Кнопка

Що роблять ці кнопки, коли
Коли ти відповідаєш богу
Розумієш, боже
Великий, єдиний та решта дивних авраамічних слів
Якщо так буде далі
А чомусь сумніваюся в тому, що далі одразу зміниться
(Хоча було б непогано)
Так от
Якщо так буде і далі
Я просто натисну на кнопку
В нашому чаті
Ти граєш у кості
Я клацаю кнопками
Ти можеш так багато
Омніпотентний, багатоприсутній
Цисгендерний білий боже з вищою
Класичною
Освітою
Та старими грошима
Усі катаклізми
Війни
Хвороби та кари
Ти можеш усе
А я просто клацаю кнопками
І якщо дарована воля мені
А воля твоя — і далі грати у кості
То вибачай
Тебе в цьому чаті
Маленькому
На двадцять людей, один із яких — бот
Для метання кубів
—
Забанено.

https://news.1rj.ru/str/L_radiotext Радіотексту чотири роки.
Як, коли, де встиглося?
Хто його зна.

...це Текст270823, ми досі живі. Мені дуже багато чого треба тобі розповісти. Але надто, певно, дуже міцно обійняти.
Коротко, якщо тут: сни справджуються. Але це ти й без мене знаєш.
Сни справджуються ВСІ.
І це навіть для мене досі новина.
...

Сидиш, нікого не чіпаєш, думаєш про своє у щоденному сеансі думскролінгу. В вухах грає якесь рок-радіо, в голові кругом бігають нагальні, хоч і переважно чужі проблеми: життя викладача таке.

Аж раптом звук, саме на тій тональності, по такій поверхні — і нізвідки з'являються запахи, простір, кольори, дотик. І раптом 1989 рік, дідусь щойно вдарив по столу, запахло мокрим дрантям, по кутках розбіглись нажахані руді таргани, на дворі волога весна, батьки пошепки сваряться в окремій кімнаті, бабуся кидає в діда мискою вареників, вареники по всій кухні, вареники, вареники, запах дідового алкоголю, вишневі квіти в вікно, вранці хтось ходив під вікнами і казав, що чорнобилець, собака скавчить в ногах, щоб дотягтися до підлоги, треба сповзти зі стільця.

Зі стільця у квартирі, яка давно чужа. Яка належала людям, похованим багато років тому на різних кладовищах в різний час.

І вся ця довга темна секунда відбувається давно, в країні, якої вже тридцять два роки нема, але вона все тягне й тягне до всіх свої брудні пожерті тарганами руки.

#мемуаразми

Взнав, що не лише я пишу в ці часи про речі, про які пишу в "щоденнику болю". Бо певний час було таке відчуття, ніби я фрік природи, а решта пише пісні лише ну, про те, що або все добре і всі фігачать, або про те, що все буде добре, якщо ще трохи пофігачити.
Ні, я бачив нові вірші про особисті переживання страху перед майбутнім своїх міст, спільноти, близьких.
Я не бачив саме пісень.
Сьогодні взнав, що ці пісні є.

Якщо ви пишете раптом треш і похмуре, безнадійне чи просто сумне, — пишіть, будь ласка. Воно комусь дуже треба. І, переконаний, не лише мені.

Якщо хтось, хто відчуває те, що ви пишете, але не може це сказати, знайде ваш текст, — є ймовірність, що це легітимізує їхні переживання. А відтак полегшить.
#мемуаразми

#вірші_стиха і майже #шаманізм, бо поки я цю простеньку ніби пісню не записав, мене не відпустило.

Я тобі розкажу
Казку про королеву і короля,
Що творили цей світ,
Коли була молода-молола земля.

Під срібним промінням місяця
Вони танцювали між зорями,
Їхня пісня летіла над горами,
Їхні сни летіли над морем,
І спускалися боги із неба
По червоний із чаші трунок,
І лишали незвідні чари
Королю й королеві в дарунок.

Ти повір, що тоді
В кришталевому їхньому домі був тільки мир,
І у шатах простих
Ходили вони між вовками і між людьми.

Та вино до гіркоти солодкеє,
І кришталь викривляв побачене,
В королеви було три обличчя,
І король їй того не пробачив.
Та зірок примарного світла
Королю було завше мало.
Королева плакала золотом
І того йому не дарувала.

Я тобі покажу
Кришталевого замку уламки у блиску хвиль.
Це було так давно,
Що знайти короля й королеву нам обом забракне зусиль.

А вона свого серця кров'ю
Годувала птахів і звірів,
І писала листи ночами,
Але він був такий зневірений!
А йому за лаштунками балу
Чорна жовч сочилася з рота,
Та обоє вони посміхались,
Бо така королівська робота.

З тих часів всі слова, всі наймення
Сто разів поміняли значення.
Королі й королеви нині
Не ідуть до зірок на побачення.
Все повернеться тільки по тому,
Як остання корона зотліє.
Ми з тобою не можем втручатися,
Бо це — канонічна подія

(я хочу ілюстрацію на цю пісню)

#відео_квартирник
Ну і ось я трохи співаю цю пісню. Фактично вперше, робота триває. Але давно не було тут моїх пісень

Нашими жилами — літій, нафта, неон.
Весна не розквітла, та все захоплює осінь.
Наше минуле надовго вкрали в полон,
Де його коси
ріжуть на срібні троси.

"Смерть" — слово року в кожнім зі словників
Скрізь, де трембіти зламаних спин почуті.
Скільки їх в землях, де крик називають — спів?
Ніхто не спить, кров густіша в спокуті й люті.

Образ на покуті — жмутком згорілих дощок.
Звірі, що вийшли з моря, вернулись в море.
Неспокій.
Із неба дитя сходить нероджене, що
Де б хто не був, до всіх на язиках говорить —

"Ось тобі меч полум'яний, забудь про мир".

Слухаєм тихо і більше не плачем — ми.

#вірші_стиха #щоденник_болю

Я тут згадав дещо в розмові.

Я мав свою шкільну газету. Я випускав її ще з дошкільного віку, років із 5.
Спочатку я малював її на непотрібних старих шпалерах, потім на перфорованому папері для сканера.
Потім робив маленькі книжечки формату А5. Потім малював у якомусь прото-паверпойнті абощо (початок 90-х, я хз, як воно називалося).
Потім це була стінгазета у школі класу до 9-го.
Це називалося "Планета системи МАР".
Потім ми робили з компанією веб-журнал "Шабаш", роки 2,5.

Потім у мене був депресивний епізод))

Ще згадалося, як я років у 7 був із батьками в Карпатах, саме перед першим класом. І там була родина одного журналіста, наші родини потоваришували. Після того я дуже довго хотів бути журналістом. Цього хотів і мій майже ровесник, того-таки журналіста син. Він тренувався перед дзеркалом удома говорити як диктор, навіть краватку вдягав. А говорив переважно про війну в Карабасі, вона якраз тоді була.

А ще то були часи, коли я боявся їхати у Крим, бо там, на мою думку, теж була війна і люди зі зброєю. Це був початок 90-х.

Отака суміш історій.
#мемуаразми

Дуже хочеться, щоб усіх, хто замішаний в обстрілах українських міст і сіл, сто років переслідували скажені собаки.

Кхе-кхм.
Цей пост — нагадування, що якщо вам зараз дуже слабко і ніяк, можливо, саме час задовольнити вашу творчу жилу.
Мені доволі часто фізично погано, але заняття чимось своїми творчим це часом лікує. Дуже не завжди, якщо погано серйозно, краще все ж подбати про тіло.
Але подбати про мізки теж корисно, відтак: Чим задовольняється моя творча жила?

1. Вона задовольняється не одразу, тому пошук по цікавій вам темі, втикання в тт чи ігри, слухання музики тощо з думками про своє творче — валідно.
2. Так, ви маєте на це право. Внутрішньому рабовласникові (у мене він є, скажімо, і в вас нема ресурсу його люструвати та дефеніструвати оце заоаз) можете пояснити це так: без творчості ви хуйово працюєте. Все.
3. Якщо мізки не перемикаються, зазирніть до тих, кого вважаєте своїми. Можна побути в чаті в тиші, обговорити якісь сюжети, старі чи нові, подивитися на те, що роблять вони. Це працює не для всіх, тому обережно з цією порадою.
4. Напишіть поради :)
Але серйозно, напишіть. Поради, інструкції, таємні ритуали. Що завгодно, дотичне до вашої творчості. Може, це молитва таємним сутностями чи список доказів із вашого сетингу, чому б ні.
5. Напишіть, що вам не пишеться. І чому. І про що хочеться написати. Пишіть про це стільки, скільки хочеться. Порада не для всіх, але мені помічна часом.
6. А що ви робите, коли на нулі ваша батарейка творчості? Ну тобто — що виводить вас із творчої кататонії?

Приносьте ідеї. Навіть погані. Поговоримо.