Знаєте... Буває так, що одна ложка дьогтю може зіпсувати ціле життя. А буває, що пара слів може врятувати день.
Сьогодні у повсякденній рутині адвокації співвітчизництва серед іноземців раптом почув: "У вас дуже хороші учні й учениці. Дуже чемні, приємні молоді люди, в них багато поваги та інтересу до знань". Так, про наших підлітків це помічають. Не всі, звісно (зранку взагалі мені тут розказували, що яка різниця, як там українським дітям — от ерефські вчителі страждають!... Я був дуже, дуже злий і засмучений).
І от одна колежанка просто похвалила мій клас. І це так легко запалило притухлий вже вогник надії, що робота таки дає плоди.
Тепер він горить, і я дуже сподіваюся, що люди, які вийдуть із нашого класу, відчуватимуть, що в цей рік їх було кому підтримати, їм було до кого звернутися, їх бачили та чули. Вони справді непогані люди, і вчать іноземну попри те, що всі (і матері теж) мріють про одне: додому.
Якось так.
Такі от новини.
#мемуаразми

Я ніколи не відчував себе причетним до болю, знаєте? Не в сенсі болю фізичного, але — всього іншого.
Ще з юних років тодішні друзі чітко давали мені зрозуміти: страждання — це не про тебе. Не солідаризуйся з чужими стражданнями, тебе там не треба. Родичі казали: в тебе все добре, в тебе нема причин переживати. Старші люди питали: навіщо пишеш так похмуро, ніби в тебе щось сталося?
І зараз я теж не відчуваю в собі права вголос солідаризуватися зі своїми земляками. Ні, іншим можна. А от мені — чомусь ні. Так, ніби я самозваний українець і взагалі самозваний хто завгодно. Ніби я не є людиною в принципі. І, звісно, ніби в мене нема права говорити не лише про свої досвіди, а й про співчуття до інших.

...я знаю, що я в цьому стані не один.
Хтось через це переступає і проявляє себе. Хтось самостверджується за рахунок інших. Хтось закривається від усіх.
Але це відчуття насправді — теж частина адаптивного механізму. До чого була адаптація? До токсичного, тоталітарного оточення. Воно довго існувало в наших життях, виплекане сотнями років імперського "розділяй і володарюй". Воно досі тут. Коли закінчиться війна, воно ще буде тут, і з ним треба буде боротися.

Я це до чого?
Неможливо виміряти досвід. Це не товар. І ви не товар. І якщо ви відчуваєте свою причетність до, власне, всенародної трагедії та всесуспільного гніву, — ви маєте на це право. Це право не купляють кількістю загиблих родичів.
І взагалі, купляти собі право вважати себе не зовсім лайном кількістю трупів своїх на вагу — це імперська штука. Це там десь, у країні імперських амбіцій і запоребриків.
Не можна виміряти й купити горе, страх, надію, гордість, любов, ненависть, утому, захват, скорботу.
Якщо вони в вас є, вони є.
Ви маєте на них право.

...і я, можливо, трошечки теж.
#мемуаразми

Я все хочу написати якось текст про неживу ненависть, якої нас навчили. Але поки будуть дуже сирі роздуми.

Тої ненависті ми самі навчилися, бо це здавалося єдиним шляхом, це оточувало нас, це було в родинах наших знайомих, сусідів, у наших однокласників і колег. Вона незвичайна. Не така, якою має бути. Не жива.

Це мертва ненависть. Саме вона сидить найглибше, викривлює рухи, ранить ізсередини щодня, щогодини. Ми виросли у світі, де мертва ненависть буцім дає якийсь короткостроковий чи то захист, чи то привілей. І навіть не так ненависть — презирство. Не гнів, не лють, не горе. Ні.

Нас навчили стояти на цій хисткій погорілий драбині посеред уявного згарища мрій (а в цей час на реальне згарище перетворювали й перетравлювали покоління за поколінням цілий край, і далебі не один). Зверхньо дивиться на тих, хто внизу. Зверхньо дивиться на себе, на свої чорні від вугілля на драбині руки. На тих, хто поруч. На тих, хто вгорі.

На всіх. Зневажати всіх. Чужих — бо чужі. Своїх — бо недосконалі. Тих, хто поїхав, бо поїхали. Тих, хто лишився, бо лишились. Чужу землю, бо чужа. І себе. Себе. Себе.

Єдине, як не дивно, не навчили. Чи це ми виявилися не першими учнями?.. Здається, не всіх навчили ненавидіти ту землю, на котрій народився. І через це, через співчуття до неї та до інших, народжених тут, можливо, вдасться скинути багатосотлітній бруд, вугілля й попіл привченої ненависті. Бо воно не наше. Не моє. Не твоє. Воно загалом нічиє, це брудні міазми безодні, з якої носять жменями науку нащадки імперій, бенефіціанти пригноблення. І що швидше ми розучилися ненавидіти своїх просто за те, що вони свої, та чужих за те, що чужі, а надто — себе, себе, себе, — то швидше, можливо, навчимося себе віднаходити.

І так само, крім любові, віднаходити й справжню, не мертву, живу ненависть. Ту, яка йде через гнів, через жагу до життя. Різне, не тільки веселе. Не тільки щасливе, — просто живе.

Мені чомусь здається, що десь тут криється таємниця того, як навчитися відрізняти просто чужинця від ворога. Чужинець просто живе своїм життям. Ворог хоче вілібрати в тебе твоє життя й у кращому випадку натомість напхати тобі повне серце напівмертвої презирливої вати.

Щоразу, коли зневажаю себе, думаю тепер про те, що цю хрінь мені в голову, а також багатьом поколінням людей до мене, в багатьох колишніх чи нинішніх колоніях по всьому світу, — вклала потороч, якій я не зичу нічого, крім лишитися самій у власному викривленому царстві.

Я відчуваю це так, ніби з наших ротів іще довго тектиме чорна жовч, але одного дня вона закінчиться.

А в окупантів навіть після перемоги ще довго не закінчиться. Бо щоб перестати бути драконом, треба усвідомити себе драконом.

Що далі казати, я не знаю. Єдине хіба: зло й руйнування завжди закінчується злом і руйнуванням. Бо воно для того створене і врешті поглинає себе саме.

От би всім нам дожити до того падіння поторочі назад у трясовину, і пережити його. І з часом зцілитися.

Власне, більше нічого не хочу.

Здається, це дуже мутний пост.
#мемуаразми

Комплімент, гідний ХХІ століття: "А в епоху Відродження вас би за розум спалили".
Чи, бува, не впровадити новий теґ #матірчудовиськ імені роботи в школі?..
Чудовисько — це, на мій позір, щось хороше. А матерями чудовиськ завжди були дуже цікаві особистості.
#мемуаразми

У вас теж є відчуття, що ви нічого не робите, при цьому весь час думаєте про відпочинок, а коли трохи ніби нарешті відпочиваєте (наприклад, спите), всесвіт карає вас за неробство додаванням нових нагальних справ, які насправді не нагальні, а просто ви їх відклали, забули про них, чи в вас просто не було сил зробити їх раніше?..
(АААА)

(але які справи? вам же — дивись пункт перший — здається, що ви нічого не робите)

Буціммовознавчі роздуми:
Хочете краще говорити польською — говоріть тихіше.
Німецькою — весело.
Англійською — (пост)іронічно.
#груші

Одна з речей, які дозволяють почасти примиритися з тривалою поетичною німотою, — це те, що, в принципі, завжди, в кожен момент буття десь щось уже не буде, як раніше. Десь — із позитивних причин, подекуди — зі змішаних та складних, а ще десь...
Мене дуже, дуже дивують автор_ки минулого: якщо не замислюватися аж надто, взагалі незрозуміло, де вони брали стільки серця, стільки незворушної основи, стільки впертости, щоби продовжувати писати поезію регулярно після того, як на їхні землі приходила війна.
Раніше мені значно простіше було мислити, говорити та висловлюватися віршами. Зі смішного: неодноразово геть різні люди казали, що можна взяти будь-який мій текст, хай навіть коментар у мережі, та зробити з нього пісню.
Зараз — час прози, принаймні, в мене. Час, коли Адорно не згадали тільки ліниві. Час, коли який ритм не візьми, — він чужий. Працює лише суцільний амок прози, болісний, сповнений сумнівів, вини, постійного відчуття нерівномірної, шипатої відповідальности.
Поезія видається порожньою та... штучною? Ні, не те. Штучне — це коли щось створене людьми, а тут я зразу наштовхуюся на зловісну долину. На словесні backrooms, що ти в них — випадковий гість, у якого небагато шансів вибратися.
Тому тут давно не було пісень і віршів. Коли мозок у відносній безпеці відходить від тривалого шоку чужої нелюдяности й лишається сам-на-сам із собою ж, він починає розриватися між деперсоналізацією й дереалізацією: це я несправжній чи світ навколо?.. В це нереальне вариво не завжди варто додати ще й поезію, таку зараз на смак і дотик механічну, липку, ґумову (принаймні, для мене; чужі рими в мені досі можуть викликати захват).
Тому наразі моя дорога — проза.
А втішає, як уже сказано, те, що так було не лише зі мною й ніби такий досвід у людства є.

Втішає, але й лякає теж.
Бо це "все завжди та скрізь ніколи не буде так, як було" означає ще одне — скрізь, завжди існує можливість, що завтра може статися страшне й непоправне.

І коли навколо цього крутяться й крутяться, блукають і блукають думки, — вже не до віршів і по віршах.
#мемуаразми

#матірчудовиськ #мемуаразми
Серед ночі потягло писати щось недоесейне-розумне, чого мені давно не було.
Але ж тема улюблена тому.
(А теґ тут не про мене, він тут про інше)

нічні думки-одкровення

Локі з Едд стоїть надзвичайно далеко від божеств родючості (типу того ж багатостраждального Бальдра чи близнят Фрейї-Фрейра), це трікстер-добувач, культурний герой, що у своїх пошуках на благо своєї (доволі завойовницької) общини змінює світ. І це цілком таке нормальне дохристиянське феодальне божество. Але (але номер раз).
В навскрізь підлаштованих під ранньохристиянські скандинавські канони Еддах Локі — це тринадцята персона пантеону, тринадцятий місяць у році, аналог Іуди та всякого нехорошого. Ну та й називати Одіна Всеотця чортом — це, звісно, широкий жест, але на нього дуже не всі реагували позитивно, бо Водан був утіленням і вособленням як влади взагалі, так і окремо законодавчої її гілки, він був Ідеальним Ярлом, він був щось про давні обіцянки та давні таємні шляхи, король-жрець і багато чого ще. А от називати чортом божество, яке в часи доволі-таки розвиненого феодалізму та тяглості до формування сталих імперій отримало роль тіні володаря, такого собі блазня, кривого дзеркала, — було просто. І так той, що завжди був серед людей у домашньому вогнищі, у подорожах, у казках, чарах та побутовому шахрайстві, в удачі та азартних іграх, серед перших та останніх, — став тим, хто першим, ніби дуже легко та природньо ввійшов у пантеон християнських скандинавських чортів. "З Локі водяться лише шахраї, бо він помічний в обмані". Так місце культурного героя зменшилося до розмірів покидька без принципів. Що ж.
Але (але номер два) якимось неймовірним чином усюдисущий трікстер і тут насміявся над усіма канонами та наративами. Бо не Бальдр, досконалий та сонячний, плідний та весняний врешті зайняв роль мученика, при якому жінка-темна берегиня чатує вдень і вночі, полегшуючи йому страждання. В християнстві це, звісно, жінка при ногах Христа (і взагалі жінки, що дбають про нього в його стражданнях і процесі фізичного вмирання, але це Марія Магдалина в першу чергу).
Тобто, от, християнство: андрогінний божественний чоловік і жінка, що його береже.
Хто ж зайняв це святе місце в відредагованому пантеоні скандинавських богів після того, як історії про них записали монахи?
Бальдр?
Ні.
Локі та Подруга Везіння Сіґюн, чиє їм'я — "переможна". Жінка, що стоїть при прикутому до каменя з чашею та вбирає в неї отруту змії, щоби та не зашкодила чоловікові.
І це якийсь неймовірно цікавий і дивний виверт долі.
Хоча мені дуже прикро, що фактично роль Сіґюн у маскульті зведена до цього, якщо взагалі згадується: матір його дітей, берегиня його життя.
Та, кого звуть Подругою Везіння, не може бути просто безвільним додатком-помагайкою.
Я майже впевнений, що Сіґюн теж трікстерка. Про це говорить навіть її ім'я, абсолютно чарівне, трікстерне, двохстороннє. А ще те, наприклад, що вона — матір-героїв-навпаки: як багато історій про вовчиць чи інших тварин, які вигодовують героїв. Сіґюн виховала дітей-перевертнів, наскільки це круто взагалі. Шейп-шифтинг абсолютно властивий цій родині, тож, можливо, насправді вона вміла значно більше, ніж про це сказано? ..
Але надто вже ця роль — роль не просто загадкової "прекрасної дами" (до якої зменшують роль Фрейї, на хвилинку, не лише найгарнішої, але й найрозумнішої жительки Асґарду); не роль цариці-шиї при чоловікові-голові (до якої зменшили складну хтонічну Фріґґ); чи царівни-несміяни (мстива Скаді-Мисливиця, теж трікстер, яку боїться весь Асґард, йой); а надто не роль просто чиєїсь дочки, дружини та загалом плідної землі для семені богів — надто вже роль жінки-трікстера була складною для спрощеного світу Едд, із яким намагалося працювати скандинавське християнство. Тому, як-то кажуть, маємо що маємо.
Кажуть, що й Марія Магдалина з Біблії початково була описана не як блудна дівка, а як просто заможня жінка з древнього роду, одна з учениць Христа. Не здивуюся, якщо це так.
І не здивуюся, якщо Сіґюн, що мала дітей від божества обману й вогню, Сіґюн, що тримала над ним чашу для отрути, — що ця Сіґюн геть не просто собі дівчинка-з-чашкою.

Можливо, саме це й було покаранням для неї. Бунтівного Локі, що вирішив на святі розказати про всю брудну білизну асів, карають не одного. Так, його навіки приковують до скелі, оповитої отруйною змією, сідницями назовні — робіть що хочете, дуже принизливо, а не лише боляче. Але його сина вбивають одразу, а на другого полюють. Але його дружину, що пов'язана з везінням, з доброю долею, фактично приковують до одного місця тим, що якщо вона не стоятиме над Локі з чашею, — отрута з пащі змії впаде йому на лице. А доля буває примхлива. І від тих, хто намагається її надурити, вона врешті йде...

Про що я зараз думаю?
Про те, що Раґнарьок, битва богів, у якій Локі йде на чолі воїнства померлих, у якій гине й він, але гинуть також Одін і Тор, і майже всі мешканці Асґарду, — це не наслідок того, що аси зробили Локі зло. Бо трікстери зазвичай не відповідають на зло нищенням світів. Вони відповідають жартами. Злими, химерними, жорстокими жартами. Але завжди лишають багатьох свідків, які зможуть посміятися потім. А не кілька десятків обраних.
Відтак, може бути, що міф про Раґнарьок, про кінець світу, як ми його знаємо, — це теж історія зі скандинавського християнства, а не язичництва.

І ще.
Так, трікстери-чоловіки в міфах мстяться вибагливо та прицільно, знущаються зі своїх ворогів, збиткуються з усього, що тим дороге.
Але як щодо трікстерок, щодо жінок і тих, кого визначали як жінок?
Ну, знаєте. Коли єгипетська трікстерка-богиня пива, екстазу та війни Хатор сходить на землю просто погуляти, на землі починається мор.

До чого я це?
Раґнарьок, цілком імовірно, починається не як помста Локі, божества доріг, обміну, вогню, вигнанців тощо, тощо, тощо.
Він може початися й тому, що аси багато, дуже багато разів намагалися ошукати саме втілення Доброї Долі як такої. І врешті допекли їй, відібравши та спаплюживши найважливіше.
Це історія про помсту, або, якщо хочете, про карму.
Так, вогонь може спалити все. Але хтось мусить його спершу розпалити.
Ба більше. Доля та вітри вирішують, куди той вогонь полетить.

Як не дивно, ось вам #вірші_стиха. Здавалося, оце недавно сказав, що вірші важко.
Важко. Якщо це не пісні.

як він ширяє поміж коріння сплутаних дум і снів,
як нишпорить шляхом тих, що нема їх, а тих, котрі є — й поготів,
як підіймає до вітру писок і виє йому в лице,
як обмацує землю, та ніц не бачить — бо не хоче більше бачити це —

Вона питає: Чи знаєш, як він помер?
Знаю. Неначе в останньому лісі гілка,
Останнього дерева дивно-тонка гомілка
Тріснула від останнього вітру зітхання,
А поруч із нею упала передостання.
Хвилю тому живі — стали прахом, вапном.
Назви це бриднею, назви це химерним сном.
Та гілку це не поверне — тоді і тепер.

як він шукає здобич за слідами страху й пихи,
як він простує по сліду — кругом замовкають птахи,
у рота його кривавій безодні отруйних сто язиків,
кого він цілує — той згине під пісню вовків, на віки віків —

Вона питає: Чи знаєш, його знайшли?
Знаю. Бач, його взагалі не шукали.
Останній подих застиг і лежав віками,
Останній стогін так і не вийшов з грудей.
Його не шукали ніхто, ніколи й ніде.
Про нього згадали, коли заскреблася тривога
Спершу у вікна, потім — біля порога,
А далі під двері вже потекла смола.

як він стоїть біля ліжка, спершу — десь у ногах,
як від одного лиш погляду з серця страхи виверга,
як він чатує за кожним рогом, всюди назирці іде,
і того, кого він нині вподобав, завтра не знайдуть ніде—

Вона питає: Чи знаєш, як вберегтися?
Я знаю засоби від кількасот хвороб,
Я знаю шляхи перемог, помилок і спроб,
Але на це не маю чого сказати.
Можеш іти і стріху знімати з хати,
З кожної хати, де є той, хто в смерті винен.
Знаю лиш це я. Я — знаю, бо я — то він.
Їм не поможе, а ти іди й помолися.

А, і #проза. Воно мені еее наснилося повністю. Тому і #проза, гадаю, теж?
https://telegra.ph/Povedi-mene-v-gori-04-06
Це було написано за сьогодні. Мізків після цього нема)

#мемуаразми
Поки писав оце, накидав короткий конспект по те, як я розумію трьохактну структуру. Ділюся:

1. Дитинство історії (сетинг, все ще не серйозно, але пророцтва кінця й подальшої долі є, якщо знати, куди дивитися)
2. юнацтво історії (відкривається конфлікт, перемоги та поразки, і це п’янить)
3. дорослішання історії (все дуже серйозно, і деякі речі неможливо змінити (необхідність відповідати за зроблене в юності))
4. старість і смерть історії (в чомусь це повернення в дитинство, в чомусь — прийняття невідворотного кінця й того, що ніколи не буде як раніше; це вихід з наративу і крапка)

Буду радий коментарям)

Тримайте ще один текст у теґ #проза. На мене напав прозовий #шаманізм.
https://telegra.ph/%D0%86z-m%D1%96sta-Gameln-04-07

#проза продовжується.
Це інший стиль, псевдо-стаття на реддіті. Тут вам і "ностальгія" за коронним 2020, і об'єкт Фонду, і взагалі щось дивне. Ловіть.
https://telegra.ph/Olen%D1%96-olen%D1%96-04-09

А, слухайте, це не все. Ще вчора ж було. Щоправда, вчора був суто поігровий текст за історією, яку я зараз проходжу з друзями, але воно таки вийшло незле, тому теж най буде до #проза. Це казка чи, можливо, притча. Написана російською, з певною японсько-китайською стилізацією.
https://telegra.ph/Son-odnogo-cheloveka-04-09

Автор каналу дивиться на вас, ніби щось знає.
#фото