У війни немає очей, лише пусті чорні провалля, які поступово затягують тебе глибше і глибше в безодню жахів та кошмарів, які в кінці кінців стають твоєю буденністю.

Усвідомлення того, що все, що ти можеш - це збільшити або зменшити шанси на життя приходить до кожного, хто зазирнув в її пусті зініці, по справжньому...

Відчуття життя на кінчиках твоїх пальців, сум та турбота про коханих та близьких, сповільнення часу через скажені викиди адреналіну, абсолютна довіра до тих хто стоїть пліч о пліч, навіть якщо вони хтозна-де, яскраві кольори сірого та чорного, радість від простих речей... а саме головне, кристально чисте розуміння, що головні речі - зовсім не речі...

Американський піхотинець

чого вона так боїться, шо шось можуть підсипати асвабадітелям в корм?

а у вас як здоров'ячко?

ідеально

Наталія Поспєлова - автор вірша та тексту нижче.

Війна розділила нас всіх на "там" і "тут". Наші сміливі, сильні, мужні, найкращі у світі - там. А ми - тут. Тим, хто "там", дуже важко. Вони втомлюються, виснажуються. Вони бачать жахи та смерть. Вони хвилюються за своїх близьких та рідних, які залишилися вдома. Адже ворог підступний і б'є по слабким місцям, по тилу, плануючи вбити воїнів морально, щоб вони не здатні були чинити опір. Але не дивлячись на страшенну втому та щоденну працю, наші незламні, стіною стоять на захисті і не дають можливості ворогу знищити нас. Вони відвойовують наше майбутнє.

Тим, що зараз "тут" також важко. Вони живуть у вічному страху. Відчувають на собі або бачать наслідки щоденних обстрілів. Завмирають від жаху, чуючи завивання сирени. Але більше за все їх лякає дізнатися про загибель тих, хто "там".

У цій несправедливій жорстокій війні ми відкрили в собі неймовірну якість, про яку не знали. Виявилося, що саме тут, на війні, ми здатні гостро відчувати любов одне до одного.