#сни
Що ж, після оцієї історії в мене, здається, налагодився контакт із Потойбіччям (а може, просто весна прийшла — навіть за календарем Л. вона вже менш, ніж за тиждень, а це про щось-таки каже).
Отже.
Наснилася мені весна в Києві. А весна в Києві — це абрикоси, вишні, магнолії та яблуні в цвіту. Це юрби в ботанічних садах. Це щось таке святкове, незрозуміло чому. Навіть попри війну я пам'ятаю київську весну такою.
І от перша частина сна, весняно-фестивальна, я блукаю ботсадом (ім. Гришка), вкола щось пасхальне, щось продають, люди в костюмах, здається, замірилися вже на День Києва, серед них ходять якісь мої знайомі з майбутнього — я їх іще не знаю, але наша зустріч важлива та воротна. Найбільше деякі з цих людей схожі на моїх персонажів (типу Майкла-міхоноші чи Генка-пройдисвіта, хто знає, ті знають).
І серед того всього я зустрічаю знайомих музик (схема та ж, це якісь люди з майбутнього, ми ще не знайомі, тому найближче вони чи то до моїх персонажів, чи до збірних образів реальних знайомих). Музики готуються до концерту. Вибудовують на перехресті сцену, налаштовують інструменти. Інструменти дивні та незвичні, вони всі прив'язані до того, який алкоголь любить конкретний музикант — і мають викликати при прослуховуванні відчуття смаку коктейлів. Тобто, скажімо, віскі+чорний ром+вишневий лікер (коза+електробас+чи то бандура, чи то кельтська арфа). Мене теж запрошують пограти, бо кілька учасників гурту не змогли прийти. Мені вже доводилося грати з ними, пісні я знаю та навіть насвистую їх часом. Частково це кавери на різні популярні рок-гурти.
"О, до речі!" — каже лідер гурту, вказуючи на типа в кутку, схожого на гуманізацію опосума. — "Познайомся, цей чувак у нас сьогодні замість бас-гітариста, бо наш десь був пропав. Це Аїд" — "Типу, справжній, з пекла?" — "Ну, так. Тому в нас сьогодні може відбуватися... всяке під час концерту".
І всяке воїстину відбувалося. Глядацькою галявиною метушилися дрібні дракони та якісь працівники Пекла, що їх ловили. З неочікуваних місць вилітав дим неочікуваного складу, і викликав він неочікувані видіння. Ми самі не знали, скільки нас на сцені і хто є хто. Аїд умовив нас знайти в натовпі майбутніх сьогоднішніх мерців та пограти трохи їхніх улюблених пісень, бо потім пізно буде. А потім щез.
У цю мить у реальному світі перестали співати вранішні птахи за моїм вікном.
"У мене там птахи замовкли" — "Значить, кепські справи".
Ми з лідером гурту зібрали інших музикантів, працівників пекла, померлих, що не змогли померти, драконів, і всією цією компанією почали шукати Володаря Пекла. А він не шукався, звісно.
У світі сталося певне дискомфортне завмирання процесів.
Урешті ми прийшли до Гермеса, бо він нікуди не пропадав, з ним можна зв'язатися на будь-якій лісовій дорозі.
"Дядьку, поможіть! Ви ж-бо колись теж мали стосунок до Пелка, а в нас ситуація!"
"Ну, добре", — сумно сказав Гермес, схожий ще на одного персонажа, щоправда, не мого. — "Добре, я вам допоможу, ех. Ну, бо хто ще, ніж я, правильно?" І він одягнув шкури та роги, які носить Пан. Бо Гермес — це цивілізована частина Пана. А Пан — це природна частина Гермеса.
І... не доводилося мені ще бачити такої сумної та страшної грецької величі.
"Ідіть, шукайте дядька. А я поки з померлими та драконами розберусь. Але не баріться".
Птахи за вікном заспівали знов, і це мене нарешті розбудило.
Гарний сон. Однак дуже вже якийсь сумний.

Чи існує назва відчуття, коли влітку ти десь на балконі чи в саду, і бачиш небо, але воно суто чорне через те, що позаду тебе світло; поруч із тобою співрозмовник, ваша розмова глибока, — аж ось раптом ти повертаєш голову від ночі, великого простору та спокійної розмови — до світла, до шуму вечірки в приміщенні, до замкненого простору та буяння руху в ньому. І тебе ця мить захоплює, світло гріє твою душу, метушня зачаровує, але нічна прохолода все ж нагадує про те, що ти тут, ти не з ними, але ти живий?..
Якщо є, напишіть мені.
В мене, до речі, ще багато інших напівнедоназваних відчуттів.
#мемуаразми

Цікаве відчуття, коли натикаєшся на згадку людей з минулого. Ти думаєш про них, і тобі просто ніяк. Тобі не хочеться з ними сперечатися, не хочеться зрозуміти, що в них у житті нового, ти не бажаєш їм зла й ні в чому не хочеш переконати.
І далі ти йдеш своїм днем, а людина йде своїм. Це дуже здорова тенденція, одна з багатьох.
#мемуаразми

На мить відволічусь від комп'ютера,
Здригаючись немовби від вітру.
І тихо, мовби рятівну сутру,
Лементувашептатиму літеру:

а
—

#вірші_стиха #щоденник_болю

О, а от і перший неґативний лайк)

Так. Ну що. #щоденник_болю тепер складається у щось типу пісні. Тримайте #звук, зовсім на колінці, але вже як є. Щось типу підсумків деяких речей абощо. Дякую всім, хто лишається зі мною.

Там, де був ліс, відранку чорніє поле.
Ніби все диха – чи то в голові шум?..
Лікарка каже писати щоденник болю.
Літери всі розбіглись.
Але – пишу.

Кроки – мов громи, і зв'язки печуть мені ноги.
Світ – розпанахані нутрощі, світ – без мети.
Кажуть, то десь на кишках розіп'яли одного,
Й тим розтривожили ватру, що нищить світи.

Нейромашина сну дорогою стогне тривожно,
Привиди древніх тварин везуть її ген без мети.
З неба спустилось лице, не чортове і не боже, –
Зірчине.
Зірка Полин палить і палить світи.

Попіл немов, відліта день останній зимовий.
Йду навпростець, а дорога темна й ковзка.
Я – наче птах без'язикий, і жодного слова,
Жодною з мов не злітає з мого язика.

Пишеш близьким: ну шо ви, ну як ви, цілі?
(А вовча тривога щоразу луна і луна)
Пишуть: та цілі, звісно. Усі ми цілі —
Всі ми мішені, доки триває війна.

На мить відволічусь від комп'ютера,
Здригаючись немовби від вітру.
І тихо, мовби рятівну сутру,
Лементувашептатиму одну літеру —

Так, це пісня, зібрана з чотиривіршів цих трохи більше, ніж двох років повномасштабної війни.
Мелодія нарізана з мелодій інших моїх пісень, більшу частину з яких я навряд чи публічно співатиму ближчим часом. Я в останні роки дедалі менше співаю: не бачу сенсу та причини, не маю місця, часу та сил і не даю собі дозволу.
Але ось.
Отакі от підсумки чогось типу життя за останній час. Можна сказати, драфт.

Квіти для всіх, хто до нас приєдналися та не дочекалися привітань. Заходьте, беріть чашки, її у кухні чимало.
#фото

#мемуаразми про щось, що було ніби відносно недавно, але й давно. Десь у часи довколаковідних обмежень.
Ми якось із кєнтом каченя врятували біля Сирця. Вибігло на дорогу сердешне, сновигало між вантажівками, його якісь алкаші ловили. Потім хотіли нам продати, але ми забрали так. У каченяти лишилася подряпина на дзьобику. Ми віднесли його до ставка, там була родина — качка й каченята. Я ніколи не бачив, щоб птахи так радо кидалися назустріч одне одному й так висловлювали емоції взагалі.
Каченята справді приємні на дотик, дуже тепленькі.
І, короч, мене це надихнуло на отакий от спогадовий віршик)

По хаті
По всій — бабаї волохаті.
Тримай, не диш, у них-бо мета одна.

Чуєш, я думав: чи снюсь я тому каченяті,
Якого був спас, коли саме була весна?..

#щоденник_болю #вірші_стиха

(мені було погано #груші)

"також концепт, у якому Лавкрафт — просто дивний дід-контактер, у якого є сусіди, студенти-гуманітарії

дід їх бісить і весь час пише в газети якісь дивні речі

коли дід помирає, студенти на його могилі читають О капітане, мій капітане і під час пиятики дають обіцянку зробити з чесного імені діда всесвітній культ"

Наче у холодильнику,
десь на твоїй поличці,
сховався останній смаколик,
саме такий, як треба.

Наче у телефоні —
ще один застосунок,
там своєчасні слова
вже зачекались на тебе.

Наче є така пісня
в твоїй маленькій добірці:
там та мелодія, що
дасть вже забуте натхнення.

Наче є такі люди,
ти з ними зустрінешся завтра.
Вони мають щось для тебе —
НездІйснене.
НездійснЕнне.

#щоденник_болю #вірші_стиха

Тримайте рандомні #мемуаразми від мене. В першому моєму виші мені дуже подобалися вірші Михайля Семенка.

І от зараз чогось накрив якийсь типу #шаманізм і написалися #вірші_стиха.

Уяви, якби Семенко закохався не у дволичну Ужвій,
А в когось, хто б міг на вірші — віршами, поемами. Ти уяви!
Хто б запалював зорі, хто б курив з ним на пару, і в парі тій, у диму
Йому би було несамотньо вмирати на сході десь одному.

(Я в курсі, що він загинув цілком у Києві, страчений за типовим звинуваченням доби великого терору — але хто зна, може, за певних обставин щось десь склалося б инакше. Або ні. Врешті, 30-ті — доба багатьох поганих смертей)

Я вам зараз #сни розкажу. Ніби нічого дивного, але в мене, здається, на якийсь новий рівень вийшли взаємини з нічними жахами. Раніше вони паралізували мене, створювали такий оменічний флер неуникності.
"А тепер усе інакше" (с).

Мені снилася моя квартира. Там було ще більше мотлоху й усяких речей, ніж я пам'ятаю. Це звичайний контекст снів про моє Лігво. Ще там були всі мої покійні родичі, і я знав, що вони покійні — ну але я це вві сні знав ще до того, як вони всі померли, в нашому роду хто, коли й від чого помре, не дуже-то таємниця. Я їх у цьому стані у снах років 30 уже спостерігаю, тож загалом звик.

І серед того всього була за однією з шаф трохи кріпова венеційська маска. Вона буцімто була там, відколи мені було 4,5 роки, і вона проклинала. Не на смерть, а... От знаєте, деякі проклятия просто роблять так, щоб гірший варіант розвитку подій став найбільш можливим. І раніше в таких снах при зустрічі з джерелом прокляття мене охлплював жах. Такий священний трепет. Нерухомий.

А тут... у квартирі з'явитися сліди присутності Білої Пані (в моїх снах це втілення дикої магії та безумства). Потім з'явитися деякі ознаки присутності Чорної Пані (смерті). Ще й мертві родичі ці.

І мені мало б бути страшно, так страшно, до скону. Але мені було так — ну, тобто, я знав, що це все небезпечно. І, в теорії, міг відчути переляк. Але міг не відчувати, і не відчував.

Згодом у квартирі знайшовся садовий гном, що був утіленням місцевого домовика. І той гном, а його всі поважали, якщо не боялися, сказав, що знає, чому я не боюся. І що робити з маскою...

Ну і тут я прокинувся, не дослухавши, і пішов прибирати, бо домовика треба поважати :)

22.04.2024. Берлін. Сніг.
#мемуаразми