Ежегневник

Також зичу всім нам дожити та добре пожити у світі, де більшість людей добрі. Тобто їм не потрібні надзвичайно хрінові умови та величезні зовнішні обмеження, щоб демонструвати співчуття, підтримку, чесність, готовність слухати, бажання спільного процвітання. Це для мене і є визначенням добра. Свідомість вибору сюди входить.
Бачте, якщо людині для демонстрації подібних якостей потрібні виключно надзвичайно лихі умови, а у звичайних вона циклиться на собі, ба більше — прагне ці лихі умови створити, — вона не є доброю.
Вона є мудаком.
Якщо комусь для того, щоби врятувати одну дитину, треба вбити сотню, — має бути очевидно, що про добро не йдеться. Можемо згадати викрадення дітей з Маріуполя в рф, не помилимось.
Більше в мене нічого для вас сьогодні нема.

Хіба що...
Сьогодні День Незалежності.
Сучасній Україні майже як Христу, виходить. Якось так?
Тридцять два роки тому зранку мій дідо бігав квартирою та співав пісень. Переважно не дуже мелодійно. Як тебе не любити. А ще — Боже, великий, єдиний. А ще — Реве та стогне.
Він був багато в чому радянською людиною, справді. Дуже тоталітарно акцентуйованою, якщо можна так сказати. Перевчив мене писати на праву руку, щоб у школі не дражнили. Вирішував питання кумівством. Вірив у єврейську змову і надзвичайну роль слов'ян. Скандалив, пиячив, бився, брехав, зраджував бабусі. Дуже, дуже багато злої токсичної хріні робив. Ну, і якби лише він, мене, певно, вернуло б від усього українського взагалі. Бо ненавистю та створенням лихих умов заради власних забагцянок — любові не навчити.
Але була ще бабуся. Вони були одружені.
А бабуся — це розписана квітами мазанка. Це яблуневий сад, і радіо, і книжки з цікавими та моторошними казками. Кобиляча голова, так. Це картини її пацієнтів-художників, що рятувала їм зір. Це пісні, завжди пісні. Повна кухня пісень. Вареники з піснями, деруни з такої дрібнеееенько натертої картоплі, на пісневій олії. Історії про привидів. Про війну та окупацію. Про повоєнні роки, роботу на швидкій. Про те, як дивно було, що люди не хочуть віддати дітей до українських класів. Про пращурів бабусі, чи то чехів, а чи євреїв десь із Австро-Угорщини.
Таке.
Вона була в моєму житті. Її день народження — за тиждень після Дня Незалежності.
Дід не святкував дня народження своєї дружини. Але вона святкувала його з нами. І пекла пироги з піснями.
Висновків нема, бо це нотатки без початку, краю і мети.
#мемуаразми

Якась деталь цікава згадалася.
Уві сні ми часто йдемо туди, де нам безпечно. До першої квартири. До будинку, де гостювали в хороших людей. В хатку в селі.
У мене, крім квартири дитинства, є ще одне місце. Я зовсім забув про нього!
Ну, звісно. Кабінет німецької мови в одній зі шкіл, де я вчився.
От здавалося б. Школа 90-х була річчю неприємною, і це так дивно, що мені там в тоді було місце. В кабінеті німецької, де лінгофонні апарати.
А, і ще потяги. Вони теж часто сняться як безпечне місце.
З чим спробую заснути.
Добраніч!
#сни

Отак сидиш, пишеш ін мемеоріам за кимось знайомим (некролог, я весь час забуваю це слово, так само, як слово симетрія, є такі слова — але це слово дуже хочеться забути всіма мовами, щоб приводу згадувати не було)... І тупо не можеш.
І думаєш: а яке слово залишиться по кому?
За моїм дядьком у 2020 лишилося слово — хороший. Хороший друг, хороший брат, хороший колега, хороший дядько. Ніби таке ріденьке, як водичка, але за ним купа всього. І в першу чергу, надійність, певно. Отже, насправді це було слово — надійний.
За моєю знайомою лишилося слово — хоробра. Ми були мало знайомі. Я захоплювався її вдачею та тихо читав її блог, думаючи, що вона буде завжди, і поки вона є, мільйонам людей Середзем'я нема чого боятися. І що майже щоранку в її блозі буде нова пісня в голові. А потім ледь не в усіх рольових чатах написали.
За моєю ученицею лишається слово — весела. А ще виноград, який вона приносила на роботу всім пораненим, що звозили до них. А ще прапори, пісні, майдани, Чорнобиль, і знову й знову пісні та вірші.
Я не знаю, чому про смерть так важко писати. Про попереднього мого учня, якого не стало, я взагалі не писав нічого. Я не зміг.
Мало б бути легко.
Завжди легко було.
Та не тепер.

Дуже хочеться всім іще раз побажати, щоби смерті в нашому житті було значно, значно менше, ніж самого життя. Смерті в усіх проявах. Її вже було доста. Одного дня вона має відступити, я дуже хочу в це вірити.
Однак не можу не повертатися думками до того, що після кожно* з нас одного дня лишиться слово. Одне слово, і ніхто до самого кінця не знатиме, що то за слово буде.
Нормальних висновків не буде, як завжди.
Ви знаєте.
#мемуаразми

Кнопка

Що роблять ці кнопки, коли
Коли ти відповідаєш богу
Розумієш, боже
Великий, єдиний та решта дивних авраамічних слів
Якщо так буде далі
А чомусь сумніваюся в тому, що далі одразу зміниться
(Хоча було б непогано)
Так от
Якщо так буде і далі
Я просто натисну на кнопку
В нашому чаті
Ти граєш у кості
Я клацаю кнопками
Ти можеш так багато
Омніпотентний, багатоприсутній
Цисгендерний білий боже з вищою
Класичною
Освітою
Та старими грошима
Усі катаклізми
Війни
Хвороби та кари
Ти можеш усе
А я просто клацаю кнопками
І якщо дарована воля мені
А воля твоя — і далі грати у кості
То вибачай
Тебе в цьому чаті
Маленькому
На двадцять людей, один із яких — бот
Для метання кубів
—
Забанено.

https://news.1rj.ru/str/L_radiotext Радіотексту чотири роки.
Як, коли, де встиглося?
Хто його зна.

...це Текст270823, ми досі живі. Мені дуже багато чого треба тобі розповісти. Але надто, певно, дуже міцно обійняти.
Коротко, якщо тут: сни справджуються. Але це ти й без мене знаєш.
Сни справджуються ВСІ.
І це навіть для мене досі новина.
...

Сидиш, нікого не чіпаєш, думаєш про своє у щоденному сеансі думскролінгу. В вухах грає якесь рок-радіо, в голові кругом бігають нагальні, хоч і переважно чужі проблеми: життя викладача таке.

Аж раптом звук, саме на тій тональності, по такій поверхні — і нізвідки з'являються запахи, простір, кольори, дотик. І раптом 1989 рік, дідусь щойно вдарив по столу, запахло мокрим дрантям, по кутках розбіглись нажахані руді таргани, на дворі волога весна, батьки пошепки сваряться в окремій кімнаті, бабуся кидає в діда мискою вареників, вареники по всій кухні, вареники, вареники, запах дідового алкоголю, вишневі квіти в вікно, вранці хтось ходив під вікнами і казав, що чорнобилець, собака скавчить в ногах, щоб дотягтися до підлоги, треба сповзти зі стільця.

Зі стільця у квартирі, яка давно чужа. Яка належала людям, похованим багато років тому на різних кладовищах в різний час.

І вся ця довга темна секунда відбувається давно, в країні, якої вже тридцять два роки нема, але вона все тягне й тягне до всіх свої брудні пожерті тарганами руки.

#мемуаразми

Взнав, що не лише я пишу в ці часи про речі, про які пишу в "щоденнику болю". Бо певний час було таке відчуття, ніби я фрік природи, а решта пише пісні лише ну, про те, що або все добре і всі фігачать, або про те, що все буде добре, якщо ще трохи пофігачити.
Ні, я бачив нові вірші про особисті переживання страху перед майбутнім своїх міст, спільноти, близьких.
Я не бачив саме пісень.
Сьогодні взнав, що ці пісні є.

Якщо ви пишете раптом треш і похмуре, безнадійне чи просто сумне, — пишіть, будь ласка. Воно комусь дуже треба. І, переконаний, не лише мені.

Якщо хтось, хто відчуває те, що ви пишете, але не може це сказати, знайде ваш текст, — є ймовірність, що це легітимізує їхні переживання. А відтак полегшить.
#мемуаразми

#вірші_стиха і майже #шаманізм, бо поки я цю простеньку ніби пісню не записав, мене не відпустило.

Я тобі розкажу
Казку про королеву і короля,
Що творили цей світ,
Коли була молода-молола земля.

Під срібним промінням місяця
Вони танцювали між зорями,
Їхня пісня летіла над горами,
Їхні сни летіли над морем,
І спускалися боги із неба
По червоний із чаші трунок,
І лишали незвідні чари
Королю й королеві в дарунок.

Ти повір, що тоді
В кришталевому їхньому домі був тільки мир,
І у шатах простих
Ходили вони між вовками і між людьми.

Та вино до гіркоти солодкеє,
І кришталь викривляв побачене,
В королеви було три обличчя,
І король їй того не пробачив.
Та зірок примарного світла
Королю було завше мало.
Королева плакала золотом
І того йому не дарувала.

Я тобі покажу
Кришталевого замку уламки у блиску хвиль.
Це було так давно,
Що знайти короля й королеву нам обом забракне зусиль.

А вона свого серця кров'ю
Годувала птахів і звірів,
І писала листи ночами,
Але він був такий зневірений!
А йому за лаштунками балу
Чорна жовч сочилася з рота,
Та обоє вони посміхались,
Бо така королівська робота.

З тих часів всі слова, всі наймення
Сто разів поміняли значення.
Королі й королеви нині
Не ідуть до зірок на побачення.
Все повернеться тільки по тому,
Як остання корона зотліє.
Ми з тобою не можем втручатися,
Бо це — канонічна подія

(я хочу ілюстрацію на цю пісню)

#відео_квартирник
Ну і ось я трохи співаю цю пісню. Фактично вперше, робота триває. Але давно не було тут моїх пісень

Нашими жилами — літій, нафта, неон.
Весна не розквітла, та все захоплює осінь.
Наше минуле надовго вкрали в полон,
Де його коси
ріжуть на срібні троси.

"Смерть" — слово року в кожнім зі словників
Скрізь, де трембіти зламаних спин почуті.
Скільки їх в землях, де крик називають — спів?
Ніхто не спить, кров густіша в спокуті й люті.

Образ на покуті — жмутком згорілих дощок.
Звірі, що вийшли з моря, вернулись в море.
Неспокій.
Із неба дитя сходить нероджене, що
Де б хто не був, до всіх на язиках говорить —

"Ось тобі меч полум'яний, забудь про мир".

Слухаєм тихо і більше не плачем — ми.

#вірші_стиха #щоденник_болю

Я тут згадав дещо в розмові.

Я мав свою шкільну газету. Я випускав її ще з дошкільного віку, років із 5.
Спочатку я малював її на непотрібних старих шпалерах, потім на перфорованому папері для сканера.
Потім робив маленькі книжечки формату А5. Потім малював у якомусь прото-паверпойнті абощо (початок 90-х, я хз, як воно називалося).
Потім це була стінгазета у школі класу до 9-го.
Це називалося "Планета системи МАР".
Потім ми робили з компанією веб-журнал "Шабаш", роки 2,5.

Потім у мене був депресивний епізод))

Ще згадалося, як я років у 7 був із батьками в Карпатах, саме перед першим класом. І там була родина одного журналіста, наші родини потоваришували. Після того я дуже довго хотів бути журналістом. Цього хотів і мій майже ровесник, того-таки журналіста син. Він тренувався перед дзеркалом удома говорити як диктор, навіть краватку вдягав. А говорив переважно про війну в Карабасі, вона якраз тоді була.

А ще то були часи, коли я боявся їхати у Крим, бо там, на мою думку, теж була війна і люди зі зброєю. Це був початок 90-х.

Отака суміш історій.
#мемуаразми