А пам'ятаєте цю нещодавню мою пісню?.. Словом, тут @Selerian зробив мені подарунок і замовив ілюстрацію до неї. Авторка малюнка мешкає отут: https://twitter.com/WabbitWhy (на жаль, я не маю твітера й не можу побачити інші її малюнки). Але добре вийшло, еге ж?) Я дуже задоволений і вдячний, а вам як?

https://telegra.ph/sweet-dreams-are-made-of-this-10-03
В одному хорошому письменницькому чаті (де мешкає чи не половина моїх тутешніх читачів)) було класне завдання: написати текст, надихнувшись словом "забагато", форматом аудіологом та сюрреалістичною картинкою.
В мене вийшло отак. Останнім часом я більше "відпускаю себе", коли пишу, наскільки б дивно й химерно не виходило врешті те, що пишеться.
#проза

Трохи горить-палання з побутового приводу, або типові фрази українців, що виїхали до Німеччини в 90-ті:

"А в вас там в Києві ж руїни, нема вже нічого?"
"А чого ти українською говориш, ти що, зі Львова?"
"А вас у Києві змушують українською говорити?"
"На".
"Ну я своїх родичів безграмотних так і не зміг/не змогла навчити".
"В Україні таке село, а от [назва країни]!.."
"Так хочеться в Пітер, там так гарно!"
"А в Україні ж музики нема, тільки Іра Білик і Ані Лорак?"

Все це і багато іншого було сказано мені щирою українською. Але.

Можна вивезти людину з совка, але совок із себе людина має винести самотужки. Інакше ніяк.

І в цьому ніхто не святий. В цьому морі шкідливих наративів бачу, що в мене так само, як і в усіх, попереду дуже багато років роботи над собою.

#мемуаразми

Є дуже дивні та сповнені помилок дні, коли просто хочеться вийти і йти, не обертаючись, бо все одно що не робив би — робиш помилку.

Зупиняє відчуття, що оцей хід може стати помилкою фатальною. Виходить, страх помилки рятує від неї.

Парадокс.
#мемуаразми

А знаєте, тримайте оповіданнячко. З марафону в тому-таки письменницькому чаті.
https://drukarnia.com.ua/articles/karusel-691UX отут посилання на оповідання на Друкарні.
А отут воно двома шматками викладене в Телеграфі:
Частина 1. https://telegra.ph/Karusel-10-07
Частина 2. https://telegra.ph/Karusel-CHastina-2-10-07
Про що оповідання? Альтернативна історія, упирі (але нетипові і п'ють зовсім не кров), світ, у якому трохи посунуто гендерні ролі і є своєрідна магічна алхімія чи алхімічна магія. Ну, і фестивалі, звісно. Як без них.
#проза

Ось вам іще #проза з новенького. Сюр, міське фентезі, кавдунізм (ака м'яка магічна система), Київ, нічого не зрозуміло, криваві артефакти присутні.
Для бажаючих — посилання на Друкарні: https://drukarnia.com.ua/articles/moye-osobiste-peklo-0XHsE
Для бажаючих чогось іще — той же текст у телегафі: https://telegra.ph/Moye-osobiste-peklo-10-16

***
На квітах — кадрилі комах,
Пил і пісок на ногах,
Пил переходить у прах.
Так виглядає дорога.

Тиша і дивна луна,
Рання, як сніг, сивина,
За смерть і життя вина.
Так виглядає дорога.

Спроба співати пісні,
Будь-які, лиш не сумні,
І обіцяти весні —
Не обіцяти нічого.

Сором порожніх долонь,
Біль, що стікає зі скронь,
Зневірене: Боже, боронь!
Так виглядає дорога.

Так — в дивних танцях комах,
В жмутку трави у руках,
В чорному небі в зірках —
Так виглядає дорога.
Так виглядає шлях.

#шаманізм #вірші_стиха воно саме

#сни Мені часто сниться ріка. Різна: чиста, брудна, швидка чи спокійна. Це та сама ріка, і я це знаю. І вона знає теж.
Сьогодні я їхав над Рікою (сьогодні нею був Дніпро), і ріка виміліла. Там, де був потужний потік, тепер лежало майже біле каміння, як в Ужгороді. Вода теж була, та було її небагато: чорний струмок тік попід Венеційський островом, де Гідропарк, і похмуро дивився на кручі Правого берега. Вода була ніби густіша, мов гліцерин, і текла вона навспак: з півдня на північ. Але мене це не лякало, і навіть ніби поганим знаком не було. Ріка в моїх снах — ніколи не поганий знак.
І ось я спускаюся на це кам'янисте річкове дно (і то дивно, бо ж у Дніпра дно піщане). Але ні, думаю, ні. Мені рано не можна не слід туди спускатися. Тому замість мене туди спускається моя героїня. Ті, хто добре мене знають, знають: байдуже, як її насправді звуть. Про неї одразу, оскільки вона моя, може бути відомо дві речі: вона надзвичайна, хоч ніколи це про себе не визнає. І найголовніше: вона мертва. Якою б живою не здавалася її тепла посмішка, світло в її очах, вітер в її волоссі кольору стиглого жита. Це вона, вона спускається до ріки — і я це бачу з мосту Метро, я це знаю, я це й оповідають, і чую, вона спускається туди ніби просто з моїх рук.
Вона (назвімо її — Еліза) іде дном річки, навкруги розквіт літа: все в темно-зеленому та блідо-небесному. Люди бачать її, та котрісь спускаються за нею. І, хоч я не знаю, чи були вони раніше знайомі, спілкуються мов добрі друзі чи сусіди, яким багато є чого одне одному розповісти. Вони згадають спільне минуле, що об'єднало їх. Діляться теперішнім, які в кого сталися зміни. Серед людей є старша пані, є чоловік середнього віку й кілька мужчин молодше, є молоді матері й навіть підлітки. Йдуть на північ, не вздовж нової течії ріки, але в її напрямку. Йдуть веселі, піднесені, ніби на світі взагалі нема жодного негативу (Ви ж напевне знаєте, що зараз буде, чи не так?).
Дме вітер. Я точно знаю, з якого року він дме: з року 2004. В його пір'ї загубилася картинки з моїх спогадів, запахи моря, пароплавів, флотської кухні, килимів та готельних коридорів, і ще запах канівських вологих берегів, коли стоїш на чергуванні на пароплаві за стійкою рецепції, а за ілюмінатором — весна.  Це щасливий вітер.
Він дме та здуває з людей спершу особисті речі, а тоді й одяг. Він не сильний, від нього не боляче. Люди, звісно, дивуються, та Елізабет сміється: кому потрібен одяг? Кого визначають речі? Нема на світі насправді настільки важливих речей! Той її месіанський настрій передається маленькому тлуму її послідовників, і вони йдуть далі з піснями. Літня пані навіть встигає розказати Елізі якусь захопливу історію зі свого минулого. А тоді вітер дме знову.
Він слабенько дме, непомітно, а люди надто зосереджені на тому,  щоб переступати тим білим камінням під ногами й не перечепитися, — аби звертати увагу ще й на якийсь легенький вітерець. Так він по одному забирає й заносить частину людей. Хто залишився — йдуть далі. Вони знають, що їх поменшало. Але буває, таке життя. Тим паче, попереду щось важливе.
Це прірва. Яма така велика,  кругла та нескінченно глибока, просто у тлі ріки, — що туди можна було б скинути руба невеличку поверхівку: може, та й не загула б униз, але стала би, як свічка в торт.
Люди потроху, боязко наближаються до ями. Питають одне одного, що там може бути. Та що завгодно! Пекло, майбутнє, минуле, космос, новий рівень улюбленої гри!..
Вітер дме знову. Більшість тих, хто стояв над ямою, здуває в неї. Ще й дуже вибагливо: вітер дме — і від цих людей лишається сама шкіра. Все, що було в ній — органи, кості, розум, душа, кров, — все це просто миттю зникає, а порожня нага шкіра з волоссям ковзає до ями.
Еліза лишається зі старшою пані удвох. Тепер вітер скрізь, однак від нього ще можна спробувати сховатися: трохи нижче в ямі є виступ — природний балкон, і за ним печера. Хтось колись, певно, жив там, просто над безоднею. Зараз його нема, і можна спуститися та сховатися.
Поки вони удвох обережно, трохи починаючи тривожитись, хоч і не без сміху, спускаються на той балкон, із печери выходить хлопець років 16.

Він білявий, худорлявий і блідий. На ньому біла сорочка да білі закачані штани. Йому стало самотньо, він побачив цих двох, подумав, що вони справжні, і вирішив приєднатися до них. Старша пані каже Елізі: ви знаєте, що це принц? Хлопець посміхається: та який я там принц, у мене навіть слуг нема, та й хто в той статус вірить! Це знак, каже старша пані. Можливо, вам судилося бути разом. Еліза сміється: ну, це вже ні, він же дитина! А ви чули щось про династичні шлюби? — питає пані.
Вони стоять на виступі біля печери, і стіни ями мали б захищати їх від вітру. Мали б — але не захищають. Бо вітер — скрізь.
Порожні шкіри кількістю три падають на каміння та ковзають до безодні.
Політ униз довгий. Вони не одразу розуміють, що вже долетіли, бо довкола так само темно, а болю від падіння нема.
Але тут щось є, крім стін ями й темряви.
Тут є простір, є якісь об'єкти. Зрештою, тут хтось ходить, говорить, навіть співає церковних гімнів. Я не знаю таких мелодій, мені їх раніше чути не доводилося.
Це простір церковного подвір'я, це монастир. Щось подібне до Київської Лаври, хоча навколо, можливо, не так місто, як глухий ліс. Люди набилися до храму на служіння, і навіть надворі стоять щільними купками.
Але служіння не пересічне: це я [бачу] на власні [очі] (якщо призвичаїтись, починаєш бачити різні відтінки темряви: де одяг, де обличчя, де стіни храму, а де, найтемніша з усіх — свіча в чиїхось руках).
Це церемонія ставання під вінець. Між людей, які носять тут лиш темне і чорне і, якщо судити з облич, ніби зовсім утратили всі почуття, — світла пляма мереживної сукні. В таких до труни кладуть молодих незаміжніх дівчат. А ще в такій сукні з вуаллю, де все зшито з білого мережива, стають під вінець.
У сукні — Еліза. Їй у цій темряві,  звісно, років 15-16 на вигляд, але це вона (їй тепер і справді 16). Вона — майбутня дружина принца, а тобто вже короля. Він, той хлопець, що вона зустріла була нагорі, десь тут. Десь у натовпі, в церкві. Десь, де ще темніше, ніж від свічок чорного полум'я. І вона його шукає, щоби взяти за бліду холодну руку.
Наречена, шепоче натовп. Немов хвиля по морю. Наречена йде. Вона йде і йде натовпом до надвівтарної брами, йде і йде — єдина світла пляма серед безлічі відтінків пітьми. Вона йде. Горять свічки чорного полум'я. Лунають древні гімни. Вона має до принца питання.

***

На цьому мій сон увірвався іншим — неприємно інтерлюдією, в якій з'ясувалося, що мама криво й негарно обстригла мені волосся з одного боку, й мені хутко треба з тим щось робити.

Я прокинувся, не знаючи, хто я, де, в якій кімнаті та в який бік головою я сплю. Здається, сьогодні уві сні в мене був візит до Єрешкіґаль. Деякі божества дуже швидко відгукуються, якщо про них думати напередодні.

Також: ... #замок?