Власне я досі мало що можу сказати текстом про війну, про революції, всі три, і багато про що іще. Але тримайте вірш, який я десять років тому присвятив і скинув одній нині відомій у певних колах людині.

Невидна ніч ковтає звуки,
Я вже ніц не розумію.
Іду, беру її за руки...
Allons enfants de la Patrie!

Ми бурі сповнені своєї,
Мовчазно сунем крізь кордони,
І я звертаюся до неї,
Мов паломник до ікони:

Заступнице моя небесна,
Захиснице моя земная,
Коли ж туман ув очах щезне,
Коли повернемось до Раю?

Ми схибили, чи бач, на злеті —
Та раді падати у прірву.
Ладнаєм крила з очеретів...
Чи хтось нас з тої прірви вирве?..

...на вигрітій теплоцентралі
Живемо, мов церковні миші,
Кидаєм квіти тим, хто далі,
Жбурляєм камінь в тих, хто ближчі...

Ой, 'llons enfants de la Patrie!
Переростає гомін в стогін,
Ростусть у горб шипастий шиї,
У злість переростає спомин —

Скажи-бо, де ми помилились?.. -
Вона мовчить. Вона німіє.
Ковток лиш крові з рота виливсь...
Allons enfants de la Patrie!

#вірші_стиха

*а ні, не десять,трохи більше.

3 грудня 2013.

Тримайте трохи #фото.
Стоїмо та слухаємо весну. Хай буде таки змога сподіватися з надією. І шанс, щодня вищий.

Принесу вам сюди трохи старих віршів. В мене їх насправді дуже, дуже багато. І деякі доволі гарні.
Якщо в вас є питання, чи були в мене до 24-го лютого 2022 року вірші й тексти українською — так. Власне, років з 5 я пишу, зараз мені (здається) 38, і творчість у мене завжди була кількома мовами. Доволі довгий час віршів російською було більше, віршів українською менше, англійською ще менше і зовсім трохи іншими. Зараз це співвідношення змінилося.
Часом я приноситиму сюди старі тексти всіма мовами, хоча, гадаю, старі тексти українською будуть дещо частіше. Ті, що досі подобаються чи болять. Ті, що хочеться пам'ятати.
Сьогодні — цей.
2 травня 2016 року. Війна на сході України тривала вже понад два роки.

Всю
весну
дихаєш квітами,
серед них шукаючи ту,
що дозволить тобі прикрити
душевну твою наготу,

що допоможе тобі звести
із кінцями кінці,
що покаже тобі
незвичайні світи,
власні твої манівці.

А квіти в'януть —
страшно і просто,
у будні
і на свята.
Єдина безсмертна квітка — то постріл,
що серце
твоє
віта.

#вірші_стиха

Хвилинка на #мемуаразми.
Коротше, день народження Лесі Українки ж (так, він для мене важить, десь на рівні дня народження Діми, може, більше).
І от багато, багато років тому, в часи мого сновидного студентства (яке я ледь не все провів у стані перманетної дереалізації) ходили ми в лютому з коліжанками на Байкове кладовище шукати дух Лесі. І надто 25-го лютого, бо були велерозумні діти з філфаку. Ми взяли з собою фотоапарат і бухло, і пішли в тривожне надвечір'я. Рік був щось десь в районі 2004, Помаранчева революція, не стій стрибай, в універі кожен собака був або гот, або гопнік, або щось посередині (готнік? гоп?). Або рік туди-назад.
Ну і от. Рання ніч. П'янке ще не випито. З рота парує, легені зводить од свіжості, цвинтарем сунуть туди-назад поодинокі постаті (одна з них, як ми потім взнали, наша викладачка педагогіки). Місця серед дерев, решіток і надгробків небагато, але ми всілися на бордюр неподалік пам'ятника щільненько, як цуцики, і про щось дуже серйозне, філологічне та трохи квірне говоримо.
Аж тут від могили Лариси Косач відділяється білявий півпрозорий силует, надто щільний, щоб бути парою з наших вуст. І пролітає до котроїсь із рідних могил поблизу.
Хтось хапається за фотоапарат — старий радянський "Зеніт", плівковий — і починає клацати. Клац-клац, у темряві, зі сподіванням, що це спрацює.
Тоді стало холодно, дуже холодно. Та ми не втекли. Коли розчинилася в повітрі міражна постать, ми дістали та стали пити.
Потім плівку віддавали у проявку, чекали.
Вона вийшла. Постать на фото було видно — обрис, трохи схожий на людський.
Однак та плівка, як і майже всі знимки тих часів, була десь не в мене, а в когось іще, і долі її я не знаю. Її ніби не було.
Ніби нічого не було, все вигадано. Ні універу, ні тих пригод, майе взагалі нічого, лиш одну світлину маю, зі святкування Нового року 2003-2004. Всі сидять на старому дивані в кімнаті моєї однокурсниці, а по стінах — постери з музикантами...
До чого це я? Та так. Отут можна помандрувати Лесиними маршрутами, цікаво зроблена карта з фото та історіями.
Ну і все, власне. Ідіть спати.
Прокидайтеся зранку.

Зима закінчилася.

Я несу вам дві невеличкі замальовки до теми #замок. Ну і це #проза, ясна річ.

Тепер цей простір має назву — #Міжземелля (бо називати "замком" весь світ увесь цей час мені було дивно — тепер все як слід.

Отже, осьдо перша замальовка, про Суддю в замку та її соціальність (в неї її небагато)).

А отут друга, вона мені дуже подобається, вона.
Певно, на ній має бути 16+, бо присутня оголена натура та неграфічний опис експліцитних сцен (мені казали, що я дещо завищую ценз, але краще часом завищити, ніж ні). Про Анку та його сексуальність (він Збирач мерців, відтак кінець дещо передбачуваний). Реверс-Орфей, усе таке.

Ну і весна, в одному хорошому літературному чаті марафон еротичної прози, тож тут час від часу впродовж місяця може з'являтися... щось ;).
Потім найкращі тексти я викладу на Друкарні з картиночками.
Дякую всім за прочитання!

Сьогодні буде пісня. Беріть навушники, в гуртожитку голосно не поспіваєш.

Grave#1

Listen to me
The ones you call family
Aren't there for you,
They will leave you, will forsake you too,
Wind in your ears
Tells you to disappear
They just want meat and your blood
Don't just stand there, don't just nod

Grave #1
All is said and done
But it's still empty and fresh
Waiting for the soulless flesh.
Grave #1
What is right, what's wrong?
If you don't rise,
There's no way to paradise

That's not how the story ends
Those you call your friends
Aren't there for you,
They will leave you, will forsake you too,
Wind in your ears
Tells you to disappear
They just want meat and your blood
Don't just stand there, don't just nod

Angels and flags,
Beggars with bloody bags
Aren't there for you,
They will leave you, will forsake you too,
Wind in your ears
Tells you to disappear
They just want meat and your blood
Don't just stand there, don't just nod

---
Now don't you say
You've just found a way
Make one of your own
To always use them, never feel alone
Wind in their ears
Tells them to disappear
You just want meat and young blood
Don't just stand there, don't just nod

#звук #вірші_стиха