Подумав, що не знаю жодної людини, в якої не було б бодай однієї особливої теми. Але знаю людей, які змушують себе про цю тему не говорити, і доволі нещасливі через це.
Оце в мене бульбашка, скажіть.
#мемуаразми

Сьогодні дізнався, що загинула людина, чий блог я віддавна читав. Цікава людина зі світоглядом, немов закрученим навколо власної відданості принципам. Людина була в армії та сповідувала ліві, антиавторитарні цінності. Взагалі українських лівих та антиавторитаріїв на війні немало, бо йде війна з тоталітаризмом і відвертим нацизмом рфії, але про це нечасто говорять поза бульбашками, бо зараз у демократичних цінностей лівої філософії нав'язаний їм образ "лівий=сталініст". Це не так, у нас на гривнях троє ліваків узагалі... Але пусте, про що сперечатися.
Ми не були знайомі. Ця людина більш ніколи нічого не напише.
На сьогодні в мене більше нема слів.

Взагалі тримайте переклад вірша Аврома Суцкевера з їдиша. Давно його зробив, у 2015 чи якось так. Згадалося.

Хто лишиться? Що лишиться? Вітер у гілках;
Сліпота незрячого, що в полудень зника;
Слід від прастарого моря — піна з давніх хвиль;
Легка хмарка, що їй бракне геть летіть зусиль.

Хто лишиться? Що лишиться? Початковий склад,
Щоб Творцем із нього знов пророщений був сад.
Буде скрипкова троянда там сама собі,
Лиш сім трав з усіх почують суть в її журбі.

Між зірок на всьому небі лишиться одна,
Що впаде в сльози краплину; дещиця вина
Буде в келиху на денці у руці Його...
Хто лишиться? Бог лишиться! Ще тобі чого?
#вірші_стиха

Проміжна думка: деструктивні суспільства крім иншого хочуть управляти емоціями людей. Вводити гегемонію на радість(в дусі "радіють лише ті, хто з нами", та решта сили-через-радість імені одного австрійця), пояснювати, кого слід ненавидіти, а також що справжнє горе доступне лише обраним, гейткіпити "неважливі" чи "погані" емоції, відсутність їхнього нормоцентричного прояву чи "надмірний" прояв... Але це одна з речей, що робить нас — нами. Не лише те, як саме від нас вимагають почувати себе, але й те, як ми _можемо_ почуватися. Вся палітра, разом із яскравими відтінками, і похмурими та темними, і пастельними, і розтяжкою сірого, і навіть тим, що нам у собі не подобається, й надто тим, що ми лишаємо тільки для себе.
Людина, вільна в емоціях, має можливість краще та швидше зрозуміти себе зсередини, а не за стандартами, даними їй ззовні.
Такі якісь проміжні думки.
#мемуаразми

Чи думаю я про те, що постійне застрягання з однією емоцією може зробити щось доволі специфічне з нашою біохімією та втомити мозок?..
Можливо. Я не спеціаліст у цій стороні людини, я більш усе-таки по мовах і словах, трохи по історіях міст та історії взагалі, і трохи по вивченню нової інформації. Але здається, людині не просто так дано _різне_. Коли з нами залишається лише щось одне, коли ми так захищаємо себе від чогось чи підлаштовуємо, — мозок, скоріш за все, входить в певні стани. Я не знаю, чи це неодмінно благо (і ні, я зараз не про механізм депресії чи тривоги — принаймні початково ні). Але чи не робить дотримання одної емоції — нехай навіть, скажімо, прокреативних речей типу радості й позитиву — з нас радше інструмент, ніж людину? Інструмент, що десуб'єктивується та зношується з часом?.. Чи може таке застрягання бути самопокаранням чи самоушкодженням за неможливості покарати світ?
Ймовірно, такою пасткою стати може будь-яка емоція чи її відтінок. Я не знаю, чи це справді так. І питання наразі більше в полі семантичному, ніж психологічному. Але якщо маєте бажання до розмови — я є в коментарях ;)
#мемуаразми

Задрімав над роботою й почалися #сни. Наснилася якась Біблія, за якою люди створені з тіста, і по смерті когось із них їсть земля, а когось (надто набожних) — особисто Божество/а. Але коли засіяла гвізда й цнотливиця породила убогого, як чоловік, сина божого (вочевидь, із того ж тіста, але з на одну душу більше, ніж у простих посполитих назаретян), — то виявилося, що плоть його цілюща й не тільки гоїть рани та хвороби чи повертає з землі назад до живих. Вона ще й робить плоть людську й душі людські неїстівними для Божеств/а. І стало так, що хто його кров і плоть (чи бодай рибу з хлібом від нього) уживав, той отримав життя вічне, бо не був поїдений. Кров та й солдатам на руки попала, що йому губку з оцтом давали, то вижили й вони.
Мовляв, усі, хто нині живе, так чи так несуть у собі його хлібну плоть та винну кров.
Сама одна біда: віра в нього потроху йде далі й далі, і стають люди отрутою для божеств, але тісто — дріжджове. Воно росте. Мало тому ради.

Ще один сон от просто зараз:

Одна жінка була в царстві фей, не в найбільш милосердній його частині, і зробила щось, за що її мусили покарати. Її поставили на тонкому дерев'яному помості на вході до великої сфери, всередині якого крутився впійманий місцевими ватажками хижий час. Кара тут для всіх була одна: покараний стоїть на вході, а вихірці хижого часу зривають із нього прожиті роки. Ніби ж нічого такого, так? І помолодшати можна. Але це досвід, навички, спогади, знання, весь характер... і для фей це іграшки, вони довго живуть. А для людей?
Жінці присудили за місцевими мірками небагато, "всього лише" п'ятдесят років. Стільки мав з неї зжерти хижий час (вона й сама стільки не мала, може; вона б померла).
На щастя, в неї закохався один із місцевих ватажків. Надто дрібний, щоби вплинути на вирок, та надто відбитий, щоби нічого не робити взагалі.
І він став поперед неї на дошку. П'ятдесят років для феї — та яке, він досі буде собою! І, може, навіть знову закохається в цю жінку...
Але біда: пазурі хижого часу відхоплювали шмати життя й у нього, і в неї.
Вона вийшла звідти підліткою, що навіть не знала, як опинилася тут, і негайно була відіслана кудись. Вона проживе тепер геть инше життя й якщо й прийде сюди знову, це буде вже не вона. Але вона принаймні житиме!
А він... вийшов із катувальні з дивним сумом і відчуттям, що зробив дурницю.
Такі #сни.

Зараз усвідомив, що на театральні курси ходив 13 років тому.

А як? В Берліні знайомі зі спільноти театральної імпровізації обговорювали місце проведення зустрічі. І мені згадалося: оце коли я на курсах при Карпенка був, то якось ми нахабно ходили репетирувати до київського центрального Палацу дітей та юнацтва. Ну, бо не було де, а там на другому поверсі справді дуже багато місця, надто вечорами, коли частина гуртків уже відпрацювала. Палац для мене завше багато значив, і я абсолютно не роздумуючи повів туди свою тодішню трупу. І порепетирували ми непогано, у величезному просторі з колонами. Може, навіть тому потім наша випускна півгодинна постановка за картиною "Не чекали" Ріпина була така добра (хоч на мій тодішній ноут саме це відео, єдине з трьох відео випускних постановок, не збереглося).

Згадав я це, словом, а потім згадав, що це було от аж скільки років тому. Ватафак-моумент: начебто дуже багато всього сталося, і всі за цей час ще дужче стали собою, або змінилися до невпізнаваности, але коли наближуєш приємні спогади, їх можна майже торкнутися рукою. І часи сплутуються.

#мемуаразми

І раптом я в Каневі, і травень, летят вулицею мільйони пушин цвіту тополі.
І раптом я вранці на пагорбі в Могриці, і внизу крейдяні гори, навколо вологі квітучі трави, а в світанковому тумані піднімають роги два олені.
І раптом я за своїм старим столом, за старим білий комп'ютером, і тато показав мені музику Кітаро, і я слухаю її, бездумно граючи в маджонг і намагаючись упіймати за хвіст натхнення.
І раптом я йду вулицями Таллінна — це ранок, ніч чи вечір? Неважливо; у ставку під замком качки вигулюють каченят.
І раптом я в зимовому парку "Перемога", і гарячий стакан топленого білого шоколаду заледве зігріває руки, а вітру значно більше, ніж снігу — але сонце таке яскраве, такі від нього кригою бризкітки сипляться!
І раптом я десь у нічному старому місті Києва, на тоді-ще-вулиці Артема, і час тягнеться як і сама та нескінченна вулиця, з району в район, монологом таксиста.
І раптом я в уявних світах, де моїм юнацьким очам все більше, різкіше, краще та безпечніше, а однак торкнутися нічого практично неможливо.
І раптом я тут. Перед очима — екран, на якому щось завершується.
Перед серцем — відчуття чогось, що лише починається.
Аби лише мудрості тому серцю — хоч трохи живо й гідно зустріти все те, що знають віщі сни.
#мемуаразми

Сьогодні двоє дітей з мого класу попросили їх відпустити додому — стало зле, тривожка підскочила після інформації про Охмадит та инші влучання.
Я майже не пишу тут про війну, бо не знаю, як писати і що. Часом говорю про неї з тими, хто хоче — переважно питання є у школярів.
Але сьогодні й не говориться.

Тримайте маленьку замальовку до розділу #проза, написану дорогою.

Під блідим високим літнім небом серед поля на пагорбах стоїть прямокутна вежа. Висока, тонка, немовби от-от упаде. У цій кам'яній вежі є лиш одне віконечко, маленьке, квадратне, піж самим дахом, і з нього вивішено чорний прапор із білими символами коліщат. Дверей на вежі ніде не видно.
Літо сповнене розмаю, голосів птахів і комах, лінивого подиху теплого вітру. До вежі пагорбами йде усміхнений юнак із довгим кучерявим волоссям. Схоже, йде вже давно, і черевики він повісив на патик, що несе на плечі, аби дати відпочити натомленим ногам. Але юнак весело насвистує й ледь не танцює, коли наближається до вежі.
Це — його мета.
***
Осінь. Світанок після дощу. Небо сповнене всіх можливих кольорів, вологий вітер несе над пожовтілими травами оберемки блискучого барвистого листя. Вітер роздмухує прапор на вежі.
Юнак знову тут. Він подорослішав, має невеличку бороду, і на чолі в нього перші зморшки. Але він світиться тихою втіхою: він не один, він привів когось із собою. Молоді хлопці й дівчата, можливо, навіть більш юні, ніж був він сам, коли вперше сюди прийшов, — вони зібралися сьогодні біля вежі, щоби розгадати її таємницю та знайти вхід.
З жартами й піснями стають вони до свого пошуку. І їхній учитель теж із ними, він так само шукає.
І не знаходить. Поривом вітру від прапору відриває шматок тканини.
***
Пагорби вкриті снігом. Обличчям до вежі стоїть, спираючись на міцний дерев'яний костур, довговолосий сивий старець. Вітер холодний, сирий, старець тремтить від холоду, але все дивиться й дивиться на вежу впертими прозорими очима. Його сухі вузькі вуста щось шепочуть.
***
Сніг починає танути. З дрібних прозорих бурульок вдовж даху вежі зриваються перші краплі води.
Вежа відчиняється зсередини. З неї виходить маленький хлопчик, вдихає весняне повітря, дивиться, як крізь сніг проглядають перші квіти — і чимдуж мчить кудись далеко.
Мимохідь він наспівує мелодію, яку свистів юнак на початку цієї історії.
Двері вежі зачиняються і зникають.

Кінець

Придумав зранку гарне хоббі: колекціонувати спогади про вокзали. А виявляється, таке в людей уже є, сьогодні прочитав. Вважаю це хорошою магічною практикою.
#мемуаразми

Забув принести нові #вірші_стиха

останні краплі падають попри чашу,
слів і чар
пробивають броню,
терезам стає неважливо, що скільки важить,
кого та від чого
я бороню;
я молюся: боже всіх вигорілих до сажі,
боже рабів і вигнанців,
боже вогню —

і стомленим оком дивлюся в небо бездонне:
чуєш, боже, тобі ж ба гірше, як їм;
як їх накриває землею — вона над тобою стогне;
то що передати від тебе дітям твоїм?
— смішний ти, — відказує, — передай: як палають тюрми й кордони,
містами попелу й лави течуть ручаї.

— передай: нині кепсько, а може бути ще гірше;
так бува з найсильнішими, і з найспритнішими, і з...
в мене немає для них надії в цьому всесвіті миршавім,
де горе згори котиться й котиться вниз,
у світі, де правлять адепти золота й тиші,
і навіть у смерть нікого не пустять без віз.

— але, — каже він; пошрамованимм вустами
пробігає у відлисках пломеню усміх легкий, —
тільки їм обирати, якими ходити містами,
чи вірити в правду і кривду, й осуд людський.
а як доля покличе, — скажи, — і нічого не стане, —
передай, що чекає на всіх
корабель
мій.

Отже, шановні, починається парад моїх днів народження, поводьтеся чемненько, загадуйте бажання Х))

#сни на день народження – штука часто цікава. На цей раз мені снилося, що я знову хворію й багато пропускаю через те, і наш світ – швацька майстерня на колесах і рейках, – повільно їде кудись, а я це впускаю, як і весь театр життя, і багато хто тим незадоволений.

Снилося при пробудженні, що один сон мені прийшла й украла мама :-|

Але! В першому сні був якийсь ґротекст (!), і поки їхав цей всесвітній поїзд-вал, люди перетворювалися на речі й газетні вирізки, і для дитини з газетного виміру, щоб вона розсміялася, ми вдавали пародії на себе й інших. Один мій знайомий та колишній колєґа з реального життя, наприклад, був увесь у червоному, з приставною бородою. Він сам придумав цей образ.

Свій образ я, звісно, не пам'ятаю. Однак він був, ясна річ, мінливим настільки, що мене не впізнавали не лише инші люди, а й часом навіть я.

Як-то кажуть, аналізуйте це (якщо хочете), а мені ще понад дві години до власне народження, і я цим неодмінно скористаюся для відпочинку Х)

Вигадую сьогодні слова. Замість ґротеск – ґротекст; замість хімреактив – хімерактив.
#груші

Також прошу тих, хто мені сьогодні снилися, написати. Діло є.
#сни #груші

Щось із антиутопічного сну:

...Це ж так зручно! Тобі не треба приймати жодних великих рішень, не треба хвилюватися про день прийдешній; для цього є Кнопка – натисни на неї, і всі рішення буде прийнято за тебе.
Але в той день Кнопка не працювала.
#сни

Снилося, що в електропічці готую три страви, одна – пудинг, а ще дві – сни. І щоби вони гарно пропеклися, мені у сні довелося міняти подушки під головою: більш жорстку й більш м'яку.
Один сон був про те, що я – пройдисвіт, що вміє бігати на чотирьох і красти тіні. В кишенях у мене кілька паспортів і монети всіх країн. Мене переслідують, але я швидший, я тікаю дахами, гаражами й київським метро крізь час й недобудовані станції. В другому сні я був герой, я літав і піднімав величезну вагу, я рятував друзів у часи негоди й зупиняв авто однією рукою.
Однак мені-пройдисвіту знадобився порятунок, і ось у буденному світі я міняю місцями подушки; у світі-між-снами ставлю пічку ще на 10 хвилин на трохи інший режим, що видуває повітря – і ось уже вітер з печі замітає сліди, а два я міняються особистостями, тож знайти мого пройдисвіта стає нереально, хай як пильно чатують сновидні нишпорки.
Врешті пройдисвіт втік від погоні, а герой навіть у тілі пройдисвіта спромігся врятувати цілий потяг... Пічка зробила "клац", три страви було приготовано.

В третьому сні (тому, що пудинг) я навчав своїх школярів в будівлі чи то одного з виробничих коледжів Альберґе, чи в одній зі шкіл Лівра-Нови. До випуску лишилося кілька днів, нам треба було ще вивчити чи повторити географію сновидних тіл, щоби трохи зрозуміти, як пересуватися материками Міжземелля й не загубитися. Все це річ непроста, бо вві сні книги написані мовою сновидінь, і нею ж матеріал подається усно, нею ж пишуться контрольні роботи. Ну, і ще, звісно, влалість подачі матеріалу залежала від двох сусідніх снів-страв.
Мені вдалося добре подати матеріал (хоч до нас і забрідали постійно учні з інших снів – звісно, налякані; звісно, непідготовлені). Однак ми впоралися й на перерві мої учні перетворювалися (хто доживе) на дорослих людей і ходили на дах дивитися на зорі, і зазирали під шпалери на ту сторону сну, й обговорювали, як випадково в туалеті зустріли своє минуле. Тоді дзвенів дзвінок на урок, він насправді відраховував дні, і ми ставали все ближчі до випуску. Ми змінили класи, але врешті повернулися в той, з якого почали.
Всі прийшли на урок із речами, на валізах. Діти одержали свої оцінки та свої знання, в оцінки запаковані. Вони одержали подарунки та з'їли торт.
Тоді дзвоник задзвенів, і ті, хто дожили, пішли у справді доросле життя.

Пудинг був дуже смачний.
#сни #замок

Життє, так би мовити.
#груші #замок

Я: приходжу до книгарні купити україномовних книжок.
Книжки, починаючи з найпершої у списку:

Алекс, або як бути вірним собі тоді, коли приблизно завжди.