А ще оце оповідання (спойлер: вайби слов'янського фентезі, псевдоМогилянка, зовсім трохи впливу Винниченка): https://telegra.ph/Horist-09-27
#проза

У місяцях тих, де сотні заходяться криком, — тисячі мовчки плачуть про те ж. Не тому, що їм легше чи важче ведеться, просто в кожного слова є межі.
«Біль», «туга» і «зневіра», й «безсонні ночі, що на пустку спалили сни»... Там, де сотні кричать від ядучої люті —
Тиша тисяч і тисяч дзвенить.
#вірші_стиха

*стиха — це те ж, що тихенько

Про оцей теґ: слово "мемуаразми" ввів у нашу богемістичну (тих, хто вивчали чеську) тусу наш викладач поетики. І я, так сталося, не пам'ятаю його ПІБ. Але пам'ятаю на їхній основі створене псевдо: АТаінший.
Раптом він і вас поетики вчив.
#мемуаразми

Знайшов досконалий варіант цензурно написати "АСАВ". Переклад Біблії Огієнка, записуйте.

"А ввесь Ізраїль буде слухати".

Це вірш із Повторення Закону, 13:12. Ідеально.
#груші

Бували часи — тебе всі хотіли знати.
Ти був ніби сонце на небі, ніби Різдво,
І янголи у коронах знаходять в хату,
І кажуть: "Христос народився" — "Славімо Його!"

Твої імена заклинали книги і бісів,
Твоїми словами міняли силу отрут;
А як хто спитає про меч, що вгорі завше висів, —
Його спопеляли гуртом, наче полум'я — трут.

Твій сміх був — вогненних левів рик у пустелі,
Ти небо за душі тлумачив, і кості, і сни.
Ти був серед тих, хто кожух обіцянкою стелить.
Скажи — що тепер, що змінилось цієї весни?

Яскраво палало — і бачиш, розплавились маски,
Корона згоріла картонна і блазня ковпак.
То що то за меч? Ти скажи вже хоч нині, будь ласка.
Можливо, у нім є підказка, розв'язка і знак!

Лежать глядачі та актори навколо вертепу,
Над ними — ходи і рятуй-бо! — палає Полин.
Блаженні усі, хто спасались серед дикого степу.
Гляди, ти лишився один. Ти — лишився один.

Велика весна йде по згарищу й решткам театру.
Наблизився меч, його холод навряд чи мине.
А ти все торочиш у попіл, як приспів, як мантру —
"Славімо мене, славімо мене, славімо мене!"

Хм.
#замок #проза
Это всего лишь две первых главы, по которым ничего не понятно.
Но да, он правда существует.
https://telegra.ph/Zamok-oglavlenie-01-31-2

Справді, люди, не цейво

Друзі та подруги журналу «Андерхаунд»,

наша редакція сподівається, що всі ви та всі, хто важливі для вас, у безпеці.

Ми серйозно сприймаємо можливість тимчасових відключень комунальних послуг через напади держави-терориста. І тому, разом із десятками інших каналів у вашій стрічці Телеграму, нагадуємо нашим читачам в українських містах і селах:

Зарядіть прилади, потурбуйтесь про альтернативні джерела освітлення (і опалення), якщо є така можливість. За змоги тримайте їх зарядженими. Не забудьте зробити запаси технічної та питної води. Не ігноруйте сигнали тривоги.

Тримаймося, всі імперії зла завжди руйнуються під власною вагою. А нам усім треба вистояти. Потурбуйтеся про себе та своїх: це теж важлива частина спільної боротьби.

І хай ваші герої, боги та демони вас бережуть!

редакція «Андерхаунд»

До чого було це опитування?
А до того, що в українському публічному просторі часто спливають мовні срачі та претензії до російськомовних (переважно, бо українську таки, як показує час, майже всі чудово знають і почасти переходять на неї принаймні в адміністративному просторі).
Так от, коли вони спливають, мені чомусь раз-по-раз спадають на думку штучні мови, скільки їх не є на світі, від есперанто до клінґонської.
Серед причин створення своєї мови може бути бажання нової гри, пошук елементу для витвору мистецтва (надто тексту), психологічний стан, не_безпечне положення, де мова — шифр і код...
А ще бажання ескапізму через неможливість витрусити з голови діалог про мови, колоніальні та колонізовані, про мови-зброю та мови-жертви. З таким бажанням людина теж може створити мову. Але є одне але.
Людина теж проходить із певного простору, певного часу. З суспільства, що пригнічує, чи суспільства, що було призначено на винищення, з громади, яка відсторонилася, чи з тої, яка боронилася чи боронила інших. І від цього важко втекти навіть у вигаданий простір, хоча в такому просторі можуть чекати одкровення й нові кути для побудування точок зору.
Та наразі мені важко відсторонитися від аналогії: людина з постраждалого простору створює свою мову як спосіб викричатися словами, яких нема в жодній з їй відомих.
Людина з простору, де суспільство підтримало винищення Іншого, — створює нову мову або щоби серед тюремної наруги вберегти рештки глузду, або, якщо на волі, з повним пузом та гаманцем, — щоби новими словами заколисати совість.
#мемуаразми

Часом було — хтось зі знайомих чи родичів заговорить про те, що, мовляв, у нас половина населення придурки, от би їх бомбою, щоб, мовляв, лишилися тільки розумні, прекрасні, молоді, ідеологічно правильні...
Мені тоді хотілося сказати, а коли набирався сміливості — то й казав: не буває так. Вірніше, буває. В головах тих, хто може прийти на чужу землю і знищити чужий народ. Бо якщо ти зичиш іншим людям фізичної страти — вони для тебе чужі.
Як на мене, хай уже були б усі. І ті, хто мені неприємні, й ті, хто мене налякав би, і ті, хто порадував би, й ті, з ким мені було б переважно байдуже одне на одного. Коли можуть у місці, де велике скупчення людей, жити відносно мирно різні люди (хоч не завжди це життя комфортне психологічно, на жаль), — наразі й є нашою межею можливостей за невоєнного життя.
Боги, краще так, ніж коли всі об'єднуються перед лицем всезагальної загрози.
Хоча хто його знає, чи може взагалі людський світ жити відносно в мирі завжди. Хоча б упродовж кількох поколінь. Чи завжди десь будуть народжуватися й виростати ті заздрісні ледаща, для яких мед — накрутити ближніх проти дальніх і піти на них війною? Від війни чи від миру з'являються такі люди? Чи існує можливість дати людині виховання, за якого вона не захоче війни, навіть будучи при владі? Чи є подібна поведінка невідворотною частиною багатоманіття характерів людини за мирного життя? Чи існує можливість такого виховання, за якого людина не буде підтримувати диктатора?
Останнє, здається, так.
#мемуаразми

Це я один дивний, чи ще хтось не може зараз спокійно читати вірш Антонича про відро, бо щоразу бачить перед внутрішнім оком не відповідає, а труну?..
#груші (які й були вмістом, якщо пам'ятаєте)

#груші
Словом, зараз щось буде.
Завтра починається місячник написання роману (читати, що це, тут).
І цього року мені дуже ліниво вирішувати, що писати, то хай кубики та сни вирішать за мене. А я лише назву імена, як і належить порядним дітям людським.
Отже,

Перша половина варіантів — до/переписання чогось старого:
1 — переклад/редактура "замку", бо блін кіко можна‽
2 — нові оповідання по замковому всесвіту
3 — "Примхи"
4 — радіотекст
5 — мій, простигосподи, дарк
6 — "Музика спасе світ"
7 — "Розамунд Ведемудрий"
8 — "Аварія"
9 — "Дзеркало тролів"
10 — "Польові дослідження"

Друга частина варіантів — щось цілком нове.
11 — шукаю конкурси й пишу під них
12 — збірка поезій за промптами на чорнилтень
13 — збірка оповідань туди ж
14 — спокійно сідаю й роблю переклад з їдишу, бо є що
15 — переклад з іншої мови, бо тому що
16 — автобіографія, пхпхпх))
17 — п'єса чи збірка п'єс (тематика уточниться окремо)
18 — збірка творів за мотивами чужої творчості, що їх я давно обіцяв
19 — збірка віршів (тематику вирішуєте ви в коментарях)
20 — те ж, але оповідання.

Хай почнеться щось дивне та лілейне!..)

... Це зовсім не заперечує те, у що я вже вписався. Ото мені весело буде.

Бійтеся.

#вірші_стиха
Написав на мотив колискової, що прийшла уві сні. Тому, можливо, #сни та #шаманізм?..

Ой, дорогою в місто Звірів впали мости.
Слухай птаство, воно підкаже, як дійти
На потаємні вечорниці, а там вовки, тхори та лисиці.
Будем співати і ворожити, не плакати.

Ой, дорогою в місто Звірів крячуть круки.
Не піддавайся страху й зневірі, тримай кулаки.
Знай, що петрушки полин сильніше. Знай, все це змінне, поки ти дишиш.
Йди дорогою з синіх квітів, вивчай знаки.

Ой, в місті Звірів стоять палаци й білі хати.
Сюди лиш пішки можна дістатись, не їхати.
Вечір, на землю туман спадає. Що буде далі — ніхто не знає.
Будем співати і ворожити, не плакати.

#замок

#вірші_стиха і трохи triggerwarning:(

Я дещо побоююся викладати цю пісню, але викладу. Про всяк випадок — під кат.
Також уточню, що в художній творчості я не пишу реалізм. Навіть те, що пишеться по слідах реальних почуттів і подій, пишеться не як закид сучасниками, а як розгляд алегоризованих власних реакцій. Тобто не "все погано саме в нас просто зараз", а "коли я почуваюся погано, зсередини це виглядає отак; можливо, хтось іще колись так почуватиметься; шановний читачу, це не обов'язково про вас".
Дякую за приділений час.

З другого розділу — знову в перший,
Між сторінок закладені квіти.
Хай їде до замку чарівний вершник,
А нам з ним разом — боротись, радіти.
Сполохані діти дивної магії
Хай помагають йому на шляху
В часи тісноти та андрофагії
Збороти долю лиху.

Віщунка носила отруту в ребрах,
А змія ніяк неможливо вбити.
Любов купляють не злато і сребро,
Та часом — мечі, із крові відлиті.
Могутній замок стоїть в руїнах,
Шипшиновий легко пліт обійти.
Давно зотліла твоя царівна,
Поки ти йшов до мети.

Цю пісню не треба співать між згарищ,
Там зовсім інші потрібні слова.
Вертай назад, мій осяйний товаришу,
Поки ціла твоя голова.
Вертай у перший веселий розділ,
Виковуй меча, одягай вінець.
Ти знаєш, що далі. А далі — просто.
А далі — просто кінець.

Нехай почнеться
Чарівна казка
І перекричить
Виття вітрів.
Дозволь забути
Холод, будь ласка,
Якщо вже не зміг,
Не зігрів.

Нехай у казки
Кінця не буде.
Авторе, прошу,
Вертай домів!
Ми — не герої,
Ми просто люди.
І ми —
Лишились самі.

Може, тут теж поставити теґ #щоденник_болю, я не знаю

Можливо, я назву це "Скаргою боягуза до Автора", але це не факт.
Власне, аудіо.