Продовжую свою участь в програмі Fellows від Інституту сучасного психоаналізу та психотереапії. Сьогодні лектором був John Paddock. Психоаналітик, що є вихідцем з прикладної психології а далі по крокам в інтерперсональному, інтерсубʼктивному иа інших напрямках.

Темою була «Теорія мотиваційної системи».
Як завжди відбувається саме в цьому навчанні розпочав з себе, свого шляху і цінностей. І в цьому він згадав свій кабінет, як він виглядає і що там багато фото музикантів, що він колекціонує. Продовжуючи він зазначив: «Так звісно, ми маємо бути дуже обережними з саморозкриттям, але ми точно не маємо ховати себе від клієнтів. Те як виглядає наш простір вже щось говорить. Як ми його облаштовуємо, за яких обставин, і що нам в ньому важливо.» Вже це мене змотивувало слухати його далі.

Було багато цікавого, але коротко.
Існує 7 мотиваційних систем:
1) Регулювання психологічних очікувань
2) Інтимна привʼязаність з людьми
3) Партнерська інтимність з групами
4) Турбота/догляд
5) Дослідження та формування вподобань
6) Чуттєва насолода та сексуальне збудження
7) Негативна реакція через протидію або відсторонення
В кожній системі може формуватись як адаптивний так і дезаптивний патерн.
Дана теорія допомагає клініцистам бути більше в моменті з клієнтами, розрізняти, що кожен приносить в простір та сприяє більш чутливій, емпатичній та проникливій взаємодії.

А минулого разу говорили, про різних психоаналітиків від Фройда, Кляйн, Фейрберна і так далі. І що якби вони жили нині, то буди б реляціоністами.

Якщо вам цікаво було б, то можу зробити по кожній темі коротку лекцію. Звісно українською 🤗 Дайте якось знати.

#міжнародненавчання #JohnPaddock

Сьогодні маю новий початок. Напевно вдаліше назвати наступний розділ. Попередній називався «Моторошне», а новий «Любов». Естетичне дослідження в психоаналітичній супервізійній рамці.
Сьогодні Оля Яскевич ділилась есеєм: «Любов і лібідо: мистецтво маскування». То неможливо передати коротко суть, але напевно ключові моменти, що запам’ятались.
🔗 Лібідо: дихання Self, яке завжди впирається в об’єкт.
🔗 Маска репрезентує динамічну конфігурацію Я та об’єкта, блокує лібідо.
🔗 Нині штампування маскободібних реакцій, допомагає впоратись з реальністю війни.
Прояви маски:
1) заморозка лібідо
2) Репрезентація Self-стану
3) Захисний бар’єр, щодо об’єкта
4) Постравматична інтеграція
5) Вторинно нарцисична R Self
6) Дублювання двійників
7) Нарцисичне розширення Я
😍 Зловіща зустріч з двійником
9) Тоталітарний контроль
10) Необхідний атрибут ритуалу
11) Буття разом без слів
В результаті з’явились рядки. Хай буде і такий цикл.

Ті змерзлі тіла
Чи їх шматки
Вони творять діла
Вони не тривкі.

То добрі діла
Із ночі до ранку
Куди б не пірна
У праці чи б в чарку.

Лиш зрідка на стоп
Вживаючись в вузол
Для когось то скол
Для когось все ж турбо.

Подвійність, що стримує
І що відкриває
Відчайдушність утворює
І щось віднімає.

І все, те що бʼється
І навіть, так тихо
З віками минеться
Закарбоване маскою лихо.

#любовмппм 07102025

Я буду і всіх запрошую. З поверненням Школи в життя 😀

🍁 Осіння Реляційна Школа 2025

Радо запрошуємо вас на офлайн подію, присвячену дослідженню глибинних вимірів стосунків і процесів, що відбуваються між терапевтом і клієнтом — 16 листопада 2025 року!

Деталі за посиланням 👉 https://telegra.ph/Os%D1%96nnya-Relyac%D1%96jna-SHkola-2025-10-13

Хочу поділитися з вами, що зі мною трапилось, як думалось і пропоную теж ділитися враженнями.

А сталась зі мною вистава «Коріолан» у драматичному театрі імені Івана Франка. Трагедія «Коріолан» – історія злету і падіння легендарного давньоримського полководця, сюжетну основу для якої Шекспір запозичив у давньогрецького історика Плутарха.

Це і гостра політична драма, і драма сімейних відносин, і внутрішня трагедія однієї людини. Чому я про неї вже не перший день думаю і вирішила написати? Бо як на мене вона неменш актуальна, ніж популярні нині вистави.
Воїн, якому вдається не тільки вижити, а й вчинити багато подвигів повертається до мирного життя. І що з ним стається? Скажете - Ну нам ще далеко. Війна в розпалі. Кінці краю не видно. От тоді і будем думати.

А ніт. Це наше минуле, теперішнє і майбутнє одночасно. Адже воїни повертаються ще з 2014 року, не кажучи вже про тих хто брав участь в інших воєнних конфліктах таких, як Афганістан тощо.

Дивившись я постійно згадувала матрицю солдата Robi Friedman, а після сіла перечитувати його статтю «A soldier’s matrix. A group - analytic view of societies in war». Де ще на початку статі, автор задається питаннями: в бою, хто є здоровішим? Ті що біжать в перші лінії, ті що трохи думають і біжать в другій, ті що довго чекають і біжать, або зовсім не біжать?

У виставі, нам показують воїна, що не чекав. Що йшов вперед, вигравав битви, повернувся героєм. Та щось пішло не так. Добре показано, що від нього чекають дуже швидкої адаптації, відмови від попередньої ролі і взяття на себе нового обов’язку. І якби головний герой не пручався, десь відчуваючи, що зарнао, чи можливо щось не так і не зараз, мати таки його вмовляє. А соціум додавлює. Я не буду спойлерити і щиро раджу подивитись виставу, та вона спонукає думати мене про ось що.

Кожен воїн що повертався, повертається і повернеться потребує:
1) часу; 2) визнання; 3) турботи; 4) відновлення та 5) трансформації. Чи вдасться це всім? Нажаль ні. Та подивившись виставу хочеться спробувати. Створювати простір, де стануть можливими нові розділи життя. І щоб була спроба їх написати.

Коли зустрінете очима - достатньо посміхнуись,
коли почуєте історії - достатньо вслухатись,
якщо попросять допомогу - почніть із слова та руки,
відчуєте невизначеність - просто залишайтесь поряд,
спостерігатимете невдачі - продовжуйте вірити.

Вистава - трагічна, та може стане для когось ковтком води…

Окрема подяка Тетяні Гриценко за квитки, а Марині Потурнак, що розділила 3 години естетичної гри.

Цікаво, починається інтерв’ю з #PhilipBromberg: « Я радий тут бути і саме це я маю на увазі. Я знаю, про що я хочу говорити, та я не знаю як це вам донести».
Коли Bromberg, почав говорити про інтеперсональні стосунок в психоналізі, він зазначив. «Клінічний процес - це не зустріч де один допомагає іншому, а це участь в складному стосунку коли пацієнт має можливість відновити свої дисоційовані прояви Self, через так зване терепевтичне обговорення інакшості.» Він помітив, що перед записом фільму, це викликало в нього багато стрессу. І здивувався. Адже він багато виступає з доповідями, полюбляє відкриті питання-відповіді, але так ніби фільмування викликало щось інше.
В один момент під час конференції сталось прояснення. Що коли виступаєш перед іншим, в такому випадку аудиторією, навіть якщо вона тиха, все ж відчуваєш себе і зв’язок з іншим.
В продовжені анекдот 👉🏻😀 https://telegra.ph/%D0%86ntervyu-z-Philip-Bromberg-10-17

#реляційніінтервʼю

Дивіться на ваших клієнтів. Травма часто захована в домовленостях. В їх порушеннях. Або коли вони самі по собі, стають травмою.

#МаріяПанькова

Для Fairbairn найскладнішою і найбільш психологічно формуючою проблемою, з якою стикається немовля або дитина, є дилема, що виникає, коли він відчуває, що його мати (від якої він повністю залежить) є одночасно люблячою і приймаючою його любов, і нелюблячою і відкидаючою його любов. У працях Fairbairn міститься критична двозначність щодо цієї основної людської дилеми. Мова, яку використовує Fairbairn, неодноразово викликає у читача питання: чи кожна дитина травмується досвідом дефіциту материнської любові до неї? Або ж дитина неправильно інтерпретує неминучі (і необхідні) фрустрації як прояви нездатності матері любити її?
У працях Fairbairn є достатньо доказів на підтримку обох висновків. Водночас у працях Fairbairn простежується логіка, яка підтверджує ідею, що кожна дитина реалістично сприймає обмеження здатності матері любити її і що це реалістичне сприйняття є «травматичним» (Fairbairn, 1944, с.110) для немовляти або дитини. Ця логіка виглядає наступним чином: (1) «... Всіх без винятку слід вважати шизоїдами» (Fairbairn, 1940, с. 7), тобто всі виявляють патологічне роздвоєння особистості; люди відрізняються один від одного лише ступенем тяжкості своєї шизоїдної патології. (2) Шизоїдна психопатологія має своє коріння в «незадовільних» (1940, с. 13) стосунках з матір’ю, тобто «нездатність матері переконати дитину, що вона дійсно любить її як особистість» (с. 13). (3) Оскільки всі є шизоїдами, а шизоїдний стан походить від нездатність матері переконати дитину в своїй любові, з цього випливає, що кожна дитина переживає травматичну нездатність матері любити. Але мова, яка використовується в цій логічній послідовності, залишає важливу двозначність.
Чи «нездатність матері переконати дитину, що вона дійсно любить її як особистість» (1940, с. 13) відображає нездатність матері переконати, чи невдачу/нездатність дитини бути переконаною, тобто нездатність дитини прийняти любов? На мій погляд, фраза «невдача з боку матері» схиляється до першого тлумачення, але жодним чином не виключає другого. В цілому, у праці Fairbairn двозначність мови в цьому контексті служить для передачі, на мій погляд, погляду Fairbairn, що кожна дитина точно сприймає межі здатності матері любити її; і, в той же час, кожна дитина неправильно інтерпретує неминучі нестачі як відсутність любові матері до неї. З цієї точки зору, концепція Fairbairn про ранній психічний розвиток є теорією травми, в якій немовля, в різній мірі, травмується своїм реалістичним сприйняттям того, що воно повністю залежить від матері, здатність якої любити його перетнула межу. (На мій погляд, теорії об'єктних відносин Fairbairn і Klein є взаємодоповнюючими, і ця взаємодоповнюваність дає нам, аналітикам, можливість мислити/бачити «бінокулярним зором» [Bion, 1962, с. 86]. Fairbairn вірить у первинність зовнішньої реальності та вторинну роль несвідомих фантазій, тоді як Klein вірить у первинну роль несвідомих фантазій та вторинний вплив зовнішньої реальності. [Обмежений обсяг не дозволяє детально розглянути порівняння теорій об'єктних відносин Fairbairn та Klein.]) #ThomasOgden

Я дуже тішусь цій новині і ділюсь з вами і всіх запрошую 🫂

Друзі, тримайтеся міцніше — у нас неймовірна новина!

РОБЕРТ ГРОССМАРК повертається! 🎯

Продовжуватимем знаймоство та заглиблення в реляційну перспективу.
То про що говоритимем?

🔥 Тема, від якої мурашки: "Страх Розпаду, Розігрування та Терапевтична Дія"

Пригадаєм концепцію Віннікота та її зв'язок із тривалою травмою, взаємним розігруванням і клінічним процесом. (На індивідуальному та груповому рівнях).
Лейтмотив зустріч складний та багатогранний, а ще актуальний в наш час. Тож психологи та психотерапевти різних шкіл, зможуть знайти свій відгук.

📆 19 листопада, 15:00 (2 години)
📍 Zoom | 🎧 Переклад + запис
💰 Участь: 500 грн
🔗 Реєстрація за посиланням —https://forms.gle/GBLZJ6a3z19QjeKF9

Модератори зустрічі: Марія Панькова, Альона Бартош

Не зволікайте, та ловіть можливість! 🕊️