Цікаве відчуття, коли натикаєшся на згадку людей з минулого. Ти думаєш про них, і тобі просто ніяк. Тобі не хочеться з ними сперечатися, не хочеться зрозуміти, що в них у житті нового, ти не бажаєш їм зла й ні в чому не хочеш переконати.
І далі ти йдеш своїм днем, а людина йде своїм. Це дуже здорова тенденція, одна з багатьох.
#мемуаразми

На мить відволічусь від комп'ютера,
Здригаючись немовби від вітру.
І тихо, мовби рятівну сутру,
Лементувашептатиму літеру:

а
—

#вірші_стиха #щоденник_болю

О, а от і перший неґативний лайк)

Так. Ну що. #щоденник_болю тепер складається у щось типу пісні. Тримайте #звук, зовсім на колінці, але вже як є. Щось типу підсумків деяких речей абощо. Дякую всім, хто лишається зі мною.

Там, де був ліс, відранку чорніє поле.
Ніби все диха – чи то в голові шум?..
Лікарка каже писати щоденник болю.
Літери всі розбіглись.
Але – пишу.

Кроки – мов громи, і зв'язки печуть мені ноги.
Світ – розпанахані нутрощі, світ – без мети.
Кажуть, то десь на кишках розіп'яли одного,
Й тим розтривожили ватру, що нищить світи.

Нейромашина сну дорогою стогне тривожно,
Привиди древніх тварин везуть її ген без мети.
З неба спустилось лице, не чортове і не боже, –
Зірчине.
Зірка Полин палить і палить світи.

Попіл немов, відліта день останній зимовий.
Йду навпростець, а дорога темна й ковзка.
Я – наче птах без'язикий, і жодного слова,
Жодною з мов не злітає з мого язика.

Пишеш близьким: ну шо ви, ну як ви, цілі?
(А вовча тривога щоразу луна і луна)
Пишуть: та цілі, звісно. Усі ми цілі —
Всі ми мішені, доки триває війна.

На мить відволічусь від комп'ютера,
Здригаючись немовби від вітру.
І тихо, мовби рятівну сутру,
Лементувашептатиму одну літеру —

Так, це пісня, зібрана з чотиривіршів цих трохи більше, ніж двох років повномасштабної війни.
Мелодія нарізана з мелодій інших моїх пісень, більшу частину з яких я навряд чи публічно співатиму ближчим часом. Я в останні роки дедалі менше співаю: не бачу сенсу та причини, не маю місця, часу та сил і не даю собі дозволу.
Але ось.
Отакі от підсумки чогось типу життя за останній час. Можна сказати, драфт.

Квіти для всіх, хто до нас приєдналися та не дочекалися привітань. Заходьте, беріть чашки, її у кухні чимало.
#фото

#мемуаразми про щось, що було ніби відносно недавно, але й давно. Десь у часи довколаковідних обмежень.
Ми якось із кєнтом каченя врятували біля Сирця. Вибігло на дорогу сердешне, сновигало між вантажівками, його якісь алкаші ловили. Потім хотіли нам продати, але ми забрали так. У каченяти лишилася подряпина на дзьобику. Ми віднесли його до ставка, там була родина — качка й каченята. Я ніколи не бачив, щоб птахи так радо кидалися назустріч одне одному й так висловлювали емоції взагалі.
Каченята справді приємні на дотик, дуже тепленькі.
І, короч, мене це надихнуло на отакий от спогадовий віршик)

По хаті
По всій — бабаї волохаті.
Тримай, не диш, у них-бо мета одна.

Чуєш, я думав: чи снюсь я тому каченяті,
Якого був спас, коли саме була весна?..

#щоденник_болю #вірші_стиха

(мені було погано #груші)

"також концепт, у якому Лавкрафт — просто дивний дід-контактер, у якого є сусіди, студенти-гуманітарії

дід їх бісить і весь час пише в газети якісь дивні речі

коли дід помирає, студенти на його могилі читають О капітане, мій капітане і під час пиятики дають обіцянку зробити з чесного імені діда всесвітній культ"

Наче у холодильнику,
десь на твоїй поличці,
сховався останній смаколик,
саме такий, як треба.

Наче у телефоні —
ще один застосунок,
там своєчасні слова
вже зачекались на тебе.

Наче є така пісня
в твоїй маленькій добірці:
там та мелодія, що
дасть вже забуте натхнення.

Наче є такі люди,
ти з ними зустрінешся завтра.
Вони мають щось для тебе —
НездІйснене.
НездійснЕнне.

#щоденник_болю #вірші_стиха

Тримайте рандомні #мемуаразми від мене. В першому моєму виші мені дуже подобалися вірші Михайля Семенка.

І от зараз чогось накрив якийсь типу #шаманізм і написалися #вірші_стиха.

Уяви, якби Семенко закохався не у дволичну Ужвій,
А в когось, хто б міг на вірші — віршами, поемами. Ти уяви!
Хто б запалював зорі, хто б курив з ним на пару, і в парі тій, у диму
Йому би було несамотньо вмирати на сході десь одному.

(Я в курсі, що він загинув цілком у Києві, страчений за типовим звинуваченням доби великого терору — але хто зна, може, за певних обставин щось десь склалося б инакше. Або ні. Врешті, 30-ті — доба багатьох поганих смертей)

Я вам зараз #сни розкажу. Ніби нічого дивного, але в мене, здається, на якийсь новий рівень вийшли взаємини з нічними жахами. Раніше вони паралізували мене, створювали такий оменічний флер неуникності.
"А тепер усе інакше" (с).

Мені снилася моя квартира. Там було ще більше мотлоху й усяких речей, ніж я пам'ятаю. Це звичайний контекст снів про моє Лігво. Ще там були всі мої покійні родичі, і я знав, що вони покійні — ну але я це вві сні знав ще до того, як вони всі померли, в нашому роду хто, коли й від чого помре, не дуже-то таємниця. Я їх у цьому стані у снах років 30 уже спостерігаю, тож загалом звик.

І серед того всього була за однією з шаф трохи кріпова венеційська маска. Вона буцімто була там, відколи мені було 4,5 роки, і вона проклинала. Не на смерть, а... От знаєте, деякі проклятия просто роблять так, щоб гірший варіант розвитку подій став найбільш можливим. І раніше в таких снах при зустрічі з джерелом прокляття мене охлплював жах. Такий священний трепет. Нерухомий.

А тут... у квартирі з'явитися сліди присутності Білої Пані (в моїх снах це втілення дикої магії та безумства). Потім з'явитися деякі ознаки присутності Чорної Пані (смерті). Ще й мертві родичі ці.

І мені мало б бути страшно, так страшно, до скону. Але мені було так — ну, тобто, я знав, що це все небезпечно. І, в теорії, міг відчути переляк. Але міг не відчувати, і не відчував.

Згодом у квартирі знайшовся садовий гном, що був утіленням місцевого домовика. І той гном, а його всі поважали, якщо не боялися, сказав, що знає, чому я не боюся. І що робити з маскою...

Ну і тут я прокинувся, не дослухавши, і пішов прибирати, бо домовика треба поважати :)

22.04.2024. Берлін. Сніг.
#мемуаразми

Колись, одного дня на стінах міст неодмінно з'явитися ця чи подібна афіша. Або геть інша, але ви знатимете.
Ви знатимете.

"Що: ✨Неможливий фестиваль✨!
Коли: віднині й коли забажаєш
Де:👁 -не-де👁
Учасники: 🫵всі, хто це прочитали щоразу, як згадають про це
Програма: що завгодно, що ви можете зробити в рамках фестивалю, навіть якщо глядачів менше, ніж 0 😱
Суть: це найтаємніший фестиваль світу, бо про нього знаєш лише ти й ті, кому ти про нього розкажеш (якщо вони про це не забудуть).

Чекаємо на всіх платформах і навіть без них!

Спонсори: НУ (🧑‍🎓Неіснуючий університет) і ЩО (👨‍🎤Щирозірна обсерваторія)"

Тримайте старий текст у рубрику #вірші_стиха з 8 грудня 2018.

Хочеш – молися, хочеш – пияч,
Божу спростовуй ласку.
Та щастя твоє, плач чи не плач,
На тебе чекає в Дамаску.

Ходить базаром, мечі обира,
Перевіряє леза.
Є час, щоби жити, і час умирать,
Пиячити й бути тверезим.

Десь на терезах у ятці небес
На серце твоє чекають.
Є час буть при грошах, і час бути без;
Як Авель бути; як Каїн.

Колись на цім світі усім пощастить,
І всім нам судились поразки.
Та знай, дорогий: твоя зоряна мить
На тебе вже жде у Дамаску.

Мені зранку підкинули шкідливу ідею (точніше, вона підкинулась сама). І тепер у мене є сороміцькі коломийки про #замок.
Уявіть, що це запис із етнографічної експедиції. І хай нам всім попіл поможе.

Як у нас під Лівра-Новоў та й шум учинивсе,
Що конвеєр на Фабриці трупами забивсе.
Лежат мертві через верви, лежат і не дишут:
А то робочі не роблят, тіко вірши пишут.

Атл — легєнь чорнобревей, стан весокей має,
Він уміє чарувате, та ще й і літає.
За нем дівчє з Лівра-Нови, як тростена, сохне,
Ну а він єй на то каже: "Най тя гавран копне!"

Не ходєт ви, парубоньки, до того кварталу
В Лівра-Нові до Вусьмого, жахам на поталу.
Там у жахів-сіромахів все усюди гнеццє.
Не воде туде дівчєну: вона не вернеццє.

#мемуаразми зараз було вкрай дивне відчуття: ледачо лежачи в недільному ліжку, дивлячись на післядощові небеса та слухаючи на фоні летсплей якоїсь горор-гри, що мімікрує під гру про роботу, вловив: це ж було вже.
І рандомна весела музичка а-ля ранні дев'яності, і це небо, і цей стан, коли ти маленький і тільки передчуваєш і запам'ятовуєш, але ніц не можеш і мало що розумієш.
Років тридцять тому я отак у неділю зранку сидів біля телевізора та дивився передачу для вивчення німецької мови. І там була ця музика, і на тлі згенерованої комп'ютером студії були ці небеса, і навіть Берлін був, і все передчувалося, і мало що було зрозумілим.

Нічна поїздка в електричці вилилася в філософський сон.
Уві сні я бачив, мов крізь апарат Рентгена, руку чи модель руки в русі, і штучний скелет, що рухався всередині неї.

Колись, казав голос за кадром, в Форми та Образа були чітко визначені кордони та задачі. Образ визначає та наповнює — Форма підтримує та направляє.
Та одного дня Образ позаздрив Формі, бо та хоч і не мала його свободи — однак могла відчувати цей світи усіма органами чуття. Образ вирішив відібрати в Форми її роль.
Це історія появи...

І тут я не дослухав, бо прокинувся. Історія появи чого це була?..
Чекаю на ваші думки в коментарях.
#мемуаразми #сни #груші

В мене для вас нічний рольовий мем із розділу #груші

Дуже корисне вміння: відколупатись від людей і не те, що "дозволити" їм щось. А затямити, що, на превелике щастя, не в твоїй це силі — дозволяти комусь чи ні бути: нудним, нецікавим особисто тобі, не цікавим до того, що ти маєш за важливе.
Збіса файна практика: не намагатися комусь давати чи не давати право бути таким, як тобі не подобається.
Це насправді звільняє та заспокоює.
#мемуаразми