Знаєте що?..
Попри всю мою любов до "Кобилячої голови", я її раніше не читав вам. Виправляюся. Маєте нову казку на королівському радіо. Одна з найбільш улюблених та страшних казок дитинства.
#груші

Там на наступний тиждень прогноз погоди передавали.
Якщо ви не звикли одразу завантажувати відео: я тут свого нічого не співаю, просто "Лиш вона" "Плачу Єремії". Бо в ваших стрічках надто мало мемів про цю пісню :)
#груші #відеоквартирник

Вві сні мені ввижалося, що я – дух місця десь у Японії, і сучасні віряни надсилають мені електронні послання. От тільки вони не знають, що вони – мої віряни, і що я – дух. Вони з якоїсь иншої вигаданої причини шлють мені повідомлення: щирі зізнання, музику, якісь фільми. А як прикидаюся чимсь на кшталт служки дистанційного онлайн-храму, і ніхто ніколи не повинен узнати, хто я насправді.
Але все це, звісно, тільки сон.
#сни

Берлін такий Берлін.
На сусідній лавці в електричці хлопець дуже швидко й голосно говорить зі своїми демонами про свою долю, правду і брехню, залежність від телефонів, кількість загиблих мусульман у Берліні й те, як його дискримінують через походження. Говорить досконалою французькою, німецькою, англійською, суахілі й іще одною мовою, якої я не знаю – імовірно, демонів багато й кожен розуміє иншу мову.
Другий чоловік теж говорить із демоном, але той один і тихий. "Ви до мене?" – питаю другого. "Та ні, то я до свого друга. Бо оті он (показує на хлопця) щось дуже розкричалися, ніби правил не знають".
Тоді другий підіймається, кланяється всім і йде в танок, наближаючись до дверей.
Безхатько з иншої лави кричить гучному: "Тихо, ти!.."
В вагон заходить купа туристів.
В вагон заходить мама з візочком.
В вагон заходить купа школярів, пенсіонерів, сантехніків.
Хтось із демонів гучного виходить на Александрплац, він стишує мову й переходить на італійську, а тоді виходить і собі, говорячи вже арабською.

UPD. Це зачакловане сидіння. На нього сіла панна з блакитним серцем на ланцюжку. Вона теж говорить до когось без навушників і телефона. Арабською, німецькою, англійською і ще мовою, якої я не розпізнав. У неї уважні очі.
#мемуаразми

#сни сьогодні були багаті на промисел. Виніс із них отакий чотиривірш для #щоденник_болю:

Небом – відлуння, мов хтось із гармати вистрілив.
Світло ламке відбиває підталий сніг.
Ми сидимо у напівзруйнованому місті,
Намагаючись зрозуміти, – живі ми чи ні.

Це #вірші_стиха, але це й #шаманізм, бо то не я пишу, то сон пише.

Ще якийсь дивний діалог принесли #сни:
- Is it considered a nazi act to shoot at the flag?
- Of course not. Not necessarily. Yet, if it's a nazi flag, and you do it to provoke growing hatred against a certain group of people, – then indeed it is a nazi act.

Тримайте не нічні, але денні #сни.
Мені снилося щось вкрац дивне про рольові ігри. Я і багато знайомих мені з минулого життя людей були на полігоні. Великий ліс, багато тимчасових будов чи просто будиночків для відпочинку і серед усього того я відігрую найманого робітника ', на всі руки майстра, який подорожує від села до села у середньовічному фентезійному світі. Але світ цей не казково... точніше не авторсько-фентезійний, а більше як у казках. Казки – річ жорстока, відповідно і дива відбувалися в краї жорстокі. Оскільки село, в яке мій персонаж прийшов працювати, було десь на півночі, то і казки були північні. Наприклад, була казка про те, що, якщо прогнівити дух ведмедя, то він за тобою поженеться крапка, і це сталося з одними з поселян. а мій персонаж ведмедя від них відводив. Що цікаво – це те, що в табір по-справжньому прийшов ведмідь невеличкий, молодий, але все одно.
Давно мені не снилося таких насичених снів. Все було ніби насправді. Запах хвої, вологої землі з долин, ведмежого поту. Дим від ватр, запах домашньої печені, пісні, що співали вечорами, стукіт домашніх амулетів над дверима, відчуття втоми від носіння важкого та вологи від змоклого взуття. Все було таке реальне. Як і мої плани: зробити так, щоби про прокляття мого персонажа хтось узнав (він і сам на когось перетворювався, чи не на иншого ведмедя). Як і його: знайти тихе місце й там перезимувати, працюючи на щоденний хліб наймитом.
Ніби простеньке, але як же дивно було від того прокидатися.

Мене нещодавно спитали, грубо кажучи, чи різним частим мене сняться різні #сни.
О, так. Сьогодні, власне, воно і сталося, тож ловіть два різних сновидіння від різних індивідів усередині моєї голови-комуналки.

Снилася перша історія – про Тараса Григоровича Шевченка, що за його малюнками відомо, як виглядали різні будівлі і простори, яких уже немає чи вони докорінно змінилися. Мені снилася частина його біографії, яку мені розказували чи показували в музеї, як його образ було змінено з часом і те, що зараз на його малюнки полюють російські солдати і спецслужби для того, щоби знищити їх і через це ніби знищити деякі місця і пам'ять про них – місця, яких уже немає.

Друга історія, яка снилася, була ніби уявленим мною чимось середнім між рольовою грою, історію у книзі і фільмом. Одна жінка навколо себе зібрала щось на кшталт ордену або секти і це все відбувалося десь на зламі ХІХІ-ХХ століття. Ці люди були готові за неї гинути і вбити, бо з ними щось робили, якісь експерименти а-ля манчжурський кандидат. Власне, це і відбулося: більшість із них скоро загинула в бою.
Коли фортецю, схожу на польські ренесансній фортеці, оточили й ця пані (графиня вона там, чи герцогиня, чи що) разом зі своєю сектою чи орденом, і коханками, і коханцями опинилася в оточенні, – вона дала наказ пробиватися з боєм, але знаючи, що й сама може загинути, скоріш за все. Багато хто з найближчих її людей рвалися в бій, намагаючись забрати з собою на той світ якомога більше. І навіть нещодавні полонені, яким промили мізки, теж намагалися вбити якомога більше чужих, щоб довести їй своє кохання. Насправді це доволі специфічна історія про те, як швидко деякі люди піддаються навіюванню, якщо їм пообіцяти сенс життя (навіть якщо таке життя буде вкрай коротким). У ролях "промитих" бранців я загалом без подиву помітив кількох своїх знайомих. Утім, коли прийшла мить останньої битви, поводилися вони по-різному. Один рвонув драти горлянки за свою нову пані. Инший прийшов до тями та спробував допомогти впіймати сектантів. Третій відійшов убік і якимось чудовим чином урятувався; його персонаж у цій сногрі став згодом мемуаристом і описав усі жахи, що ставалися з людьми в тому полоні.

А, ну і так, укотре після пробудження відмічаю, що я не одразу починаю бачити кольори. Прокидаючись, я бачу все сірим, чорно-білим. Кольори поступово проявляються згодом, починаючи з криваво-червоного.
Це ставалося так часто, що не лякає вже й не дивує. Так само, як і маленький факт, що після ковіду взимку 20-21 в мене дещо змінилося сприйняття кольору, бо щось десь у мізках так і не стало назад.

Всеньку ніч бачив #сни про [обережно , інфозагроза*] біль. Боліло дуже, все по черзі. Відчуття були гострі, наче мені запалено нерви по всьому тілу, навіть ті, про існування яких я не знав.
Але, що смішно, це не були погані чи страшні сни. Так просто буває, ну, боліло й боліло собі.
Прокинувся в чудовому настрої, відпочилий і повний сил, геть без сліду болю.
Цікаві речі діються мені вві сні останнім часом.

*Мені тут оповіли, що сни про це можуть бачити ніби лише ті, хто про це знає. А це неприємно. Тож сховав під кат і прошу ходити обережно.

Давненько тут не було текстів. Це драматургія, але п'єси я пишу рідко. Та й вона не завершена (і не буде, бо ж — пародія).
Тож тримайте під теґом #груші пародію на кількох абсурдистів для тих, хто теж не проти театру абсурду:
https://telegra.ph/Org%D1%96ya-09-17

Ну, якщо вам так подобаються мої #груші, то прошу красненько: ось вам маленька замальовка, навіть майже серйозна #проза в дусі Бредбері: https://telegra.ph/K%D1%96nec-chas%D1%96v-09-17
В боротьбі з письменницьким блоком я почасти обираю оригінальні шляхи.

Снилася, що цієї ночі Сапковського не стало.
#сни

Снилося злиття: з людьми, з процесами, навіть із їжею.
Снилося, що основна причина, чому я не їм м'яса – це бо з cоєю злияння відбувається простіше, ніж із порубаним м'ясом.
Снилося, що місця громадського харчування обираю так, щоби простіше було інкорпорувати їх і вважати частиною свого дому.
Снилося, що всі ці процеси й роздуми чимало налякали людину, з якою в мене почався процес злиття.
#сни

Сьогодні #сни коротенькі: літав у хорошій компанії верхи на велетенському шершні. Але шершень швидко стомився та приземлився перепочити Х)

(Просто над моїм вікном гніздо шершнів у реальності, тож, певно, то котрийсь із них зранку у вікно стукав))

Отакий велет приблизно. Але шершень саме, а не бджола.

Снився ранній вечір, прогулянка центром Києва, і щоразу до мене об'єднувалися нові ніби люди: то начебто старі знайомі з компанії моїх підліткових років, то хтось, схожий на напівзабутих акторів із фільмів дитинства. Ми ходили на закупи, пили шампанське та спілкувалися з людьми на вулиці. Насправді більша частина компанії була дослідниками, а менша – демонами з пекла. Перші досліджували потай других, другі спокушали перших.
Наша подорож перенеслася в космос, на галактичний корабель. Як виявилося, пекло – це сонячна система з безліччю планет. На одній із них знали демоницю з нашої компанії, і в пабі співачка (людина) співала романтичну пісню, присвячену тій демониці, і катуванням, яких вона тій співачці завдала.
Ах, так. Ці #сни мені снилися в жанрі комедії. В принципі, там було ще багато пригод зі, скажімо, пошуком моїх дитячих кривдників, щоби відлупцювати її у дорослому віці (і для цього треба було підвантажити в демонічну машину мої спогади – і пережити їх іще раз). Але я пригадую точно не все. Ну і радію, що вибрався з цього пекла.

Сьогодні #сни потішили поверненням у місця, яких уже немає – передусім, у бабусину мазану хату, розмальовану всередині та зовні. Зараз там як і є щось – то це сад дикої сливи, який виріс на місці хати й усіх культурних дерев. І струмка, що тік долиною між калиновими кущами, теж немає. І я навіть не знаю, чи бігають там досі величезні зайці, як у моєму дитинстві.
Але місцями з минулого я ходив не просто так. Я там збирав клапті матерії, що існують у просторі різниці між одноколірними поняттями, омографами, омофонами. Наприклад, – найманець і наймит. І саме в минулому була змога виокремити простір і матерію тієї різниці так щоби ніхто не заважав (бо в минулому майже ніхто не живе). Тож я спокійно ходив просторами, яких немає й займався своєю алхімією слів – аж поки не помітив компанію гуманоїдів-паразитів, що населяють минуле. Така собі купка людей у плащах і капелюхах, із газетами в руках, ходят завжди разом, говорять теж. Їх якраз-таки дуже зацікавив феномен нетривимірної матерії, що я її добував. Але боротьби не вийшло: я щось зробив, і гонитва перетворилася на психоаналіз, у якому паразити розказували про свої травматичні спогади та страждання. Щоби допомогти моїм клієнтам, ми навіть вирушили ще раніше в часі – в епоху колгоспів, – і там побороли більш страшну загрозу разом. А мені в якості оплати за послуги мої нові знайомі надали ще багато понять для видобування матерії. Самі ж вони задовольнили голод книжками. Такі от цікаві сни.

Другий ранок поспіспіль знаю, що сняться складні, цікаві та важливі #сни, але геть чисто забуваю їх, щойно розплющу очі. Ну не можна ж вважати "мені щось пояснювали" і "я кудись дивився" впійманим сном?.. Ет!

Давно #сни не приносили мені комп'ютерних історій. В підлітковому віці мені часто снилися ігри від першої особи, часто з панеллю, де було зображено шлях до меню, обладнання, життя тощо. Потім цього поменшало, але не зникло.

Сьогодні от мені наснилася пригода з елементами комп'ютерної гри. І так, це було щось типу покемонів, але тварин не тренували – натомість завдяки шолому віртуальної реальності підміняли їхню свідомість своєю. Тварини були різні, від реально існуючих зараз (будь-яких: від собак до жирафів), до вимерлих (типу кецалькоатля), справді покемонів та инших вигаданих істот (типу поні з Еквестрії) та дивних гідридів усього вищезазначеного. Мене як персонажа сну (інтерсексуальну людину років 18, що загалом тільки-но почала розбиратися з приколами власного статусу й тіла) всі ці дитячі забавки не дуже цікавили. Довкола й так був неймовірний світ: ми жили в крейдяних печерах у підземних містах , і подорожували з місця на місце, входячи в повсюдні потічки та водоспади. Подорожуй куди хочеш, роби що хочеш!.. Але вони цікавили моїх подруг, і щось було в цьому не чисто: подруги скоювали дивні вчинки, ходили якісь припарені тощо (хто сказав "синій кит"?). І от вирішив я розібратися в усій цій історії.

Підключаю шолом ВР, входжу в віртуальну реальність, заміщаю своєю свідомістю свідомість якогось гібрида поні, медузи португальський кораблик і собаки зі щенячого патруля. Опиняюся на величезній, як місто, каруселі-гірці-колесі, де безліч инших істот крутиться й відлітає з неї з якимись завданнями. І чую чоловічий голос, який мені-істоті каже, що робити: куди пробратися, що зламати, що вкрасти, чию чарівну тварину поранити чи вбити. І дуже все це мені не подобається, якийсь корумпований ВР-синдикат у вас тут, кажу, і починаю словесно всіляко ображати той голос, а він погрожує мене карами за непослух.

Врешті мені це обридло, виходжу я з гри та йду розказувати подругам про те, яка це фігня, яґі що треба на неї забити та просто не заходити. Але не все так просто: голос володіє інформацією про них, має компромати на кожну. Це мене зовсім не тішить, бо це ж тисячі, якщо не мільйони людей по всьому світу щось винні бозна-кому. Ну і я вирішую влаштувати маленьку революцію задля боротьби проти поневолення як людей, так і, зрештою, істот (бо вони існують у реальному світі сну, а голос якимсь чином до всіх них може під'єднувати людей через шоломи). Дуже все це не добре, думаю я собі, йдучи Магнолієвою вулицею (часте й улюблене місце в моїх снах, якого я в реальності ніколи не бачив). Треба революція.

І на тому я прокидаюся.

«Назвемо його "ти"», або давно я не вловлював такі #сни.

Я грав десь у лісі (Лісі!) з величезними дубами й будинками чи то на них, чи просто між ними історію про чарівних підлітків-нелюдей, що залишають вірші на старих стінах. Місце було знайоме: туди можна дістатися, якщо дуже довго йти Магнолієвою вулицею (в реальності не існує), вийти на поле, перетнути територію середньовічної виставки фольклорного житла й закинуту лікарню – отоді. Я прийшов туди зі співгравцями, і все це були різні я з різного мого часу. Один прийшов із лікарні, він був неговіркий, бо з паралізованою половиною обличчя. Инший приїхав здалеку й думав про чари перекладів із різних мов, наймолодший із нас. Той, що з майбутнього, прийшов Магнолієвою. Ще один, зі зброєю, теж із майбуття, вийшов із глибини Лісу. Я прийшов із фестивалю, я був одягнений по-середньовічному.
На якийсь час ми забули, що ми всі – це я, і стали різними людьми, що грали про тих хлопців і писали на стінах вірші. Я-сновидець міг також, мов персонаж Воннеґута, мандрувати з себе в себе, і так і робив. І з різних часів, де я є й де мене нема, діставав речі, щоби костюми були переконливіші.
В якусь мить наймолодшому стало треба перервати гру та зателефонувати на роботу в підвальчик, де був архів, і центр досліджень, і переклади – але була ніч, і зорі, і в підвалі нікого не було. Та я, що зі зброєю, сказав: тобі треба подзвонити комусь певному чи просто _комусь_? Бо якщо просто, є в мене одна ідея.
Я-що-носить-зброю, дістав з-за коміра якийсь напівпорожній листок шкіряного паперу, майже без тексту, але вже з мистецьки намальованими по кутах істотами й рамою між ними. Оце – сказав я – четверо, до яких ти зможеш додзвонитися, якщо що. Дзвони. Торкнися тіла намальованої істоти, бажано ще про номер подумай чи адресу.
Я-наймолодший спершу думав був про роботу – але істоти "робота" на листку не було. Натомість, скажімо, був заяць (зайцю я поки не дзвонив).
Я зателефонував иншому своєму другові – бо ж саме думав про складність перекладу гебрайських термінів.
"Так, слухаю", – весело відповів мелодійний голос нізвідки, і я, хоч уже почав говорити про те, як складно даються деякі слова, і що мені б пораду, впізнав його.
Він мене теж упізнав і доволі здивовано повідомив, що в нього все в порядку, він чергує на одній із Веж, Апокаліпсис іде дещо незвично, але непогано, і скоріш за все, я телефоную йому з якогось минулого часу, бо зараз мене обходили б, мовляв, дещо инші речі, не такі другорядні. Ну, або принаймні инші мови, так. Мені цей номер дав я, якого ти знаєш, сказав я-наймолодший. Ти вже, певно, маєш добре знати біблійний іврит. Голос нізвідки порадів і сказав, що біблійний іврит справді якось, та й знає, хоча й не досконало (хоча плотські істоти взагалі всі недосконалі, мовляв, кому я це кажу), але радо допоможе, все одно ніч тиха.
І допоміг, і підказав. І направив на джерела, частину з яких я-наймолодший йому ще не показав, а я-що-носить-зброю, вже давно показав і забув. І я заспокоївся. Я подякував і згорнув листок, обриваючи зв'язок.
Тоді инший я – з коли б цей я не був, я був собою-сновидцем, собою-ззовні, з зараз, – набрав іще один номер.
О, відгукнувся голос. Привіт. Це як ти так умієш? Я сказав, не знаю, але приходь сюди, будь ласка. Я покликав, і власник того другого голосу (назвемо його "ти") прийшов. У мене тут рольові ігри з цікавим сюжетом, сказав я. О, покажи мені, сказав ти, і до речі, зорі неймовірні, дивись.
Ми знайшли сходи, що вели на верхівку найвищого дуба, і пішли вгору. Там були кімнати – частини будинків із різних місць і часів – і на них були написи. Вірші, залишені тут моїми й не моїми руками. Ну ти ж у курсі, що це таки справді Ліс, сказав ти. Так, а ще це канва сну, сказав я. Ну, не зовсім, але близько, сказав ти, то, може, запиши котрийсь вірш зараз. Чи цей сон, може, воно важливе й потім знадобиться.