Знаєте що?..
Попри всю мою любов до "Кобилячої голови", я її раніше не читав вам. Виправляюся. Маєте нову казку на королівському радіо. Одна з найбільш улюблених та страшних казок дитинства.
#груші

Там на наступний тиждень прогноз погоди передавали.
Якщо ви не звикли одразу завантажувати відео: я тут свого нічого не співаю, просто "Лиш вона" "Плачу Єремії". Бо в ваших стрічках надто мало мемів про цю пісню :)
#груші #відеоквартирник

Вві сні мені ввижалося, що я – дух місця десь у Японії, і сучасні віряни надсилають мені електронні послання. От тільки вони не знають, що вони – мої віряни, і що я – дух. Вони з якоїсь иншої вигаданої причини шлють мені повідомлення: щирі зізнання, музику, якісь фільми. А як прикидаюся чимсь на кшталт служки дистанційного онлайн-храму, і ніхто ніколи не повинен узнати, хто я насправді.
Але все це, звісно, тільки сон.
#сни

Берлін такий Берлін.
На сусідній лавці в електричці хлопець дуже швидко й голосно говорить зі своїми демонами про свою долю, правду і брехню, залежність від телефонів, кількість загиблих мусульман у Берліні й те, як його дискримінують через походження. Говорить досконалою французькою, німецькою, англійською, суахілі й іще одною мовою, якої я не знаю – імовірно, демонів багато й кожен розуміє иншу мову.
Другий чоловік теж говорить із демоном, але той один і тихий. "Ви до мене?" – питаю другого. "Та ні, то я до свого друга. Бо оті он (показує на хлопця) щось дуже розкричалися, ніби правил не знають".
Тоді другий підіймається, кланяється всім і йде в танок, наближаючись до дверей.
Безхатько з иншої лави кричить гучному: "Тихо, ти!.."
В вагон заходить купа туристів.
В вагон заходить мама з візочком.
В вагон заходить купа школярів, пенсіонерів, сантехніків.
Хтось із демонів гучного виходить на Александрплац, він стишує мову й переходить на італійську, а тоді виходить і собі, говорячи вже арабською.

UPD. Це зачакловане сидіння. На нього сіла панна з блакитним серцем на ланцюжку. Вона теж говорить до когось без навушників і телефона. Арабською, німецькою, англійською і ще мовою, якої я не розпізнав. У неї уважні очі.
#мемуаразми

#сни сьогодні були багаті на промисел. Виніс із них отакий чотиривірш для #щоденник_болю:

Небом – відлуння, мов хтось із гармати вистрілив.
Світло ламке відбиває підталий сніг.
Ми сидимо у напівзруйнованому місті,
Намагаючись зрозуміти, – живі ми чи ні.

Це #вірші_стиха, але це й #шаманізм, бо то не я пишу, то сон пише.

Ще якийсь дивний діалог принесли #сни:
- Is it considered a nazi act to shoot at the flag?
- Of course not. Not necessarily. Yet, if it's a nazi flag, and you do it to provoke growing hatred against a certain group of people, – then indeed it is a nazi act.

Тримайте не нічні, але денні #сни.
Мені снилося щось вкрац дивне про рольові ігри. Я і багато знайомих мені з минулого життя людей були на полігоні. Великий ліс, багато тимчасових будов чи просто будиночків для відпочинку і серед усього того я відігрую найманого робітника ', на всі руки майстра, який подорожує від села до села у середньовічному фентезійному світі. Але світ цей не казково... точніше не авторсько-фентезійний, а більше як у казках. Казки – річ жорстока, відповідно і дива відбувалися в краї жорстокі. Оскільки село, в яке мій персонаж прийшов працювати, було десь на півночі, то і казки були північні. Наприклад, була казка про те, що, якщо прогнівити дух ведмедя, то він за тобою поженеться крапка, і це сталося з одними з поселян. а мій персонаж ведмедя від них відводив. Що цікаво – це те, що в табір по-справжньому прийшов ведмідь невеличкий, молодий, але все одно.
Давно мені не снилося таких насичених снів. Все було ніби насправді. Запах хвої, вологої землі з долин, ведмежого поту. Дим від ватр, запах домашньої печені, пісні, що співали вечорами, стукіт домашніх амулетів над дверима, відчуття втоми від носіння важкого та вологи від змоклого взуття. Все було таке реальне. Як і мої плани: зробити так, щоби про прокляття мого персонажа хтось узнав (він і сам на когось перетворювався, чи не на иншого ведмедя). Як і його: знайти тихе місце й там перезимувати, працюючи на щоденний хліб наймитом.
Ніби простеньке, але як же дивно було від того прокидатися.

Мене нещодавно спитали, грубо кажучи, чи різним частим мене сняться різні #сни.
О, так. Сьогодні, власне, воно і сталося, тож ловіть два різних сновидіння від різних індивідів усередині моєї голови-комуналки.

Снилася перша історія – про Тараса Григоровича Шевченка, що за його малюнками відомо, як виглядали різні будівлі і простори, яких уже немає чи вони докорінно змінилися. Мені снилася частина його біографії, яку мені розказували чи показували в музеї, як його образ було змінено з часом і те, що зараз на його малюнки полюють російські солдати і спецслужби для того, щоби знищити їх і через це ніби знищити деякі місця і пам'ять про них – місця, яких уже немає.

Друга історія, яка снилася, була ніби уявленим мною чимось середнім між рольовою грою, історію у книзі і фільмом. Одна жінка навколо себе зібрала щось на кшталт ордену або секти і це все відбувалося десь на зламі ХІХІ-ХХ століття. Ці люди були готові за неї гинути і вбити, бо з ними щось робили, якісь експерименти а-ля манчжурський кандидат. Власне, це і відбулося: більшість із них скоро загинула в бою.
Коли фортецю, схожу на польські ренесансній фортеці, оточили й ця пані (графиня вона там, чи герцогиня, чи що) разом зі своєю сектою чи орденом, і коханками, і коханцями опинилася в оточенні, – вона дала наказ пробиватися з боєм, але знаючи, що й сама може загинути, скоріш за все. Багато хто з найближчих її людей рвалися в бій, намагаючись забрати з собою на той світ якомога більше. І навіть нещодавні полонені, яким промили мізки, теж намагалися вбити якомога більше чужих, щоб довести їй своє кохання. Насправді це доволі специфічна історія про те, як швидко деякі люди піддаються навіюванню, якщо їм пообіцяти сенс життя (навіть якщо таке життя буде вкрай коротким). У ролях "промитих" бранців я загалом без подиву помітив кількох своїх знайомих. Утім, коли прийшла мить останньої битви, поводилися вони по-різному. Один рвонув драти горлянки за свою нову пані. Инший прийшов до тями та спробував допомогти впіймати сектантів. Третій відійшов убік і якимось чудовим чином урятувався; його персонаж у цій сногрі став згодом мемуаристом і описав усі жахи, що ставалися з людьми в тому полоні.

А, ну і так, укотре після пробудження відмічаю, що я не одразу починаю бачити кольори. Прокидаючись, я бачу все сірим, чорно-білим. Кольори поступово проявляються згодом, починаючи з криваво-червоного.
Це ставалося так часто, що не лякає вже й не дивує. Так само, як і маленький факт, що після ковіду взимку 20-21 в мене дещо змінилося сприйняття кольору, бо щось десь у мізках так і не стало назад.

Всеньку ніч бачив #сни про [обережно , інфозагроза*] біль. Боліло дуже, все по черзі. Відчуття були гострі, наче мені запалено нерви по всьому тілу, навіть ті, про існування яких я не знав.
Але, що смішно, це не були погані чи страшні сни. Так просто буває, ну, боліло й боліло собі.
Прокинувся в чудовому настрої, відпочилий і повний сил, геть без сліду болю.
Цікаві речі діються мені вві сні останнім часом.

*Мені тут оповіли, що сни про це можуть бачити ніби лише ті, хто про це знає. А це неприємно. Тож сховав під кат і прошу ходити обережно.

Давненько тут не було текстів. Це драматургія, але п'єси я пишу рідко. Та й вона не завершена (і не буде, бо ж — пародія).
Тож тримайте під теґом #груші пародію на кількох абсурдистів для тих, хто теж не проти театру абсурду:
https://telegra.ph/Org%D1%96ya-09-17

Ну, якщо вам так подобаються мої #груші, то прошу красненько: ось вам маленька замальовка, навіть майже серйозна #проза в дусі Бредбері: https://telegra.ph/K%D1%96nec-chas%D1%96v-09-17
В боротьбі з письменницьким блоком я почасти обираю оригінальні шляхи.

Снилася, що цієї ночі Сапковського не стало.
#сни

Снилося злиття: з людьми, з процесами, навіть із їжею.
Снилося, що основна причина, чому я не їм м'яса – це бо з cоєю злияння відбувається простіше, ніж із порубаним м'ясом.
Снилося, що місця громадського харчування обираю так, щоби простіше було інкорпорувати їх і вважати частиною свого дому.
Снилося, що всі ці процеси й роздуми чимало налякали людину, з якою в мене почався процес злиття.
#сни

Сьогодні #сни коротенькі: літав у хорошій компанії верхи на велетенському шершні. Але шершень швидко стомився та приземлився перепочити Х)

(Просто над моїм вікном гніздо шершнів у реальності, тож, певно, то котрийсь із них зранку у вікно стукав))

Отакий велет приблизно. Але шершень саме, а не бджола.

Снився ранній вечір, прогулянка центром Києва, і щоразу до мене об'єднувалися нові ніби люди: то начебто старі знайомі з компанії моїх підліткових років, то хтось, схожий на напівзабутих акторів із фільмів дитинства. Ми ходили на закупи, пили шампанське та спілкувалися з людьми на вулиці. Насправді більша частина компанії була дослідниками, а менша – демонами з пекла. Перші досліджували потай других, другі спокушали перших.
Наша подорож перенеслася в космос, на галактичний корабель. Як виявилося, пекло – це сонячна система з безліччю планет. На одній із них знали демоницю з нашої компанії, і в пабі співачка (людина) співала романтичну пісню, присвячену тій демониці, і катуванням, яких вона тій співачці завдала.
Ах, так. Ці #сни мені снилися в жанрі комедії. В принципі, там було ще багато пригод зі, скажімо, пошуком моїх дитячих кривдників, щоби відлупцювати її у дорослому віці (і для цього треба було підвантажити в демонічну машину мої спогади – і пережити їх іще раз). Але я пригадую точно не все. Ну і радію, що вибрався з цього пекла.

Сьогодні #сни потішили поверненням у місця, яких уже немає – передусім, у бабусину мазану хату, розмальовану всередині та зовні. Зараз там як і є щось – то це сад дикої сливи, який виріс на місці хати й усіх культурних дерев. І струмка, що тік долиною між калиновими кущами, теж немає. І я навіть не знаю, чи бігають там досі величезні зайці, як у моєму дитинстві.
Але місцями з минулого я ходив не просто так. Я там збирав клапті матерії, що існують у просторі різниці між одноколірними поняттями, омографами, омофонами. Наприклад, – найманець і наймит. І саме в минулому була змога виокремити простір і матерію тієї різниці так щоби ніхто не заважав (бо в минулому майже ніхто не живе). Тож я спокійно ходив просторами, яких немає й займався своєю алхімією слів – аж поки не помітив компанію гуманоїдів-паразитів, що населяють минуле. Така собі купка людей у плащах і капелюхах, із газетами в руках, ходят завжди разом, говорять теж. Їх якраз-таки дуже зацікавив феномен нетривимірної матерії, що я її добував. Але боротьби не вийшло: я щось зробив, і гонитва перетворилася на психоаналіз, у якому паразити розказували про свої травматичні спогади та страждання. Щоби допомогти моїм клієнтам, ми навіть вирушили ще раніше в часі – в епоху колгоспів, – і там побороли більш страшну загрозу разом. А мені в якості оплати за послуги мої нові знайомі надали ще багато понять для видобування матерії. Самі ж вони задовольнили голод книжками. Такі от цікаві сни.