#вірші_стиха майже забули сюди дорогу, але ось тримайте щось:

Три кепські речі сьогодні:
- дихати важко, немов легені качають кисіль;
- в животі ніби камінь, на повіках застигла сіль;
- не пам'ятаю снів, а на серці щем.

Одначе три гарні речі:
- потяг їде в напрямку гір;
- і всякий храм, я тепер це знаю, — чарівний звір;
- і із потяга вікон пахне літнім дощем.

В мене доволі багато питань, і з часом їх, як і належить, стає лише більше (хоча деякі частково здобувають відповіді: скажімо, чи смачні гарячі бутерброди з шоколадом чи як відбувається наживо робота скляра).
Але серед усієї тої купи питань є окрема категорія: ті, відповіді на які я не хочу знати.
Одне з них — як воно там, у головах рфських рольовиків, які підтримали напад армії країни, громадянами якої вони є, на міста і села живих людей. На села і міста, де жили їхні рольові побратими та посестри, члени родини за вибором, кохані, з якими вони перетиналися а якихось попередніх життях. Як воно, бути ними? Норм? Не норм?..
І ні, я ніколи не хочу отримати від долі відповідь на це питання.
Дякую, на тому по цій темі все.
#мемуаразми

#сни
Наснилося, що мама приводить мене на нашу першу квартиру, де сусідка наглядає за моїми рослинами. І каже мені, мовляв, рослини почали в'янути, вона за ними перестала доглядати. Приходжу я до тої сусідки, а в неї в хаті повно тарганів, аж з вікна видно (на старій квартирі так і було). І замість рослин починаю забирати продукти. Тим часом думаючи, що давно не відчував весну, ранок і вечір, що б це не означало.

Подумалося зараз, що багато незадоволеності виникає там, де провадиться нарратив, що любов приходить із власністю. Із владою. Або — що лише зрікаючись цієї власності та влади можна стати щасливим.
Влада.
Над часом, над місцем, над коханою людиною тощо. Над долями груп людей. Над їхніми думками та майбутнім. Цей нарратив настільки глибоко вкорінений, що без роботи в ньому дуже важко досягти спокою та розвитку. Але і в ньому можливо хіба на короткі періоди. Так люди приходять жити у світ постійної ненаситної гонитви за тим, що, напевно ж таки, лежить поза цією гонитвою.
Викликає подив те, що в найвідоміших міфологіях, що мають найбільше послідовників, вчать протистояти бажанню влади — вчать тих, у кого її обмаль — добре освічені чоловіки з царських родин. Я знаю небагато пророків та аватар у сучасному (пост)колоніальному світі, які не вписувалися б у цей портрет бодай частково.
А що, якщо істота, яка показувала б інший можливий світ, була б не з освічених на прийнятних на наддержавних рівнях кіл? Що, якби ця істота не була чоловіком, не була нащадком царів, не належала б до військових чи бюрократичних еліт, не була "чоловіком"?
Що, якби ця сутність починала не з тих, хто й так поневолений, нещасний, втратив здоров'я, близьких, дах над головою, сон, глузд? Що, якби ця сутність не стверджувала: "гонитва за щастям є шлях до нещастя", проповідуючи перед тими, в кого щастя навіть близько в житті не було, в кого немає причин навіть для ностальгії за якимось часом у своєму житті, по чиїм венам тече лише зневіра та намагання дожити до завтра, а ще маленька, але дуже зла й потужна надія? Що, якби пророк не грав на цій надії, не обіцяв рай у тому чи навіть у цьому житті, або навіть просто позбавлення від болю — що, якби пророк не обіцяв нічого взагалі, граючи на єдиному, що так легко обдурити та зрадити?
Що, якби пророче начало почало б не з тих, у чиї будівлі прилітають ракети, не з тих, хто працює в рабських умовах поза межами гідності, хто вимушений жити в умовах постійного шантажу?
Що, якби вплив на ті, інші верстви сансари був би довший та не обмежувався короткочасними погрозами та порідкими нападами мору й сарани?..
Чи помітили б вимочені століттями владних схем, з юнацтва гіперзалежні від наркотика влади, — чи помітили б вони таку пророчу силу? Чи послухали б?
Якби ця сила не лякала їх іще вибагливішими погрозами, але й не обіцяла ще більшої влади, ще тонших насолод контрою?

...та ну. Маячня яка.
#мемуаразми

Висновків нема. Самі емоції в тишу.

Умным я сегодня не был, зато каким креативным

Придумал сегодня слово

Ежегневник

Також зичу всім нам дожити та добре пожити у світі, де більшість людей добрі. Тобто їм не потрібні надзвичайно хрінові умови та величезні зовнішні обмеження, щоб демонструвати співчуття, підтримку, чесність, готовність слухати, бажання спільного процвітання. Це для мене і є визначенням добра. Свідомість вибору сюди входить.
Бачте, якщо людині для демонстрації подібних якостей потрібні виключно надзвичайно лихі умови, а у звичайних вона циклиться на собі, ба більше — прагне ці лихі умови створити, — вона не є доброю.
Вона є мудаком.
Якщо комусь для того, щоби врятувати одну дитину, треба вбити сотню, — має бути очевидно, що про добро не йдеться. Можемо згадати викрадення дітей з Маріуполя в рф, не помилимось.
Більше в мене нічого для вас сьогодні нема.

Хіба що...
Сьогодні День Незалежності.
Сучасній Україні майже як Христу, виходить. Якось так?
Тридцять два роки тому зранку мій дідо бігав квартирою та співав пісень. Переважно не дуже мелодійно. Як тебе не любити. А ще — Боже, великий, єдиний. А ще — Реве та стогне.
Він був багато в чому радянською людиною, справді. Дуже тоталітарно акцентуйованою, якщо можна так сказати. Перевчив мене писати на праву руку, щоб у школі не дражнили. Вирішував питання кумівством. Вірив у єврейську змову і надзвичайну роль слов'ян. Скандалив, пиячив, бився, брехав, зраджував бабусі. Дуже, дуже багато злої токсичної хріні робив. Ну, і якби лише він, мене, певно, вернуло б від усього українського взагалі. Бо ненавистю та створенням лихих умов заради власних забагцянок — любові не навчити.
Але була ще бабуся. Вони були одружені.
А бабуся — це розписана квітами мазанка. Це яблуневий сад, і радіо, і книжки з цікавими та моторошними казками. Кобиляча голова, так. Це картини її пацієнтів-художників, що рятувала їм зір. Це пісні, завжди пісні. Повна кухня пісень. Вареники з піснями, деруни з такої дрібнеееенько натертої картоплі, на пісневій олії. Історії про привидів. Про війну та окупацію. Про повоєнні роки, роботу на швидкій. Про те, як дивно було, що люди не хочуть віддати дітей до українських класів. Про пращурів бабусі, чи то чехів, а чи євреїв десь із Австро-Угорщини.
Таке.
Вона була в моєму житті. Її день народження — за тиждень після Дня Незалежності.
Дід не святкував дня народження своєї дружини. Але вона святкувала його з нами. І пекла пироги з піснями.
Висновків нема, бо це нотатки без початку, краю і мети.
#мемуаразми

Якась деталь цікава згадалася.
Уві сні ми часто йдемо туди, де нам безпечно. До першої квартири. До будинку, де гостювали в хороших людей. В хатку в селі.
У мене, крім квартири дитинства, є ще одне місце. Я зовсім забув про нього!
Ну, звісно. Кабінет німецької мови в одній зі шкіл, де я вчився.
От здавалося б. Школа 90-х була річчю неприємною, і це так дивно, що мені там в тоді було місце. В кабінеті німецької, де лінгофонні апарати.
А, і ще потяги. Вони теж часто сняться як безпечне місце.
З чим спробую заснути.
Добраніч!
#сни

Отак сидиш, пишеш ін мемеоріам за кимось знайомим (некролог, я весь час забуваю це слово, так само, як слово симетрія, є такі слова — але це слово дуже хочеться забути всіма мовами, щоб приводу згадувати не було)... І тупо не можеш.
І думаєш: а яке слово залишиться по кому?
За моїм дядьком у 2020 лишилося слово — хороший. Хороший друг, хороший брат, хороший колега, хороший дядько. Ніби таке ріденьке, як водичка, але за ним купа всього. І в першу чергу, надійність, певно. Отже, насправді це було слово — надійний.
За моєю знайомою лишилося слово — хоробра. Ми були мало знайомі. Я захоплювався її вдачею та тихо читав її блог, думаючи, що вона буде завжди, і поки вона є, мільйонам людей Середзем'я нема чого боятися. І що майже щоранку в її блозі буде нова пісня в голові. А потім ледь не в усіх рольових чатах написали.
За моєю ученицею лишається слово — весела. А ще виноград, який вона приносила на роботу всім пораненим, що звозили до них. А ще прапори, пісні, майдани, Чорнобиль, і знову й знову пісні та вірші.
Я не знаю, чому про смерть так важко писати. Про попереднього мого учня, якого не стало, я взагалі не писав нічого. Я не зміг.
Мало б бути легко.
Завжди легко було.
Та не тепер.

Дуже хочеться всім іще раз побажати, щоби смерті в нашому житті було значно, значно менше, ніж самого життя. Смерті в усіх проявах. Її вже було доста. Одного дня вона має відступити, я дуже хочу в це вірити.
Однак не можу не повертатися думками до того, що після кожно* з нас одного дня лишиться слово. Одне слово, і ніхто до самого кінця не знатиме, що то за слово буде.
Нормальних висновків не буде, як завжди.
Ви знаєте.
#мемуаразми

Кнопка

Що роблять ці кнопки, коли
Коли ти відповідаєш богу
Розумієш, боже
Великий, єдиний та решта дивних авраамічних слів
Якщо так буде далі
А чомусь сумніваюся в тому, що далі одразу зміниться
(Хоча було б непогано)
Так от
Якщо так буде і далі
Я просто натисну на кнопку
В нашому чаті
Ти граєш у кості
Я клацаю кнопками
Ти можеш так багато
Омніпотентний, багатоприсутній
Цисгендерний білий боже з вищою
Класичною
Освітою
Та старими грошима
Усі катаклізми
Війни
Хвороби та кари
Ти можеш усе
А я просто клацаю кнопками
І якщо дарована воля мені
А воля твоя — і далі грати у кості
То вибачай
Тебе в цьому чаті
Маленькому
На двадцять людей, один із яких — бот
Для метання кубів
—
Забанено.

https://news.1rj.ru/str/L_radiotext Радіотексту чотири роки.
Як, коли, де встиглося?
Хто його зна.

...це Текст270823, ми досі живі. Мені дуже багато чого треба тобі розповісти. Але надто, певно, дуже міцно обійняти.
Коротко, якщо тут: сни справджуються. Але це ти й без мене знаєш.
Сни справджуються ВСІ.
І це навіть для мене досі новина.
...