Подумав і сховав під спойлер. Оскільки це про психологічне та психічне вірш, то якщо вам зле — можна його сміливо відкласти на потім.

Принагідно вітаю новоприбулих. Хапайте подушки, обирайте чашки за розміром.
#чаю?)
#фото

Тримайте нові #вірші_стиха

Діти спати як лягали,
На казках наполягали.
Отже, слухайте, дітки,
Будуть, будуть вам казки.

Про вовків кудлатих,
Чугайстрів кошлатих,
Про мавчиного вітчима
І про казна-що з очима.

Ходить-ходить повз вікно
І глядить туди воно,
І танцює раз-по-раз:
Не глядіть, бо схопить вас!

То із Сербії кобіта,
В чорну сукенку одіта.
А в руці у неї ніж,
Що шепоче: нумо, ріж!

А на півночі далекій
Пелікани чи лелеки
До полярників приходять,
Крилами в повітрі водять.

В кожнім метрів, певно, два,
Ще й велика голова...
То в майбутнім буде жить,
Ну а поки, дітки, спіть!

Спіть, бо буде на горіхи!
Як не хочете ви втіхи
Всім чортам подарувать, —
Треба міцно, крепко спать!

Не дивитися ютубів
Про убивць і душегубів,
Не втикати у тікток,
Не скакати гоп та й скок —

Тільки що робить, будь ласка,
Як тривожніші за казку
Мої сни і все життя?
Ви скажіть! — пита дитя.

А казкар стена плечима
І з побляклими очима,
З головою поміж пліч
Йде не спати цілу ніч.


(Трохи забутий для мене жанр і розмір. Ну і так, я прокрастиную іншу творчість, роботу, навіть перегляд фільму, прочитання книги і сон — оцим віршем. Дякую за увагу)

Чи снилася вам коли-небудь піцца, яку треба готувати виключно тентаклями? Мені от — так, сьогодні.
Також був сон про ключі, надзвичайно важливий, він трохи мене заспокоїв. Я люблю свої #сни. Вони кольорові та майже завше сповнені життя, навіть коли я — не дуже.

А в вас є якийсь символ уві сні, який робить наступний день легшим? В мене це ріка і ключ. У сьогоднішньому сні були обидва.

Дежавю. Дежавю навіть про те, що я писав про це дежавю. Рука одрукувалася, одрук був незвичний і зустрічався мені лише одного разу, уві сні. Це було пов'язано з часом.
А потім я написав пост про це.
#сни

Сьогодні я вхопив дежавю смаку.

Мені нагадали, що я колись трохи надихнув кількох (а може, й не кількох) людей, і спитали за мій хіт всих часів "Нет такого клана". За іронією долі, відео цієї пісні в мене нема (як і такого клану й імені, так). Тому цю вампірську пісню можна пошукати в відео з квартирників. Ну і я пошукаю теж, розважу вас врешті, може, стареньким.
Але ось пісня про перевертнів, їй щось десь років 17, а це — відео 2015 року, з Вільнюса.
#відеоквартирник у ретроспективі.
Мовний ТВ: пісня, як і десь 60% написаних мною до повномасштабної війни, російською.
Але раптом ще маю це напівутрачене вміння — надихати людей.

Цю сторінку історії, випадає на те, завершено.

Дякую всім, хто був з нами.

Дякую всім автор(к)ам та ілюстратор(к)ам. Всій нашій редколегії. І всім, хто нас читав.

А ще тому, що нас увесь цей час берегли. І, звісно, всім, хто нас боронили й боронять досі.

Доброго часу доби. Якщо ти читаєш це послання, в нас для тебе є новина.

Проект, яким ми жили ці два роки, добіг кінця, і третій номер “Андерхаунда” став останнім.

Це технічне повідомлення, відтак за ним ітиме пост від засновника журналу та низка подяк усім, хто творив і гарував разом із нами. Адже за цей час ми познайомилися з купою класних авторок та авторів, побачили низку неймовірних ілюстрацій.

Також, якщо ти захочеш, ти завжди зможеш навідатися сюди, посидіти в тиші, дістати з горища номери "Андерхаунда" та погортати їх: відсьогодні електронна копія третього номера безкоштовна для завантаження, як попередні дві, тому ласкаво просимо! Втім, ти можеш купити й паперову версію, якщо захочеш — ми всі будемо справді раді цьому, хоч наші столи в редакції й припадатимуть пилом.

Дякую тобі за те, що цей шлях ми пройшли разом із тобою.

А тепер — список тих, без кого цього журналу б не було:
Данила Змій
Ціан
Ксенія Morrigan S. Crows Наріжна
Yellow Fox
Ерік Іскра
Ulmarie
Mirouen
Ді-Анна
Галина Архарат
Любопытный Пысак
Цианід
Герр Фарамант

Хай наші боги та демони всіх нас бережуть.

#мемуаразми
Якась така вийшла історія.

І коли ти раптово скочиш вночі
У чужому домі, з чужого ліжка,
Із обличчям чужим, але зі своїми очима, —
Невідомо коли, невідомо чий, —
Світ навколо листопадово принишкне,
І посипле секундами з ран: ну-бо, хутко, злічи!

Все зливається в сон і стається вві сні,
І зимою вкола — птахи і квіти.
Тих, кого пам'ятав, уже менше, ніж згадок про них.
Ти з можливих всіх ден — не на гіршому дні,
То чому продовжує так боліти
Чи-то оприск душі, чи-то дух, що отримав під дих?

Ненадовго немов хтось між крила дмухнув,
Із легень виходить веселий вітер,
В дзеркалах відбивається все, що був кинув і стер.
Чуєш пісню — тривожну, свобідну, сумну?
І зимою вкола — птахи і квіти?
Це зійшлись на порозі "ніколи", "тоді" і "тепер".
#вірші_стиха

(тут може бути приспів; якщо ви хочете, це може бути піснею)

Падаєш навколішки перед духом часу,
Ссеш молоко із чорного вимені.
Гірко — що було сном,
Справдилось, втративши смак.
Стернею колеться ребер пасок,
З кишені сиплеться прокляте сім'я.
Сім'є моя — зимо, весно,
Що з нами всіма не так?!

А оце трохи #вірші_стиха, трохи #шаманізм і головно #відеоквартирник.
Є така датська народна пісня, "Hvor Er Mine Fødder Dog Ømme" ("Мої ноги стомились", вона ж "Пісня ліхтаря/ліхтарника"). І щось мене накрило просто за гітарою її перекласти по пам'яті. Тексту перекладу нема, його було створено при вас.

А оце ось — #відеоквартирник на мої ж "Птахи і квіти".

#замок #сни
У міста, що я називаю Прихисток, є своя чудова назва, Альберґе. Але я її ще не запам'ятав, тому розкажу вам трохи про Альберґе у сподіванні щось залишити собі в голові.
Сьогодні вві сні прийшло прозріння: Альберґе, як найживіше місто світу замку, є водночас містом, де відбувається немало природних негараздів. Це місто-ковчег, велетенське пристале до суходолу місто-корабель, яким раз-по-раз прокочуюттся водночас хвилі часу, снів, хитросплутаних доль, магії різних ґатунків, вірогідностей — і морські хвилі. Якщо сходами Альберґе довго бігати по колу, врешті наздоженеш власну позаторічну долю. Але чи справді ти цього хочеш?
Гляди, он уже й вогні над мостами запалили, час іти. В Альберґе майже завжди цей час, і майже завжди хвилі з Моря Сліз, і майже завжди щось водночас починається й невдовзі добіжить кінця.
Це Альберґе, місто, що приймає всіх.

Нескінченні зали замку, наповнені лінивим ранковим світлом та людьми з однаковими очима.
Переплутані й переплетені вузенькі вулички-змії міста Лівра-Нова, шепіт його таємниць, шелест його книжок, тіні його людей і чудовиськ і жовто-сірі небеса у трикутниках перехресть над головою.
Незліченні сходи, драбини, таємні ночівлі у гніздах, мости та підвісні парки, кораблі та храми на скелях над напівзатопленими залізними дорогами в місті Альберґе.
Червоний попіл руїн Міста Тварин і поле синіх квітів, що росте під ним.
Безкрайні Трясовини, що рояться зміями, тритонами та мерцями.
Два моря — Море попелу, що не є морем, але знає найгірші бурі світу; і Море сліз, у якому легше померти від спраги, ніж втонути, таке воно солоне.
Чорний блиск алмазів, що пазурями виривають зі скель раби на острові Чорної відьми.
Мінливість прапорів на одинокому піратському вітрильнику ген на виднокраї.
Безодня стежини в нижні царства, до криниці з червоної цегли, де серед живих людських сердець нудиться печерами Суддя, яка не знає жалю, лише справедливість.
Шлях серед загублених гірських хребтів, де єдині твої супутники — вогняні демони, що народилися на кінчику меча Багряного Лицаря, і там же колись помруть.
Все це, крім першого речення, описує місця опріч замку.
Однак усе це, і ще багато чого, є #замок, і буде ним завжди, до краю часів.

#проза (оце вирішив дати вам трохи візуалу)