Принесу вам сюди трохи старих віршів. В мене їх насправді дуже, дуже багато. І деякі доволі гарні.
Якщо в вас є питання, чи були в мене до 24-го лютого 2022 року вірші й тексти українською — так. Власне, років з 5 я пишу, зараз мені (здається) 38, і творчість у мене завжди була кількома мовами. Доволі довгий час віршів російською було більше, віршів українською менше, англійською ще менше і зовсім трохи іншими. Зараз це співвідношення змінилося.
Часом я приноситиму сюди старі тексти всіма мовами, хоча, гадаю, старі тексти українською будуть дещо частіше. Ті, що досі подобаються чи болять. Ті, що хочеться пам'ятати.
Сьогодні — цей.
2 травня 2016 року. Війна на сході України тривала вже понад два роки.

Всю
весну
дихаєш квітами,
серед них шукаючи ту,
що дозволить тобі прикрити
душевну твою наготу,

що допоможе тобі звести
із кінцями кінці,
що покаже тобі
незвичайні світи,
власні твої манівці.

А квіти в'януть —
страшно і просто,
у будні
і на свята.
Єдина безсмертна квітка — то постріл,
що серце
твоє
віта.

#вірші_стиха

Хвилинка на #мемуаразми.
Коротше, день народження Лесі Українки ж (так, він для мене важить, десь на рівні дня народження Діми, може, більше).
І от багато, багато років тому, в часи мого сновидного студентства (яке я ледь не все провів у стані перманетної дереалізації) ходили ми в лютому з коліжанками на Байкове кладовище шукати дух Лесі. І надто 25-го лютого, бо були велерозумні діти з філфаку. Ми взяли з собою фотоапарат і бухло, і пішли в тривожне надвечір'я. Рік був щось десь в районі 2004, Помаранчева революція, не стій стрибай, в універі кожен собака був або гот, або гопнік, або щось посередині (готнік? гоп?). Або рік туди-назад.
Ну і от. Рання ніч. П'янке ще не випито. З рота парує, легені зводить од свіжості, цвинтарем сунуть туди-назад поодинокі постаті (одна з них, як ми потім взнали, наша викладачка педагогіки). Місця серед дерев, решіток і надгробків небагато, але ми всілися на бордюр неподалік пам'ятника щільненько, як цуцики, і про щось дуже серйозне, філологічне та трохи квірне говоримо.
Аж тут від могили Лариси Косач відділяється білявий півпрозорий силует, надто щільний, щоб бути парою з наших вуст. І пролітає до котроїсь із рідних могил поблизу.
Хтось хапається за фотоапарат — старий радянський "Зеніт", плівковий — і починає клацати. Клац-клац, у темряві, зі сподіванням, що це спрацює.
Тоді стало холодно, дуже холодно. Та ми не втекли. Коли розчинилася в повітрі міражна постать, ми дістали та стали пити.
Потім плівку віддавали у проявку, чекали.
Вона вийшла. Постать на фото було видно — обрис, трохи схожий на людський.
Однак та плівка, як і майже всі знимки тих часів, була десь не в мене, а в когось іще, і долі її я не знаю. Її ніби не було.
Ніби нічого не було, все вигадано. Ні універу, ні тих пригод, майе взагалі нічого, лиш одну світлину маю, зі святкування Нового року 2003-2004. Всі сидять на старому дивані в кімнаті моєї однокурсниці, а по стінах — постери з музикантами...
До чого це я? Та так. Отут можна помандрувати Лесиними маршрутами, цікаво зроблена карта з фото та історіями.
Ну і все, власне. Ідіть спати.
Прокидайтеся зранку.

Зима закінчилася.

Я несу вам дві невеличкі замальовки до теми #замок. Ну і це #проза, ясна річ.

Тепер цей простір має назву — #Міжземелля (бо називати "замком" весь світ увесь цей час мені було дивно — тепер все як слід.

Отже, осьдо перша замальовка, про Суддю в замку та її соціальність (в неї її небагато)).

А отут друга, вона мені дуже подобається, вона.
Певно, на ній має бути 16+, бо присутня оголена натура та неграфічний опис експліцитних сцен (мені казали, що я дещо завищую ценз, але краще часом завищити, ніж ні). Про Анку та його сексуальність (він Збирач мерців, відтак кінець дещо передбачуваний). Реверс-Орфей, усе таке.

Ну і весна, в одному хорошому літературному чаті марафон еротичної прози, тож тут час від часу впродовж місяця може з'являтися... щось ;).
Потім найкращі тексти я викладу на Друкарні з картиночками.
Дякую всім за прочитання!

Сьогодні буде пісня. Беріть навушники, в гуртожитку голосно не поспіваєш.

Grave#1

Listen to me
The ones you call family
Aren't there for you,
They will leave you, will forsake you too,
Wind in your ears
Tells you to disappear
They just want meat and your blood
Don't just stand there, don't just nod

Grave #1
All is said and done
But it's still empty and fresh
Waiting for the soulless flesh.
Grave #1
What is right, what's wrong?
If you don't rise,
There's no way to paradise

That's not how the story ends
Those you call your friends
Aren't there for you,
They will leave you, will forsake you too,
Wind in your ears
Tells you to disappear
They just want meat and your blood
Don't just stand there, don't just nod

Angels and flags,
Beggars with bloody bags
Aren't there for you,
They will leave you, will forsake you too,
Wind in your ears
Tells you to disappear
They just want meat and your blood
Don't just stand there, don't just nod

---
Now don't you say
You've just found a way
Make one of your own
To always use them, never feel alone
Wind in their ears
Tells them to disappear
You just want meat and young blood
Don't just stand there, don't just nod

#звук #вірші_стиха

#сни
Що ж, після оцієї історії в мене, здається, налагодився контакт із Потойбіччям (а може, просто весна прийшла — навіть за календарем Л. вона вже менш, ніж за тиждень, а це про щось-таки каже).
Отже.
Наснилася мені весна в Києві. А весна в Києві — це абрикоси, вишні, магнолії та яблуні в цвіту. Це юрби в ботанічних садах. Це щось таке святкове, незрозуміло чому. Навіть попри війну я пам'ятаю київську весну такою.
І от перша частина сна, весняно-фестивальна, я блукаю ботсадом (ім. Гришка), вкола щось пасхальне, щось продають, люди в костюмах, здається, замірилися вже на День Києва, серед них ходять якісь мої знайомі з майбутнього — я їх іще не знаю, але наша зустріч важлива та воротна. Найбільше деякі з цих людей схожі на моїх персонажів (типу Майкла-міхоноші чи Генка-пройдисвіта, хто знає, ті знають).
І серед того всього я зустрічаю знайомих музик (схема та ж, це якісь люди з майбутнього, ми ще не знайомі, тому найближче вони чи то до моїх персонажів, чи до збірних образів реальних знайомих). Музики готуються до концерту. Вибудовують на перехресті сцену, налаштовують інструменти. Інструменти дивні та незвичні, вони всі прив'язані до того, який алкоголь любить конкретний музикант — і мають викликати при прослуховуванні відчуття смаку коктейлів. Тобто, скажімо, віскі+чорний ром+вишневий лікер (коза+електробас+чи то бандура, чи то кельтська арфа). Мене теж запрошують пограти, бо кілька учасників гурту не змогли прийти. Мені вже доводилося грати з ними, пісні я знаю та навіть насвистую їх часом. Частково це кавери на різні популярні рок-гурти.
"О, до речі!" — каже лідер гурту, вказуючи на типа в кутку, схожого на гуманізацію опосума. — "Познайомся, цей чувак у нас сьогодні замість бас-гітариста, бо наш десь був пропав. Це Аїд" — "Типу, справжній, з пекла?" — "Ну, так. Тому в нас сьогодні може відбуватися... всяке під час концерту".
І всяке воїстину відбувалося. Глядацькою галявиною метушилися дрібні дракони та якісь працівники Пекла, що їх ловили. З неочікуваних місць вилітав дим неочікуваного складу, і викликав він неочікувані видіння. Ми самі не знали, скільки нас на сцені і хто є хто. Аїд умовив нас знайти в натовпі майбутніх сьогоднішніх мерців та пограти трохи їхніх улюблених пісень, бо потім пізно буде. А потім щез.
У цю мить у реальному світі перестали співати вранішні птахи за моїм вікном.
"У мене там птахи замовкли" — "Значить, кепські справи".
Ми з лідером гурту зібрали інших музикантів, працівників пекла, померлих, що не змогли померти, драконів, і всією цією компанією почали шукати Володаря Пекла. А він не шукався, звісно.
У світі сталося певне дискомфортне завмирання процесів.
Урешті ми прийшли до Гермеса, бо він нікуди не пропадав, з ним можна зв'язатися на будь-якій лісовій дорозі.
"Дядьку, поможіть! Ви ж-бо колись теж мали стосунок до Пелка, а в нас ситуація!"
"Ну, добре", — сумно сказав Гермес, схожий ще на одного персонажа, щоправда, не мого. — "Добре, я вам допоможу, ех. Ну, бо хто ще, ніж я, правильно?" І він одягнув шкури та роги, які носить Пан. Бо Гермес — це цивілізована частина Пана. А Пан — це природна частина Гермеса.
І... не доводилося мені ще бачити такої сумної та страшної грецької величі.
"Ідіть, шукайте дядька. А я поки з померлими та драконами розберусь. Але не баріться".
Птахи за вікном заспівали знов, і це мене нарешті розбудило.
Гарний сон. Однак дуже вже якийсь сумний.

Чи існує назва відчуття, коли влітку ти десь на балконі чи в саду, і бачиш небо, але воно суто чорне через те, що позаду тебе світло; поруч із тобою співрозмовник, ваша розмова глибока, — аж ось раптом ти повертаєш голову від ночі, великого простору та спокійної розмови — до світла, до шуму вечірки в приміщенні, до замкненого простору та буяння руху в ньому. І тебе ця мить захоплює, світло гріє твою душу, метушня зачаровує, але нічна прохолода все ж нагадує про те, що ти тут, ти не з ними, але ти живий?..
Якщо є, напишіть мені.
В мене, до речі, ще багато інших напівнедоназваних відчуттів.
#мемуаразми

Цікаве відчуття, коли натикаєшся на згадку людей з минулого. Ти думаєш про них, і тобі просто ніяк. Тобі не хочеться з ними сперечатися, не хочеться зрозуміти, що в них у житті нового, ти не бажаєш їм зла й ні в чому не хочеш переконати.
І далі ти йдеш своїм днем, а людина йде своїм. Це дуже здорова тенденція, одна з багатьох.
#мемуаразми