Я вже думаю які в мене мають бути нові захоплення, як для людини поважного віку.

Поки що серед кандидатів: доміно з дідами під підʼїздом, шахи з бездомними в скверах, куріння на лавці з дідом-сусідом, катання громадським транспортом о 6 ранку без цілі та звісно ж крапельниці в санаторіях, де буду залицятись до медсестер та ховати коньяк.

Не ставтесь занадто серйозно, просто це смішно)

Дякую всім за допомогу.
Змогли зібрати майже 400к. Новій машині бути завдяки вам 🫶

Нищитимемо ще більше🔥

— Як провів відпустку?
— Та як… два дні дороги, три дні розпусти — от тобі і вся відпустка.
— Влучно і життєво.
— Як є.

Ржемо.

Непереборне відчуття неминучої паузи на війні, супроти усілякої логіки.

Мабуть, це моя апатія прагне до самознищення, шукаючи шляхи видати бажане за дійсне, аби я знову відчував приємний гормональний мікс напротивагу нинішньому сумнівному.

Життя нині відчувається на язиці ніби Шен Пуер — морда потрохи кривиться. Нехай пробачать мене любителі Шену (мазохісти, позери, гурмани-уберменши, чиї смакові рецептори на іншому рівні сприйняття). Думаю частина цих людей має хороше життя, причому настільки, що хочеться підпоганити його Шеном для контрасту.

Але і я не кращий за них.
Загалом, моя велика буддійська проблема досить стандартна. Прагну до всього хорошого і приємного, тікаю від усього огидного і відштовхуючого. Або ж намагаюсь його переломити через коліно.

Буддизм не про постійні перемоги але про відсутність перемог і поразок, як концепцій. Це одна зі складностей.

Прагнеш похвали, боїшся зневаги. Прагнеш багатства, боїшся бідності. Все як у людей. От тільки ти ж тут аби наступити цьому колообігу на горло.

Як казав один Великий Майстер…
«Люди хвалять тебе? Яка нудьга…».

Вже не раз писав, що часто мотивацією виступає «аби не гірше». І ми це жуємо. Я це жую. І річ не про армію але життя загалом. Просто в армії воно ще гіркіше і концентрованіше.

От часто доводиться слухати таку думку, або висловлюватись з приводу неї — що йогін, монах, просвітлений, звільнений, гіга-ультра-практик перебуває в постійному спокої і ясності, любові і щасті. В незнищенному і незмінному просторі Ума — чистому і прекрасному.

Що ж. Ви праві. Але… як тільки ви чуєте «але» — готуйтесь почути чому ви не праві (можливо навіть ліві!!!).

Так от… практиків які здатні не випадати з чистого бачення…зі сприйняття світу очима Будд… одиниці.
І якщо ви подивитесь чим вони займаються, то виявиться, що ви питаєте у людини, котра не один рік просиділа в горах, бачила бідність і в принципі по життю займається практикою та її розповсюдженням. Так, ви швидше за все запитаєте у вчителя. Лами.

Аби життя було таким простеньким, то навіщо тоді взагалі шлях монаха та йогіна? Чому миряни окремо? Тоді немає ніяких спокус і відволікань, жодних проблем.

Солодко хочеться бути монахом, котрий продав свою ламборгіні…аби вкластись в фонд і на здачу взяти порше. Так ми бачимо цей буддизм. От зараз як напрактикую, і одразу знатиму як начальника-підараса поставити на місце, рибку зʼїсти і на хуй не присісти по необережності.

От одразу всі проблеми вирішаться і буду я таким надзвичайно просвітленим-багатієм, ідеальним воїном без докору, аскетом-магасіддгом, тантра-коханцем.

І от я вам зараз заспойлерю.

НІ
ХУ
Я

Є така чесна мантра.

Як казав вже згаданий вище великий вчитель…
«Що приносить Дзадзен? Абсолютно нічого».

На відносному рівні, буддизм вам може принести хіба більш спокійний стан, як побічний ефект практики (а ще може принести який-небудь шизо-психоз, за неправильного підходу).

Практика і плід єдині.
Навіщо практикувати? Аби практикувати. На благо всіх істот.

Не досяг Саторі — рубай дрова. Досяг Саторі — рубай дрова.

Втім рубати дрова це вам не по бліндажах і посадках мерзнути. І не з жінками розпивати чанг вино.
Хоча кажуть були ж майстри… Були, не те що тепер, ага…

Це я до того, що уникати деяких речей і способів життя все ж іноді доречно. Але слідкуйте за своєю мотивацією. Переконайтесь, що ви уникаєте заради практики і на благо всіх істот, а не тому що важко, страшно, гидко, тощо.

Хоча мотивацію без домішок не часто зустрінеш, то ж тримайтесь посередині і не картайте себе зайве.

Важка інструкція до дій, правда? Згоден, але легшої я собі не написав.

Що ж. Закінчую патякати і йду робити специфічну роботу. Вона мені поки не подобається, то ж я сподіватимусь за день почути який-небудь анекдот. Або прожити його. Щоб все не було марним і сірим.
Як сказав мені один розумний чоловік, цитуючи іншого розумного чоловіка: «війна — це суцільна нудьга».

А я додам, що це ще й сюрреалізм, від якого можна вмерти. Американські гірки без страховки. Згідно-відповідні перегони. Оксюморони помножені на оксюморони.

Всіх обійняв-припідійняв.

Трошечки настрою

Виходячи потрохи з кортизолового ражу протяжністю в півроку, зі здивуванням, благоговінням і недовірою розглядаю усе довкола.

Досі не можу тверезо поглянути на частину своїх рішень. А з їх наслідками вже стикаюсь.

Втомився оцінювати і вирішувати.
Покладаю свою волю до Великого Потоку. Нехай несе.

…Життя не таке просте. Іноді війна і небо горить. Іноді ти зручно влаштовуєш денний сон на печі.
Іноді ти працюєш всю ніч, а іноді нажерешся з друзями.

В Буддадхармі йдеться про те, як вибудувати своє життя відповідно до вчення Будди…

(Кодо Савакі Росі)

Очі не кажуть: «Наше положення може й нижче, проте ми робимо більше!».

Брови не відповідають: «Ми можливо нічого й не робимо, але наше положення вище вашого!».

Жити Буддадхарму означає повне виконання власної функції. Навіть не знаючи про це.

(c)

Коли вже стихає борня, опадає броня —
не лишається й привида усередині.
Тільки нервів малинові блискавки
з гонором рискають
десь поміж плеч і втоми,
в перетині десяти особистостей і нестачі дому.

Гублюся… у безтраєкторному русі, хаотичному пульсі,
у тихих спробах свій дах піймати.
Прокрастинатор.

Та здається, мала, це вже хата без даху,
і хата без тата,
хата без вікон і без дверей — Лао-цзи апогей
із приставкою «анти».

А хотілось би як Чжуан-цзи: прокидатись метеликом
і не знати, чим марять атланти;
загубити ключі і забути замка порожнечу —
лише квіти і помахи крил.

Сходження від загального до божевільного — втеча
від чорнухи і сірості,
від
асиметрії рил.

03.02.2026.

Щось я прям насолоджуюсь.

https://youtu.be/r6L-GUOAhGo?si=HKz3tL0hBY8L6mNe

Настрій читати хороші книжки, обіймати красиву жінку і пити червоне сухе під стейк.
І щоб обовʼязково спостерігати гори й ліс за вікном.

Звісно від хорошого косяка я б теж не відмовився раз в півроку. Але в пункті мого нинішнього тимчасового перебування я можу дозволити собі аж нічого, очевидно.

Вже два тижні я нормально сплю. Стало більше йоги і тренувань. Машина поза зоною доступу переважно, то ж зимнє плавання пішло в мінус. Ще й трохи захворів. Сподіваюсь, що трохи.

В тілі накопичилось багато чого. Втома, стрес фактор…Завдяки нормальному сну, воно почало прориватись ззовні вже не у вигляді болю чи тривоги, але як апатія і лінь. Психологічне виснаження. Від FOMO переважно.

Взагалі у війську краще в такий стан не впадати. Бо невиконання покладеної на тебе роботи може призвести до максимально неприємних наслідків. Але я от в такому стані…не знаю як його навіть описати. Коли тіло відновлюється, а психіка намагається впасти у сплячку.

Менталка ніби йде на поправку але ловлю себе на тому, що не можу сказати тілу ні, коли воно каже лягати спати або продовжувати спати. Також не можу робити щось переступаючи через себе на рівні дисципліни.

Коли перед тобою ставлять чітку задачу, то все просто. Вона якби… не є такою, котрої можна уникнути. І ти просто на автоматі робиш.

А от в головоломках, де необхідно самому все розкрутити і перезібрати…складніше. Важко даються негативні соціальні контакти також.

З позитивного… — в мені відбулась трансформація, котрої я дуже довго чекав. Не вдаючись у мікрорівень, на якому все це реалізувалось всередині, скажу лише, що сталось прийняття. Повне прийняття себе.

Але воно тягне за руку неоднозначні наслідки. Бажання піти в річний закритий ретрит, наприклад. З повною соціальною ізоляцією.

Уся ця ситуація, це ніби як хворіти, розуміти які ліки тобі потрібні, але не мати змоги до їх вживання.
І все, що лишається, це знову прийняття. І вибудовування ритуалістичної рутини та системи звичок, котрі триматимуть твоє психічне ядро в бодай в якомусь хиткому балансі.

В простого люду це називається «попайка».

Ситуація, коли тобі в голову лізуть такі прекрасні думки, як безпідставно зламати комусь носа, аби потім поїхати на яму на пару днів.. аби тільки не довбали більше твій мозок якимись задачами.

Або ж ще кращі думки.. що зловити кілька уламків чи лишитись без пальців або руки, теж загалом нормальна ціна за те аби отримати декілька місяців перерви від цієї війни «заводного» типу.

Кожна система так чи інакше зацікавлена в тому аби ти виконував якусь функцію. При перегинах, в тобі взагалі перестають бачити людину. Ба й навіть ти сам втрачаєш здатність згадати, що ти, перш за все, людиною і є. І це небезпечний момент.

Я не дивуюсь такій кількості сзч. Природжених воїнів не може бути багато (і я не є одним з них). А через погану масову мобілізацію, ми стираємося і тілесно і психічно. Бо нам просто нема достатньої заміни, котра дала б час на відновлення.

Особисто я зараз знаходжусь на стадії, де мотивацією продовжувати усю цю затію, є лише кілька людей, з якими я можу вести цікаву бесіду. З ними ми навіть не воюємо поруч безпосередньо.

Ті, з ким мені приємно було воювати поруч, загинули або списані. І та війна є специфічним досвідом дитинства ніби. Його неможливо повторити.

Одним словом, так виглядає вигорання. Тягнучи цю лямку, я таки отримав те за чим я йшов на війну насправді — остаточно сформоване ядро особистості. Сильної, гнучкої, вагомої. Здатної відповідати на статистично фатальні виклики. І головне — такої, що знає межі власних сил і можливостей.

Відчуття цікаві. Ніби розумієш, що нарешті закінчив університет, а тобі кажуть: «Е-ні, молодий чоловіче, вам тут ще рік сидіти…а можливо й десять». І це в той час, коли ти вже цілком собі розумієш траєкторію, котрою рухатимешся, як тільки переступиш поріг до нового життєвого рівня.

Що ж. Завершу даний слабо оброблений потік свідомості кількома підсумками.
Перше — вже згадане прийняття. Іноді воно залишається єдиною базою, на котрій можна доїхати до наступного життєво важливого перехрестя вибору.

А друге… чіткий намір і сильна воля викривляють часопростір обставин достатньо, аби ти міг влаштувати власне життя так, як тобі треба. Цей базовий рівень «магії», доступний і рядовому адепту. Що вже казати про досвідчених практиків. Втім…гарний ум це завжди ум початківця. То ж не концептуалізуємось і просто продовжуємо. Далі цікавіше.

Рубрика цікавих порад.

«Тримай очі широко відкритими до одруження і напівзакритими після».

🫠🫠🫠

Судячи з того, що я не одружився поки, то значить дуже старанно працюю над першим пунктом.

Так… Тут мала бути довгочитанка. Але випадок розсудив інакше. Третина запланованого тексту втрачена через помилку. А я занадто не серйозно ставлюсь до своїх есеїв (цікава гра сенсів, до речі😁) аби братись за спроби їх відтворювати після втрат.

Але. Давайте коротко і про важливе. Є 3 людини, котрі відчутно впливають на моє відчуття світу. Згодом я напишу що, чому і як.

А зараз лише поділюся думками одного з них. За вже класичним правилом мого життя, а вірніше —відповідною закономірністю, я поділяю далеко не усі погляди та підходи автора.

Проте я ціную їх оригінальність та стиль, особливо разом з тим фактом, що на теоретичному фундаменті тих думок, вибудована відповідна йому практика.

На цьому вступна частина себе вичерпала. Далі читайте текст Володимира.