Чи є в мене для вас свіжі тексти?
Є. Навіть не один.
Але поки я збираю #мемуаразми та пинаю #груші у формі, по вінця заповненій небом. Тобто ходжу у справах.
Дивна річ, святковий настрій є. Місто живе. Його люди живуть. Мені хочеться плакати та співати, коли бачу кожне знайоме обличчя. Від людей іде таке неймовірне тепло, яке не зрівняти ні з чим.
Також я зайшов в улюблену крамничку чаю. І тут, можливо, через учорашній день народження (мій, а не героя відомої пісні)) мене безкоштовно напоїли чаєм.
Русский военный корабль, иди нахуй.
Є. Навіть не один.
Але поки я збираю #мемуаразми та пинаю #груші у формі, по вінця заповненій небом. Тобто ходжу у справах.
Дивна річ, святковий настрій є. Місто живе. Його люди живуть. Мені хочеться плакати та співати, коли бачу кожне знайоме обличчя. Від людей іде таке неймовірне тепло, яке не зрівняти ні з чим.
Також я зайшов в улюблену крамничку чаю. І тут, можливо, через учорашній день народження (мій, а не героя відомої пісні)) мене безкоштовно напоїли чаєм.
Русский военный корабль, иди нахуй.
🔥4
Сьогодні я вдруге чи втретє в житті почув, як хропить кіт.
І вибачте, але це таки миліше та мімішніше, ніж виття скорпіоноїдного ховраха-перевертня на місяць.
#мемуаразми #груші
І вибачте, але це таки миліше та мімішніше, ніж виття скорпіоноїдного ховраха-перевертня на місяць.
#мемуаразми #груші
🤩5
Коли серед ночі фігачить судинами кортизол -
ти прокидаєшся в такому знайомому, чомусь незручному ліжку,
своєму дитячому (за одну ніч воно стало малим) ліжку -
воно тісне, і ковдра тісна і збита,
немов не на тебе шита.
В кімнаті так холодно (коли не було опалення, було тепліше).
Це луплять шахеди? Це скриплять під паркетом миші?
...Ні. Ніч темна, тиха, сповнена тільки твоїх жахіть.
Ніч відділяє від інших ночей мільярд століть.
Чим ця ніч краща чи гірша за інші ночі?
Бо ця ніч тривожна й сліпа, а інші ночі - пророчі,
В них ти знаєш, хто ти і де, що було і що буде.
В цій ночі - відсутність часу демоном-паралічем сідає на груди.
Ця ніч - на дні забутої небом утроби.
В неї нема пам'яті.
В неї болять суглоби.
В Києві чотири, в Берліні три, у Парижі, напевно, - два?
Зворотній відлік. На моїх іменах проростає зимова трава.
Невідомий біль замінює спогади, невідоме свистіння з усіх шпарин -
Віру в те, що я для чогось потрібен. І що я не один.
Один, нуль - а далі?
А далі - імла, за якою завтра обривки цієї ночі гризе
І горнеться в замалу й затісну, холодну як кортизол, камізель.
#вірші_стиха
ти прокидаєшся в такому знайомому, чомусь незручному ліжку,
своєму дитячому (за одну ніч воно стало малим) ліжку -
воно тісне, і ковдра тісна і збита,
немов не на тебе шита.
В кімнаті так холодно (коли не було опалення, було тепліше).
Це луплять шахеди? Це скриплять під паркетом миші?
...Ні. Ніч темна, тиха, сповнена тільки твоїх жахіть.
Ніч відділяє від інших ночей мільярд століть.
Чим ця ніч краща чи гірша за інші ночі?
Бо ця ніч тривожна й сліпа, а інші ночі - пророчі,
В них ти знаєш, хто ти і де, що було і що буде.
В цій ночі - відсутність часу демоном-паралічем сідає на груди.
Ця ніч - на дні забутої небом утроби.
В неї нема пам'яті.
В неї болять суглоби.
В Києві чотири, в Берліні три, у Парижі, напевно, - два?
Зворотній відлік. На моїх іменах проростає зимова трава.
Невідомий біль замінює спогади, невідоме свистіння з усіх шпарин -
Віру в те, що я для чогось потрібен. І що я не один.
Один, нуль - а далі?
А далі - імла, за якою завтра обривки цієї ночі гризе
І горнеться в замалу й затісну, холодну як кортизол, камізель.
#вірші_стиха
🔥4👍2
(всіх курців люльок та їдців лембасу - з днем народження Діми; ні, я нічого не буду пояснювати)))
#груші
#груші
🔥5
...речі, які мені пробачають мої друзі:
- одруки й автокорекцію;
- відсутність крапок у приватному спілкуванні;
- запізнення;
- феноменальну забудькуватість;
- емоційність без причин;
- здоров'я, яке просто хоп! і вимикається;
- зарозумілі монологи в одне рило на сто годин;
- нерозуміння натяків;
- коливання настрою від фаталізму до ідеалізму та назад;
- розмови про смерть.
Мені дуже пощастило з близькими. А де з ким — навіть дуже-дуже.
Вважайте це за підсумки минулого року.
#мемуаразми
- одруки й автокорекцію;
- відсутність крапок у приватному спілкуванні;
- запізнення;
- феноменальну забудькуватість;
- емоційність без причин;
- здоров'я, яке просто хоп! і вимикається;
- зарозумілі монологи в одне рило на сто годин;
- нерозуміння натяків;
- коливання настрою від фаталізму до ідеалізму та назад;
- розмови про смерть.
Мені дуже пощастило з близькими. А де з ким — навіть дуже-дуже.
Вважайте це за підсумки минулого року.
#мемуаразми
🔥5👍3
#вірші_стиха #шаманізм
Тут пісня, що написав в один присіст днями, і вона дуже похмура й сумна. Якщо вам і без того погано, не ходіть під спойлер. Дякую.
The wind is warm and dry on the first New year's day.
Most of us will die — at least so they say.
Our enemy is rotten — but we rot as well.
It doesn't feel like spring — it feels like hell.
Can't help all those around me, though I know I must.
I grab a handful of ground with an odor of rust.
Is it the epidemic, that destroyed my smell?
It doesn't feel like spring – it feels like hell.
Some came home for Christmas to a new mass grave.
Well, was he born to slay us and not to save?
Never safe and sound, no matter where I dwell —
It feels like huh —
Feels like huh —
It feels like hmmm
It only lasts until there are those who smile.
They make this world go on for some little while.
A ray of light while falling into an endless well —
Mhmmm
Тут пісня, що написав в один присіст днями, і вона дуже похмура й сумна. Якщо вам і без того погано, не ходіть під спойлер. Дякую.
Most of us will die — at least so they say.
Our enemy is rotten — but we rot as well.
It doesn't feel like spring — it feels like hell.
Can't help all those around me, though I know I must.
I grab a handful of ground with an odor of rust.
Is it the epidemic, that destroyed my smell?
It doesn't feel like spring – it feels like hell.
Some came home for Christmas to a new mass grave.
Well, was he born to slay us and not to save?
Never safe and sound, no matter where I dwell —
It feels like huh —
Feels like huh —
It feels like hmmm
It only lasts until there are those who smile.
They make this world go on for some little while.
A ray of light while falling into an endless well —
Mhmmm
🔥1🤩1
Давно тут щось прози не було. Виправляємо.
https://telegra.ph/Tak-vona-skazala-01-10
Попередження: кріпота, сімейне насилля
#проза
https://telegra.ph/Tak-vona-skazala-01-10
Попередження: кріпота, сімейне насилля
#проза
Telegraph
Так вона сказала
Це почалося, коли одного разу я прийшов додому, а вона стояла на кухні біля раковини з непомитим посудом. Я спитав: «Ви хто?» Вона відповіла: «Я твоя мама, серденько». «Ладно, сказав я, крім жартів — де моя мама?» «А яку відповідь ти б хотів почути?» В мене…
🔥4
Я не хочу помирати, каже один із моїх школярів
Привезіть мене хоч у валізі в Київ, я хочу додому, каже одна з моїх школярок
Часом я не можу їсти, не можу довго ходити, читати, нормально дихати, а надто — говорити про своє здоров'я, коли розмова переходить в стан "ану хутко пішов лікуватись!"
Мені завжди соромно перед тими, хто справді знає про цей мій майже перманентний стан
Уві сні сняться друзі й тато; кров, як на початку повномасштабної, вже не сниться, тільки вода
Дванадцять підлітків, серед яких нема миру, виглядають як дванадцять самотніх свічок, які здатен задути найменший подих вітру
Я почуваюся навіть не цукровим і не порцеляновим, як у дитинстві колись
Почуваюся калюжею брудної заброділої води, яку колись були принесли з чистого джерела
Колись дуже, дуже давно
Багато століть тому
"Ви хороша людина, ви знаєте про це?"
Ні, сонце, я не хороша людина
Просто надто багато речей навколо здатні й ладні завдати болю
Просто не хочу бути ще одною такою річчю
Бо тоді брудна вода перетвориться на гостру скам'янілу глину
#мемуаразми
#щоденник_болю
Привезіть мене хоч у валізі в Київ, я хочу додому, каже одна з моїх школярок
Часом я не можу їсти, не можу довго ходити, читати, нормально дихати, а надто — говорити про своє здоров'я, коли розмова переходить в стан "ану хутко пішов лікуватись!"
Мені завжди соромно перед тими, хто справді знає про цей мій майже перманентний стан
Уві сні сняться друзі й тато; кров, як на початку повномасштабної, вже не сниться, тільки вода
Дванадцять підлітків, серед яких нема миру, виглядають як дванадцять самотніх свічок, які здатен задути найменший подих вітру
Я почуваюся навіть не цукровим і не порцеляновим, як у дитинстві колись
Почуваюся калюжею брудної заброділої води, яку колись були принесли з чистого джерела
Колись дуже, дуже давно
Багато століть тому
"Ви хороша людина, ви знаєте про це?"
Ні, сонце, я не хороша людина
Просто надто багато речей навколо здатні й ладні завдати болю
Просто не хочу бути ще одною такою річчю
Бо тоді брудна вода перетвориться на гостру скам'янілу глину
#мемуаразми
#щоденник_болю
😢8🔥1
https://telegra.ph/Povchalna-r%D1%96zdvyana-%D1%96stor%D1%96ya-01-22
#проза #Примхи
Це фанфік. І ви одразу знатимете, на яку історію.
І так, ласкаво прошу до історії Примх (російською — Страстей).
Влаштовуйтеся зручненько.
Також кредити за створення Жадоби належать Енді, тож я сподіваюся, що ця зубата пащека капіталізму вийшла в мене добре)
#проза #Примхи
Це фанфік. І ви одразу знатимете, на яку історію.
І так, ласкаво прошу до історії Примх (російською — Страстей).
Влаштовуйтеся зручненько.
Також кредити за створення Жадоби належать Енді, тож я сподіваюся, що ця зубата пащека капіталізму вийшла в мене добре)
Telegraph
Повчальна різдвяна історія
Хто страждає від його злих примх? Він сам – завжди і в усьому. Чарльз Діккенс. Різдвяна пісня в прозі Ця історія стара, як червоний кожушок Санти й перша реклама коли, і така ж справжня, як усі незгоди в житті Олівера Твіста. Та коли її розказав смертний…
🔥5
Знаєте... Буває так, що одна ложка дьогтю може зіпсувати ціле життя. А буває, що пара слів може врятувати день.
Сьогодні у повсякденній рутині адвокації співвітчизництва серед іноземців раптом почув: "У вас дуже хороші учні й учениці. Дуже чемні, приємні молоді люди, в них багато поваги та інтересу до знань". Так, про наших підлітків це помічають. Не всі, звісно (зранку взагалі мені тут розказували, що яка різниця, як там українським дітям — от ерефські вчителі страждають!... Я був дуже, дуже злий і засмучений).
І от одна колежанка просто похвалила мій клас. І це так легко запалило притухлий вже вогник надії, що робота таки дає плоди.
Тепер він горить, і я дуже сподіваюся, що люди, які вийдуть із нашого класу, відчуватимуть, що в цей рік їх було кому підтримати, їм було до кого звернутися, їх бачили та чули. Вони справді непогані люди, і вчать іноземну попри те, що всі (і матері теж) мріють про одне: додому.
Якось так.
Такі от новини.
#мемуаразми
Сьогодні у повсякденній рутині адвокації співвітчизництва серед іноземців раптом почув: "У вас дуже хороші учні й учениці. Дуже чемні, приємні молоді люди, в них багато поваги та інтересу до знань". Так, про наших підлітків це помічають. Не всі, звісно (зранку взагалі мені тут розказували, що яка різниця, як там українським дітям — от ерефські вчителі страждають!... Я був дуже, дуже злий і засмучений).
І от одна колежанка просто похвалила мій клас. І це так легко запалило притухлий вже вогник надії, що робота таки дає плоди.
Тепер він горить, і я дуже сподіваюся, що люди, які вийдуть із нашого класу, відчуватимуть, що в цей рік їх було кому підтримати, їм було до кого звернутися, їх бачили та чули. Вони справді непогані люди, і вчать іноземну попри те, що всі (і матері теж) мріють про одне: додому.
Якось так.
Такі от новини.
#мемуаразми
🔥10
Я ніколи не відчував себе причетним до болю, знаєте? Не в сенсі болю фізичного, але — всього іншого.
Ще з юних років тодішні друзі чітко давали мені зрозуміти: страждання — це не про тебе. Не солідаризуйся з чужими стражданнями, тебе там не треба. Родичі казали: в тебе все добре, в тебе нема причин переживати. Старші люди питали: навіщо пишеш так похмуро, ніби в тебе щось сталося?
І зараз я теж не відчуваю в собі права вголос солідаризуватися зі своїми земляками. Ні, іншим можна. А от мені — чомусь ні. Так, ніби я самозваний українець і взагалі самозваний хто завгодно. Ніби я не є людиною в принципі. І, звісно, ніби в мене нема права говорити не лише про свої досвіди, а й про співчуття до інших.
...я знаю, що я в цьому стані не один.
Хтось через це переступає і проявляє себе. Хтось самостверджується за рахунок інших. Хтось закривається від усіх.
Але це відчуття насправді — теж частина адаптивного механізму. До чого була адаптація? До токсичного, тоталітарного оточення. Воно довго існувало в наших життях, виплекане сотнями років імперського "розділяй і володарюй". Воно досі тут. Коли закінчиться війна, воно ще буде тут, і з ним треба буде боротися.
Я це до чого?
Неможливо виміряти досвід. Це не товар. І ви не товар. І якщо ви відчуваєте свою причетність до, власне, всенародної трагедії та всесуспільного гніву, — ви маєте на це право. Це право не купляють кількістю загиблих родичів.
І взагалі, купляти собі право вважати себе не зовсім лайном кількістю трупів своїх на вагу — це імперська штука. Це там десь, у країні імперських амбіцій і запоребриків.
Не можна виміряти й купити горе, страх, надію, гордість, любов, ненависть, утому, захват, скорботу.
Якщо вони в вас є, вони є.
Ви маєте на них право.
...і я, можливо, трошечки теж.
#мемуаразми
Ще з юних років тодішні друзі чітко давали мені зрозуміти: страждання — це не про тебе. Не солідаризуйся з чужими стражданнями, тебе там не треба. Родичі казали: в тебе все добре, в тебе нема причин переживати. Старші люди питали: навіщо пишеш так похмуро, ніби в тебе щось сталося?
І зараз я теж не відчуваю в собі права вголос солідаризуватися зі своїми земляками. Ні, іншим можна. А от мені — чомусь ні. Так, ніби я самозваний українець і взагалі самозваний хто завгодно. Ніби я не є людиною в принципі. І, звісно, ніби в мене нема права говорити не лише про свої досвіди, а й про співчуття до інших.
...я знаю, що я в цьому стані не один.
Хтось через це переступає і проявляє себе. Хтось самостверджується за рахунок інших. Хтось закривається від усіх.
Але це відчуття насправді — теж частина адаптивного механізму. До чого була адаптація? До токсичного, тоталітарного оточення. Воно довго існувало в наших життях, виплекане сотнями років імперського "розділяй і володарюй". Воно досі тут. Коли закінчиться війна, воно ще буде тут, і з ним треба буде боротися.
Я це до чого?
Неможливо виміряти досвід. Це не товар. І ви не товар. І якщо ви відчуваєте свою причетність до, власне, всенародної трагедії та всесуспільного гніву, — ви маєте на це право. Це право не купляють кількістю загиблих родичів.
І взагалі, купляти собі право вважати себе не зовсім лайном кількістю трупів своїх на вагу — це імперська штука. Це там десь, у країні імперських амбіцій і запоребриків.
Не можна виміряти й купити горе, страх, надію, гордість, любов, ненависть, утому, захват, скорботу.
Якщо вони в вас є, вони є.
Ви маєте на них право.
...і я, можливо, трошечки теж.
#мемуаразми
👍8🔥3
Я все хочу написати якось текст про неживу ненависть, якої нас навчили. Але поки будуть дуже сирі роздуми.
Тої ненависті ми самі навчилися, бо це здавалося єдиним шляхом, це оточувало нас, це було в родинах наших знайомих, сусідів, у наших однокласників і колег. Вона незвичайна. Не така, якою має бути. Не жива.
Це мертва ненависть. Саме вона сидить найглибше, викривлює рухи, ранить ізсередини щодня, щогодини. Ми виросли у світі, де мертва ненависть буцім дає якийсь короткостроковий чи то захист, чи то привілей. І навіть не так ненависть — презирство. Не гнів, не лють, не горе. Ні.
Нас навчили стояти на цій хисткій погорілий драбині посеред уявного згарища мрій (а в цей час на реальне згарище перетворювали й перетравлювали покоління за поколінням цілий край, і далебі не один). Зверхньо дивиться на тих, хто внизу. Зверхньо дивиться на себе, на свої чорні від вугілля на драбині руки. На тих, хто поруч. На тих, хто вгорі.
На всіх. Зневажати всіх. Чужих — бо чужі. Своїх — бо недосконалі. Тих, хто поїхав, бо поїхали. Тих, хто лишився, бо лишились. Чужу землю, бо чужа. І себе. Себе. Себе.
Єдине, як не дивно, не навчили. Чи це ми виявилися не першими учнями?.. Здається, не всіх навчили ненавидіти ту землю, на котрій народився. І через це, через співчуття до неї та до інших, народжених тут, можливо, вдасться скинути багатосотлітній бруд, вугілля й попіл привченої ненависті. Бо воно не наше. Не моє. Не твоє. Воно загалом нічиє, це брудні міазми безодні, з якої носять жменями науку нащадки імперій, бенефіціанти пригноблення. І що швидше ми розучилися ненавидіти своїх просто за те, що вони свої, та чужих за те, що чужі, а надто — себе, себе, себе, — то швидше, можливо, навчимося себе віднаходити.
І так само, крім любові, віднаходити й справжню, не мертву, живу ненависть. Ту, яка йде через гнів, через жагу до життя. Різне, не тільки веселе. Не тільки щасливе, — просто живе.
Мені чомусь здається, що десь тут криється таємниця того, як навчитися відрізняти просто чужинця від ворога. Чужинець просто живе своїм життям. Ворог хоче вілібрати в тебе твоє життя й у кращому випадку натомість напхати тобі повне серце напівмертвої презирливої вати.
Щоразу, коли зневажаю себе, думаю тепер про те, що цю хрінь мені в голову, а також багатьом поколінням людей до мене, в багатьох колишніх чи нинішніх колоніях по всьому світу, — вклала потороч, якій я не зичу нічого, крім лишитися самій у власному викривленому царстві.
Я відчуваю це так, ніби з наших ротів іще довго тектиме чорна жовч, але одного дня вона закінчиться.
А в окупантів навіть після перемоги ще довго не закінчиться. Бо щоб перестати бути драконом, треба усвідомити себе драконом.
Що далі казати, я не знаю. Єдине хіба: зло й руйнування завжди закінчується злом і руйнуванням. Бо воно для того створене і врешті поглинає себе саме.
От би всім нам дожити до того падіння поторочі назад у трясовину, і пережити його. І з часом зцілитися.
Власне, більше нічого не хочу.
Здається, це дуже мутний пост.
#мемуаразми
Тої ненависті ми самі навчилися, бо це здавалося єдиним шляхом, це оточувало нас, це було в родинах наших знайомих, сусідів, у наших однокласників і колег. Вона незвичайна. Не така, якою має бути. Не жива.
Це мертва ненависть. Саме вона сидить найглибше, викривлює рухи, ранить ізсередини щодня, щогодини. Ми виросли у світі, де мертва ненависть буцім дає якийсь короткостроковий чи то захист, чи то привілей. І навіть не так ненависть — презирство. Не гнів, не лють, не горе. Ні.
Нас навчили стояти на цій хисткій погорілий драбині посеред уявного згарища мрій (а в цей час на реальне згарище перетворювали й перетравлювали покоління за поколінням цілий край, і далебі не один). Зверхньо дивиться на тих, хто внизу. Зверхньо дивиться на себе, на свої чорні від вугілля на драбині руки. На тих, хто поруч. На тих, хто вгорі.
На всіх. Зневажати всіх. Чужих — бо чужі. Своїх — бо недосконалі. Тих, хто поїхав, бо поїхали. Тих, хто лишився, бо лишились. Чужу землю, бо чужа. І себе. Себе. Себе.
Єдине, як не дивно, не навчили. Чи це ми виявилися не першими учнями?.. Здається, не всіх навчили ненавидіти ту землю, на котрій народився. І через це, через співчуття до неї та до інших, народжених тут, можливо, вдасться скинути багатосотлітній бруд, вугілля й попіл привченої ненависті. Бо воно не наше. Не моє. Не твоє. Воно загалом нічиє, це брудні міазми безодні, з якої носять жменями науку нащадки імперій, бенефіціанти пригноблення. І що швидше ми розучилися ненавидіти своїх просто за те, що вони свої, та чужих за те, що чужі, а надто — себе, себе, себе, — то швидше, можливо, навчимося себе віднаходити.
І так само, крім любові, віднаходити й справжню, не мертву, живу ненависть. Ту, яка йде через гнів, через жагу до життя. Різне, не тільки веселе. Не тільки щасливе, — просто живе.
Мені чомусь здається, що десь тут криється таємниця того, як навчитися відрізняти просто чужинця від ворога. Чужинець просто живе своїм життям. Ворог хоче вілібрати в тебе твоє життя й у кращому випадку натомість напхати тобі повне серце напівмертвої презирливої вати.
Щоразу, коли зневажаю себе, думаю тепер про те, що цю хрінь мені в голову, а також багатьом поколінням людей до мене, в багатьох колишніх чи нинішніх колоніях по всьому світу, — вклала потороч, якій я не зичу нічого, крім лишитися самій у власному викривленому царстві.
Я відчуваю це так, ніби з наших ротів іще довго тектиме чорна жовч, але одного дня вона закінчиться.
А в окупантів навіть після перемоги ще довго не закінчиться. Бо щоб перестати бути драконом, треба усвідомити себе драконом.
Що далі казати, я не знаю. Єдине хіба: зло й руйнування завжди закінчується злом і руйнуванням. Бо воно для того створене і врешті поглинає себе саме.
От би всім нам дожити до того падіння поторочі назад у трясовину, і пережити його. І з часом зцілитися.
Власне, більше нічого не хочу.
Здається, це дуже мутний пост.
#мемуаразми
🔥3👏1
Комплімент, гідний ХХІ століття: "А в епоху Відродження вас би за розум спалили".
Чи, бува, не впровадити новий теґ #матірчудовиськ імені роботи в школі?..
Чудовисько — це, на мій позір, щось хороше. А матерями чудовиськ завжди були дуже цікаві особистості.
#мемуаразми
Чи, бува, не впровадити новий теґ #матірчудовиськ імені роботи в школі?..
Чудовисько — це, на мій позір, щось хороше. А матерями чудовиськ завжди були дуже цікаві особистості.
#мемуаразми
🔥5
У вас теж є відчуття, що ви нічого не робите, при цьому весь час думаєте про відпочинок, а коли трохи ніби нарешті відпочиваєте (наприклад, спите), всесвіт карає вас за неробство додаванням нових нагальних справ, які насправді не нагальні, а просто ви їх відклали, забули про них, чи в вас просто не було сил зробити їх раніше?..
(АААА)
(АААА)
😢4🔥2
(але які справи? вам же — дивись пункт перший — здається, що ви нічого не робите)
🔥2
Буціммовознавчі роздуми:
Хочете краще говорити польською — говоріть тихіше.
Німецькою — весело.
Англійською — (пост)іронічно.
#груші
Хочете краще говорити польською — говоріть тихіше.
Німецькою — весело.
Англійською — (пост)іронічно.
#груші
👍4
Одна з речей, які дозволяють почасти примиритися з тривалою поетичною німотою, — це те, що, в принципі, завжди, в кожен момент буття десь щось уже не буде, як раніше. Десь — із позитивних причин, подекуди — зі змішаних та складних, а ще десь...
Мене дуже, дуже дивують автор_ки минулого: якщо не замислюватися аж надто, взагалі незрозуміло, де вони брали стільки серця, стільки незворушної основи, стільки впертости, щоби продовжувати писати поезію регулярно після того, як на їхні землі приходила війна.
Раніше мені значно простіше було мислити, говорити та висловлюватися віршами. Зі смішного: неодноразово геть різні люди казали, що можна взяти будь-який мій текст, хай навіть коментар у мережі, та зробити з нього пісню.
Зараз — час прози, принаймні, в мене. Час, коли Адорно не згадали тільки ліниві. Час, коли який ритм не візьми, — він чужий. Працює лише суцільний амок прози, болісний, сповнений сумнівів, вини, постійного відчуття нерівномірної, шипатої відповідальности.
Поезія видається порожньою та... штучною? Ні, не те. Штучне — це коли щось створене людьми, а тут я зразу наштовхуюся на зловісну долину. На словесні backrooms, що ти в них — випадковий гість, у якого небагато шансів вибратися.
Тому тут давно не було пісень і віршів. Коли мозок у відносній безпеці відходить від тривалого шоку чужої нелюдяности й лишається сам-на-сам із собою ж, він починає розриватися між деперсоналізацією й дереалізацією: це я несправжній чи світ навколо?.. В це нереальне вариво не завжди варто додати ще й поезію, таку зараз на смак і дотик механічну, липку, ґумову (принаймні, для мене; чужі рими в мені досі можуть викликати захват).
Тому наразі моя дорога — проза.
А втішає, як уже сказано, те, що так було не лише зі мною й ніби такий досвід у людства є.
Втішає, але й лякає теж.
Бо це "все завжди та скрізь ніколи не буде так, як було" означає ще одне — скрізь, завжди існує можливість, що завтра може статися страшне й непоправне.
І коли навколо цього крутяться й крутяться, блукають і блукають думки, — вже не до віршів і по віршах.
#мемуаразми
Мене дуже, дуже дивують автор_ки минулого: якщо не замислюватися аж надто, взагалі незрозуміло, де вони брали стільки серця, стільки незворушної основи, стільки впертости, щоби продовжувати писати поезію регулярно після того, як на їхні землі приходила війна.
Раніше мені значно простіше було мислити, говорити та висловлюватися віршами. Зі смішного: неодноразово геть різні люди казали, що можна взяти будь-який мій текст, хай навіть коментар у мережі, та зробити з нього пісню.
Зараз — час прози, принаймні, в мене. Час, коли Адорно не згадали тільки ліниві. Час, коли який ритм не візьми, — він чужий. Працює лише суцільний амок прози, болісний, сповнений сумнівів, вини, постійного відчуття нерівномірної, шипатої відповідальности.
Поезія видається порожньою та... штучною? Ні, не те. Штучне — це коли щось створене людьми, а тут я зразу наштовхуюся на зловісну долину. На словесні backrooms, що ти в них — випадковий гість, у якого небагато шансів вибратися.
Тому тут давно не було пісень і віршів. Коли мозок у відносній безпеці відходить від тривалого шоку чужої нелюдяности й лишається сам-на-сам із собою ж, він починає розриватися між деперсоналізацією й дереалізацією: це я несправжній чи світ навколо?.. В це нереальне вариво не завжди варто додати ще й поезію, таку зараз на смак і дотик механічну, липку, ґумову (принаймні, для мене; чужі рими в мені досі можуть викликати захват).
Тому наразі моя дорога — проза.
А втішає, як уже сказано, те, що так було не лише зі мною й ніби такий досвід у людства є.
Втішає, але й лякає теж.
Бо це "все завжди та скрізь ніколи не буде так, як було" означає ще одне — скрізь, завжди існує можливість, що завтра може статися страшне й непоправне.
І коли навколо цього крутяться й крутяться, блукають і блукають думки, — вже не до віршів і по віршах.
#мемуаразми
🔥5👍1
#матірчудовиськ #мемуаразми
Серед ночі потягло писати щось недоесейне-розумне, чого мені давно не було.
Але ж тема улюблена тому.
(А теґ тут не про мене, він тут про інше)
Серед ночі потягло писати щось недоесейне-розумне, чого мені давно не було.
Але ж тема улюблена тому.
(А теґ тут не про мене, він тут про інше)
Forwarded from Данила, Аглицький король
нічні думки-одкровення
Локі з Едд стоїть надзвичайно далеко від божеств родючості (типу того ж багатостраждального Бальдра чи близнят Фрейї-Фрейра), це трікстер-добувач, культурний герой, що у своїх пошуках на благо своєї (доволі завойовницької) общини змінює світ. І це цілком таке нормальне дохристиянське феодальне божество. Але (але номер раз).
В навскрізь підлаштованих під ранньохристиянські скандинавські канони Еддах Локі — це тринадцята персона пантеону, тринадцятий місяць у році, аналог Іуди та всякого нехорошого. Ну та й називати Одіна Всеотця чортом — це, звісно, широкий жест, але на нього дуже не всі реагували позитивно, бо Водан був утіленням і вособленням як влади взагалі, так і окремо законодавчої її гілки, він був Ідеальним Ярлом, він був щось про давні обіцянки та давні таємні шляхи, король-жрець і багато чого ще. А от називати чортом божество, яке в часи доволі-таки розвиненого феодалізму та тяглості до формування сталих імперій отримало роль тіні володаря, такого собі блазня, кривого дзеркала, — було просто. І так той, що завжди був серед людей у домашньому вогнищі, у подорожах, у казках, чарах та побутовому шахрайстві, в удачі та азартних іграх, серед перших та останніх, — став тим, хто першим, ніби дуже легко та природньо ввійшов у пантеон християнських скандинавських чортів. "З Локі водяться лише шахраї, бо він помічний в обмані". Так місце культурного героя зменшилося до розмірів покидька без принципів. Що ж.
Але (але номер два) якимось неймовірним чином усюдисущий трікстер і тут насміявся над усіма канонами та наративами. Бо не Бальдр, досконалий та сонячний, плідний та весняний врешті зайняв роль мученика, при якому жінка-темна берегиня чатує вдень і вночі, полегшуючи йому страждання. В християнстві це, звісно, жінка при ногах Христа (і взагалі жінки, що дбають про нього в його стражданнях і процесі фізичного вмирання, але це Марія Магдалина в першу чергу).
Тобто, от, християнство: андрогінний божественний чоловік і жінка, що його береже.
Хто ж зайняв це святе місце в відредагованому пантеоні скандинавських богів після того, як історії про них записали монахи?
Бальдр?
Ні.
Локі та Подруга Везіння Сіґюн, чиє їм'я — "переможна". Жінка, що стоїть при прикутому до каменя з чашею та вбирає в неї отруту змії, щоби та не зашкодила чоловікові.
І це якийсь неймовірно цікавий і дивний виверт долі.
Хоча мені дуже прикро, що фактично роль Сіґюн у маскульті зведена до цього, якщо взагалі згадується: матір його дітей, берегиня його життя.
Та, кого звуть Подругою Везіння, не може бути просто безвільним додатком-помагайкою.
Я майже впевнений, що Сіґюн теж трікстерка. Про це говорить навіть її ім'я, абсолютно чарівне, трікстерне, двохстороннє. А ще те, наприклад, що вона — матір-героїв-навпаки: як багато історій про вовчиць чи інших тварин, які вигодовують героїв. Сіґюн виховала дітей-перевертнів, наскільки це круто взагалі. Шейп-шифтинг абсолютно властивий цій родині, тож, можливо, насправді вона вміла значно більше, ніж про це сказано? ..
Але надто вже ця роль — роль не просто загадкової "прекрасної дами" (до якої зменшують роль Фрейї, на хвилинку, не лише найгарнішої, але й найрозумнішої жительки Асґарду); не роль цариці-шиї при чоловікові-голові (до якої зменшили складну хтонічну Фріґґ); чи царівни-несміяни (мстива Скаді-Мисливиця, теж трікстер, яку боїться весь Асґард, йой); а надто не роль просто чиєїсь дочки, дружини та загалом плідної землі для семені богів — надто вже роль жінки-трікстера була складною для спрощеного світу Едд, із яким намагалося працювати скандинавське християнство. Тому, як-то кажуть, маємо що маємо.
Кажуть, що й Марія Магдалина з Біблії початково була описана не як блудна дівка, а як просто заможня жінка з древнього роду, одна з учениць Христа. Не здивуюся, якщо це так.
І не здивуюся, якщо Сіґюн, що мала дітей від божества обману й вогню, Сіґюн, що тримала над ним чашу для отрути, — що ця Сіґюн геть не просто собі дівчинка-з-чашкою.
Локі з Едд стоїть надзвичайно далеко від божеств родючості (типу того ж багатостраждального Бальдра чи близнят Фрейї-Фрейра), це трікстер-добувач, культурний герой, що у своїх пошуках на благо своєї (доволі завойовницької) общини змінює світ. І це цілком таке нормальне дохристиянське феодальне божество. Але (але номер раз).
В навскрізь підлаштованих під ранньохристиянські скандинавські канони Еддах Локі — це тринадцята персона пантеону, тринадцятий місяць у році, аналог Іуди та всякого нехорошого. Ну та й називати Одіна Всеотця чортом — це, звісно, широкий жест, але на нього дуже не всі реагували позитивно, бо Водан був утіленням і вособленням як влади взагалі, так і окремо законодавчої її гілки, він був Ідеальним Ярлом, він був щось про давні обіцянки та давні таємні шляхи, король-жрець і багато чого ще. А от називати чортом божество, яке в часи доволі-таки розвиненого феодалізму та тяглості до формування сталих імперій отримало роль тіні володаря, такого собі блазня, кривого дзеркала, — було просто. І так той, що завжди був серед людей у домашньому вогнищі, у подорожах, у казках, чарах та побутовому шахрайстві, в удачі та азартних іграх, серед перших та останніх, — став тим, хто першим, ніби дуже легко та природньо ввійшов у пантеон християнських скандинавських чортів. "З Локі водяться лише шахраї, бо він помічний в обмані". Так місце культурного героя зменшилося до розмірів покидька без принципів. Що ж.
Але (але номер два) якимось неймовірним чином усюдисущий трікстер і тут насміявся над усіма канонами та наративами. Бо не Бальдр, досконалий та сонячний, плідний та весняний врешті зайняв роль мученика, при якому жінка-темна берегиня чатує вдень і вночі, полегшуючи йому страждання. В християнстві це, звісно, жінка при ногах Христа (і взагалі жінки, що дбають про нього в його стражданнях і процесі фізичного вмирання, але це Марія Магдалина в першу чергу).
Тобто, от, християнство: андрогінний божественний чоловік і жінка, що його береже.
Хто ж зайняв це святе місце в відредагованому пантеоні скандинавських богів після того, як історії про них записали монахи?
Бальдр?
Ні.
Локі та Подруга Везіння Сіґюн, чиє їм'я — "переможна". Жінка, що стоїть при прикутому до каменя з чашею та вбирає в неї отруту змії, щоби та не зашкодила чоловікові.
І це якийсь неймовірно цікавий і дивний виверт долі.
Хоча мені дуже прикро, що фактично роль Сіґюн у маскульті зведена до цього, якщо взагалі згадується: матір його дітей, берегиня його життя.
Та, кого звуть Подругою Везіння, не може бути просто безвільним додатком-помагайкою.
Я майже впевнений, що Сіґюн теж трікстерка. Про це говорить навіть її ім'я, абсолютно чарівне, трікстерне, двохстороннє. А ще те, наприклад, що вона — матір-героїв-навпаки: як багато історій про вовчиць чи інших тварин, які вигодовують героїв. Сіґюн виховала дітей-перевертнів, наскільки це круто взагалі. Шейп-шифтинг абсолютно властивий цій родині, тож, можливо, насправді вона вміла значно більше, ніж про це сказано? ..
Але надто вже ця роль — роль не просто загадкової "прекрасної дами" (до якої зменшують роль Фрейї, на хвилинку, не лише найгарнішої, але й найрозумнішої жительки Асґарду); не роль цариці-шиї при чоловікові-голові (до якої зменшили складну хтонічну Фріґґ); чи царівни-несміяни (мстива Скаді-Мисливиця, теж трікстер, яку боїться весь Асґард, йой); а надто не роль просто чиєїсь дочки, дружини та загалом плідної землі для семені богів — надто вже роль жінки-трікстера була складною для спрощеного світу Едд, із яким намагалося працювати скандинавське християнство. Тому, як-то кажуть, маємо що маємо.
Кажуть, що й Марія Магдалина з Біблії початково була описана не як блудна дівка, а як просто заможня жінка з древнього роду, одна з учениць Христа. Не здивуюся, якщо це так.
І не здивуюся, якщо Сіґюн, що мала дітей від божества обману й вогню, Сіґюн, що тримала над ним чашу для отрути, — що ця Сіґюн геть не просто собі дівчинка-з-чашкою.
🔥5
Forwarded from Данила, Аглицький король
Можливо, саме це й було покаранням для неї. Бунтівного Локі, що вирішив на святі розказати про всю брудну білизну асів, карають не одного. Так, його навіки приковують до скелі, оповитої отруйною змією, сідницями назовні — робіть що хочете, дуже принизливо, а не лише боляче. Але його сина вбивають одразу, а на другого полюють. Але його дружину, що пов'язана з везінням, з доброю долею, фактично приковують до одного місця тим, що якщо вона не стоятиме над Локі з чашею, — отрута з пащі змії впаде йому на лице. А доля буває примхлива. І від тих, хто намагається її надурити, вона врешті йде...
🔥5