейнгеріїв після чергової битви. Як би не було, я зберігатиму спогади про тебе.

Памʼятаємо. Помстимось.