Да ладно?! Здесь не было этого текста?

Ну окей. Вот он. (триггерворнинг: метафоризированное насилие в семье в отношении к взрослым потомкам; утрата дееспособности)

#проза
https://telegra.ph/Tuman-10-27

22:22 22.02.2022

#замок, наверное.
Несу из одного разговора, где случайно всплыл язык сновидений

#мемуаразмы
Если не знаете, что делать, пишите стихи. Да, даже плохие. Даже ужасные. Или просто мысли. Но лучше не оставайтесь одни.

Якщо не знаєте, що вдіяти, пишіть вірші. Навіть кепські. Навіть жахливі. Чи просто думки. А найкраще – не лишайтесь на самоті.

#мемуаразмы когда мне было 5 лет, мой сильно пьющий дед скандалил с бабушкой, лез с улицы в окно, обещал бабушку убить, орал и создал самое, увы, незабываемое воспоминание моего детства.
Сейчас подобное происходит снова, но в более крупном, формате.
Я не знаю, что сказать вам, я очень нервничаю.
Я просто надеюсь, что мы выживем все. Нервные и спокойные, бодрствующие и спящие.

Коли мені було 5 років, мій дід, затятий пияк, скандалив із бабусею, ліз у вікно з вулиці, божився бабусю вбити, кричав і в такий спосіб створив, на прикрість, найбільш незабутній спогад мого дитинства.
Зараз це відбувається знову, але в значно більшому обсязі.
Я не знаю, що вам сказали, я дуже нервую.
Я просто сподіваюся, що ми виживемо всі. Нервові та спокійні, ті, хто спить, і ті, хто ні.

#мемуаразмы
Докторка сказала вести #дневник_боли, записывать, что болит, как, когда, как долго.
Интересно, стоит ли мэра записывать ощущение погружения в собственные сны?
Наверно, если думаю об этом, то нужно.

Там, де був ліс, відранку чорніє поле.
Ніби все диха – чи то в голові шум?..

Лікарка каже писати щоденник болю.
Літери всі розбіглись.
Але – пишу.

#щоденник_болю
#дневник_боли
#стихи

Кроки – мов громи,
і зв'язки печуть мені ноги.
Світ – розпанахані нутрощі,
Світ – без мети.
Кажуть, то десь на кишках
Розіп'яли одного,
Й тим розтривожили ватру,
Що нищить світи.

Попіл немов, відліта день останній зимовий.
Йду навпростець,
А дорога темна й ковзка.
Я – наче птах без'язикий,
І жодного слова,
Жодною з мов
Не злітає з мого язика.

#щоденник_болю
#дневник_боли
#стихи

#дневник_боли
Сильное головокружение на фоне нервов, дорог, усталости, ужаса и всего.
Ощущение, что единственное, что укажет мне путь – мои сны, а единственный язык, на котором получится высказать все, что наболело, так, как надо, – язык сновидений, глоссолалия взаиморекурсирующих созвучий и форм

Нейромашина сну дорогою стогне тривожно,
Привиди древніх тварин везуть її ген без мети.
З неба спустилось лице, не чортове і не боже, –
Зірчине.
Зірка Полин палить і палить світи.

#щоденник_болю
#дневник_боли
#стихи

Просто неба, що сипле снігом мов зірками, лежить Хтось. Вітер відніс його капелюх, і той покотився ген-ген палаючим колесом. Маска спала з обличчя і, звернувшись величезним вареником із начинням вірусів, лежить на землі.
Хтось марить. Бачить, як на Старокиївській горі, де раз за разом оживають порубані дерева і мріють камінним сном зачаровані скіфські ватажки, торує шлях крізь небеса прадавня липа. Скоро по ній підуть весняні соки в ирій, у занебесся, і наситившись тою жертваю, небо вдячно стане на одну зі сторін у війні мертвих.
Березневі іди. Колодій. Землю колотить, вона рипить під страхітливими кроками залізних тварин. Деякі з тварин поранені. Правлять ними мерці, які ще не знають про те, що тіло їхнє – порох, а душа – попіл.
Хтось марить тими страхітливими кроками, захлинаючись чорною жовчю нападу. Над ним, колисаючи, стоїть темна постава запустної пані.
Запустна пані пишна, гарна, зусибіч тепла і широка, цілунок її – п'янка вишнівка, обійми її – смерть.
Вона колисає на руках колодку, порожніми очима, які виїли страх і ненависть, дивиться на погризені різаниною шляхи.
– Ходіть сюди, парубійки, – шепоче. – Ходіть, молоді, нежонаті бахурі, ходіть. І не соромно вам на Запусти бути без пари? І не бридко перед людьми ходити самим-одним, ні до кого не притулившись? То я вас притулю! Гляньте, яка файна в мене дитинка на руках – одного дня родилася, другого хрестилася, на третій гуляла, на четвертий зібрала всього цвіту по всьому світу, на п'ятий занедужала і стала хворіти. На шостий ставимо свічки, будемо молитися, будемо ждати прощеної неділі. А щоби вам велося легше, срібні мої вороженьки, безкровні та мертві, що з вас ні ковтка вже не випити – прив'яжу до вас колодку мою, дитину мою, ніжну, кохану, плекану.
Падає з рук запустної пани колодка та перетворюється на труну. Труна з тирси, бо жодне дерево не хоче віддати життя за того мерця, що мусять його поховати: тирса, сміття й мотлох самі збираються шар за шаром, труна за труною, та лягають у театр-київський-трамвай, що везе Куренівкою душі розтривожених мешканців Бабиного Яру. Там теж свято невдовзі, Пурім Ґадоль, мерчині печуть із землі Гаманові вуха, всі знають – чому.
Хтось катається про землі, стогне від криків і сирен. То не фантомні сирени та крики – то зливаються минуле та майбутнє, перкроюється світ у суцільній страхітливій гіпнагогії.
По цей бік болю і страху стоять ті, кого теж можна було би, певно, назвати мерцями. Їхні обличчя затягло імлою з Дніпра. Вовчими ріками, підземними водами, туманом і жилами землі іде до лав війни, що судомить кожен в'яз, – корабель із людських нігтів, і мертве полум'я на його щоглах вирує в такт тому, як піднімаються з-під землі перші квіти. Полум'я мертве іде до полум'я живому, мерці з душами ідуть на поміч мерцям із душами проти мерців без душі.
Під землею, серед таємних ходів довкола Львівської брами дзвінко дзвонять у розсохлих скринях срібні монети: бійся, кажуть, бійся березневих ід! І потяги полонених мерців десь аж за Єнісеєм проносять на скам'янілих вустах новину, стару як світ: помер, помер кіптяр, діва в білому вже пролила олію на пекельну пательню, і панночки-царівни в лебіжому пір'ї готові стати в танок.
Ні в кого, шепоче Хтось. Ні в кого з них. Ні в кого з них нема обличчя, тільки черепи. Але коли колодку Запустної пані покладуть у землю, але коли цариця Естера в сукні з сувоїв заведе спів, але коли Фреїні коти розірвуть вніщо темряву – обличчя проростуть на черепах, мов перші весняні квіти. До цього ще довго, так довго, вічність, ціла доба чи дві. Але танок здійсниться, і буде суд над мертвими, і дехто з них воскресне й оживе, а декого ніколи більше не буде.

На прощену неділю на прощі танцюватимуть білі лебідки. Білі, мов останній весняний сніг.
Так каже Хтось, а тоді засинає у власній чорній слині неспокійним порожнім сном і бачить те саме, бо сон віднині є явом.
Але так, каже полум'я з корабля мерців, буде не завжди. Ти ще оживеш, повернеш собі своє ім'я й лице, і дерева оживуть. А поки не терпи. Кричи. Ридай. Ненавидь.
Люби.
І там, де над Кимось проходить віщий мертвий вогонь, тріпочуть бруньки на березах.

#щоденник_болю #дневник_боли
Не знаю, не будет ли мне уже через секунду стыдно за этот текст, но вот

#мемуаразмы
Иногда я себя просто боюсь. Этот стих был написан 6-го января.

по всему телу – разрядами – шум и гул;
я делаю всё, что могу. я так мало могу!
пока я ошибаюсь и делаю выводы не о том,
у вселенной кончается "скоро"; у неё уже нет "потом".

в моей голове так пусто и влажно сейчас.
там нет городов, только старый разбитый причал –
место для скорби. кругом лишь вода, вода.
кажется, другого там и не было никогда.

надо собраться, ведь собираются все, –
и мчаться, мчаться в этом жутком, измазанном в кровь колесе!
надо всё помнить, надо следить, смотреть
(а в голове в купорос превращается медь,

а в голове ржавчиной обращается сталь)!
я не знаю, кем стал; я знаю, что очень устал.
и слова опустели,
и во всём теле – ком:
нет сил
больше заботиться
ни
о
ком

#щоденник_болю #дневник_боли #стихи