Сьогодні #сни принесли мені історію про ураган. Давно не приносили, з дитинства (тоді урагани були метафорою майбутньої війни, а точніше, майбутніх підстав від союзників, а зараз – зараз не знаю).

Мені наснилися троє (так, майже Свята Трійця). Син, хлопчик років 12, що вмів приходити туди, де потрібен. Батько, старшого віку вусатий столяр. Він умів ремонтувати майже все, включно з дірами у всесвіті. І певна... сутність. Гуманоїдна тінь. Цей хтось умів точно пророкувати майбутнє.

Сон почався в суміші Львова і Трієста (і, може, трохи ще Кракова, куди мої сни без нього). Трійця прийшла туди, бо Дух сказав, що буде ураган. "Все, що ви бачили до того, це урагани першої сили. Зараз буде ураган третьої, гуртуйтеся. Але втекти ви все одно не встигнете".

Ураган мав початися за годину, вітер уже став мінятися. І дув він не звідкілясь, а з підвалів будинків. Дув спершу помалу, всього лише трохи видуваючи з-під порогів на вулиці сміття. Батько та син заходилися укріплювати ті пороги, а дух показував, котрі з них небезпечні, бо ж ураган виходив не з усіх підвалів.

Коли міські фонтани почали утворювати маленькі смерчі зі своєї води, в місто прийшов мій покійний батько. Він теж хотів допомогти, як і безліч инших померлих, що повернулися з потойбіччя.

Я в тому сні був просто собою, я був у місті з матір'ю, і вона на ураган не зважала. Бо, зрештою, працювали крамниці, ресторани, кафе. Вона була навіть рада бачити батька та попросила його допомогти їй із закупами. На фоні того всього сюру батько сказав мені, що ті троє, котрі прийшли рятувати місто, – не просто собі герої, і той батько хлопця – це Дід. Не просто дід, а над усіма дідами Дід.

Далі розмов було менше, ми рятували від урагану тварин із зоопарку: Дід переносив їх у якесь инше місце, де урагану не було. Врешті-решт туди перемістили майже все місто. Разом із будинками, так.

А коли минула година, і ураган урешті взяв своє й розходився, – в місто надійшло повно російських військових.

Їх ніхто не рятував. Ураган їх просто пожер.

Давно мені не снилося таких апокаліптичних сновидінь.

От є інтроверти. Їх часто виснажує спілкування з людьми.
Є екстраверти. Їх нерідко виснажує відсутність спілкування.
А я амбіверт.
Мене виснажує все🤪
#груші

Смішні #сни снилися вночі: так замерз, що снив, ніби видихаю видиме повітря. Але чомусь не парою, а якимись чудернацькими бульбашками, схожими на мильні. Вони переливалися та стикалися зі звуком музики вітру.

Те саме відчуття, коли ніч приносить #сни про цунамі, а потім прокидаєшся й дізнаєшся, що на Полтавщині був землетрус О_о

Добрий вечір.

Я несу вам нові #вірші_стиха. Вони великою мірою #шаманізм, мене в процесі дуже понесло на хвилях чогось більшого, ніж я. Це щось народилося під час праці з чатом GPT (ми давали одне одному промпти, наприклад).

За текстом стоїть довга історія, яка, можливо, колись з'явиться частинами на цьому каналі. Або ні ;)

В руїнах синіх – дим. Курить вогонь.
Він провідник, і Блуд він, і блукач.
Вітри назирці віяться й, либонь,
Круг нього гріють зашпори в руках.

Тривожиться, тріпоче смолоскип,
Йому відлунням – тіні з забуття.
Якби ж ви говорить до нас могли,
О свідки зрад зітертих і звитяг:

«Вважай! Ми тут боролись, ми жили,
А стали порохом на брилах древніх стін!»
Офір обличчя дивляться з імли.
Ніч на губах смакує мов полин.

«Дивись! На площах безіменних міст,
На перехрестях їхніх снів старих
Шкварить про нас фламенко танцюрист,
Король нічний, жебрак гілчастих крихт.

Не треба жалощів, то лицемірний шлях!
Ти, іншовірець, чуй наш піснєвий!
Колись ти станеш прах – чи промінь, стяг,
І танцюватиме опівніч голос твій!..»

Югою стежка, далі – перевал.
Сіріє; бовваніє гір крило.
А глянь назад – все ввібрала трава
І зникло місто, як і не було.

Також несу вам ілюстративних картиночок із дружнього каналу, вони мені всі дуже нагадують про #замок. На останній картинці, до прикладу, – ілюстрація того, що буває, якщо тицяти паличкою в нелем.

Як-то кажуть, в безодню кричать, а п'ягляться в порожнечу. Не переплутайте.
#груші

Вночі мене трохи понесло. Тримайте ще #вірші_стиха під спойлером. Бо воно, може, і світле, але насправді про горювання.

Також я обдумував цю річ десь років зо два.

О цій порі року
В моїм серці має бути багато латаття
На склистій поверхні ставка

Мають витись останні осінні оси
Над квітами айстр і хризантем

Мають кумкати
В прохолоду жовтневої ночі
Малесенькі жабки перед довгим зимовим сном

Мають бігати дурні-олені
Натикаючись на грибників, і кущі, і одне на одного
По лісам

–

Але нині не так

Чи ж то, може, всім зрадам на раду,
Мов трава після граду
Докорінно змінився я сам

Все, що біль і не-біль
Павуки, мої лагідні друзі
Затягли туманцю полотном

І шукаю я в кожнім куточку
А знаходжу втому і щем

І цементно замерзлу воду
Там, де в став упадала ріка

–

В цій порі
Коли віра лягає
В землю спати, прозора й легка

Залишається тільки надія
Ну а що тобі треба іще

І любов, що терпить так довго
І чека, що пробудиться сном

Світ увесь

І що знову вернеться латаття
І повернуться айстри
І повернуться оси
І повернуться жабки
І повернуться дурні-олені

І на травах замріє роса

Люди добрі, я несу вам #вірші_стиха і #сни, що разом створили сьогодні оце.

Мені наснилося, що я – Кузьма зі "Скрябіна", і десь на концерті я скрябінським голосом співав пісню. Я прокинувся від власного реготу й одразу записав її. Отже:

Мене попросили щось вам розказати.
Травонути байку або пісню заспівати.
Я розкажу історію, як я розбагатів:
Я сидів собі вдома і нічого не робив.

Ну як – нічого – мав старенький ноутбук,
І я не випускав того ноутбука з рук,
Дививсь на ньому фільми або просто в ігри грав,
Писав погані вірші і роботу не шукав.

Та якось запросили дружбани на свято,
Весілля у селі – людей дуже багато.
Ми приїхали вже п'яні, пили все, що горить,
Але коли прийшли, було то доленосна мить.

Жених сказав з порога, що сталася біда:
Дорогою в село загубився тамада.
"Рятуйте, панове, бо ми тут вже посивіли.
Розважте мою публіку, щоб мене не побили".

Я погано пам'ятаю, що там було далі:
Мене випхали на сцену якісь напівголі кралі.
Я став жартувати і співати їм пісні.
Все було в тумані, неначе уві сні.

Але гостям сподобалось, між ними був продюсер,
Він побачив мій талант, і з тим хоч щось зробити мусив.
Він мене умовив підписати з ним контракт.
Я проснувсь звіздою, це беззаперечний факт.

А потім почалося: то біленький, то вино,
Я спускав всі гроші на баб і казино.
Навіть і не знаю, як дожив я дотепер...
А розбагатів, бо мій багатий дядько вмер!

Здається, я навчився в комедію уві сні, шановне товариство. Це малий крок для людства, але як же я волаю🤣.
#груші

Сьогодні вві сні я спершу був у Києві, де нескінченно тривала ніч, перериваючись короткими світанками. Тиша, м'яка помірна напруга та звичайне цивільне життя.
В якийсь момент я втік звідти трасою для великих фур, сів на літак і, коли ми були вгорі, вистрибнув звідти з парашутом у небо.
Навколо був день. Світ крізь хмари повільно підвантажувався. Острови й гори спершу виглядали як нагромадження кубиків, але з часом стали реальніші.
Ми впали на незалюднений піщаний острів із високим пагорбі у центрі, схоже за все, вулканічний за природою. Острів був з'єднаний із иншими островами тонкою смужкою землі і безумовно мав своїх хижаків. Ми спробували видобути вогонь та назбирали якоїсь поживи. Стало зрозуміло остаточно, що треба йти далі, щоби вижити, і ми пішли.
Ми – це я і ще одна людина, чий образ увесь час плив і мінявся; спершу це була старша темношкіра жінка. Тоді ще хтось. Урешті це став огрядний чолов'яга за п'ятдесят, з вусиками, еспаньолкою й у позолочених обладунках.
Коли ми перейшли тонку смужку землі, знаючи, що позаду на нас уже чатували саблезубі тигри, я став тим чолов'ягою, – і я мав охороняти ціною власного єства життя дівчини, до якої був приставлений. Це була незвичайна дівчина, вона повинна була вижити. Я ж був големом, створеним із металевих труб, шкіри та магії, і я мав свою програму й молитви. Так, це був голем із концепцією віри, католицької до того ж, – та при цьому його віра була його потребою для повноцінного існування. Відтак він просто вірив, що инші віросповідання є частиною програм инших істот і потрібні для існування їм, і хто він такий, щоби переписувати чужу програму. Однак йому було для продовження функціонування треба молитися щонайменше раз на день.
Острів, на який ми перейшли, мав гори, і ліси, і долини; ріки і гейзери; а ще – низку маленьких міст, утворених різними культурами.
Місто в гірській долині біля ріки, в яке ми прийшли, було створене на кшталт старих південно-далекосхідних міст. Тут був невеликий центр із кам'яним храмом і палацом і багато зображень різних божеств. Ріка вважалася священною, і купання в ній – актом молитви. Моїй підопічній було треба помитися, тож ми попливли рікою до місцевого пляжу.
Там нас зустрів инший голем, значно старший за мене. Він був створений із глини та шкіри, його алгоритми, що він носив усередині, були написані клинописом на глиняних табличках усередині його тіла. Він оберігав двох дівчат-сестер. На цьому архіпелазі взагалі були ще инші такі от голками з різних часів та частин земної кулі. Він розказав про це; а так само про те, що знає, як улаштований наш брат, і якщо мені буде треба, – він покаже місце, де я можу звернутися до свого бога. Це було трохи своєрідним, але ґречним жестом.
Коли ми всі вп'ятьох рушили в центр міста, однак, – небо розверзлося та стало чимось у кольорах лави.
Експансія, сказав инший голем. Пресвята Богородиця, сказав я латиною.
Вони прийшли в цей світ. Вони шукали нас, а через нас – наших підопічних.
Ми вирішили тікати в инше місто, сучасне, створене иншою культурою. Те місто було схоже на Львів, там навіть була своя "Дзиґа".
А над світом тим часом падали й приземлялися ракети, з яких виходив десант із роботів-тиранозаврів, оснащений зброєю з газом, що робив кожного голема їхнім прибічником.
Ми дісталися тамтешнього "Львова". Тут були ще блаватні небеса, ніхто й не знав іще про експансію. Працювали кафе, люди ходили в кіно, дітей водили в садочки. Ми зупинилися в "Дзизі", щоби поїсти та посидіти в хорошому місці. Потримали стільці своїм підопічним, чесно замовили для них їжу.
І тут люди почали тікати. Мій колега, вавилонський голем, вирішив подивитися, що там діється на вулиці. Хтось із його дівчат вирішив сходити з ним. Вона прибігла в сльозах: роботи пустили газ, голем одразу до них приєднався. Треба було тікати далі.
І ми стали тікати. Пресвята Богородице, Діво Маріє, Мати Христова, молися за нас.

Далі були ще пригоди, але я вже прокидався, тому пам'ятаю їх уже геть погано.
На тому поки все. Отакі от промовисті #сни сьогодні.

Снилося, що ми ходили в ліс і знайшли там різні артефакти й райдужних дракончиків, яких посадили в миску з-під вареників. Я був файтер із мечем, і мене весь час параноїло, що за нами полетить драконеса, їхня мама (загалом ми були звичайними людьми, а якісь краси до нас були приписані вже в лісі). Ми сіли в машину та стали тікати від можливого переслідування, і помітили, що перемістилися в інший світ. Наш водій не знав місцевих правил дорожнього руху, тож їхали на удачу дорогою з багатьма смугами та рівнями. Заледве кудись доїхали й сіли на корабель; капітан (звісно, пірат) доставив нас у маленьке містечко, що було столицею крихітної морської держави. Тут усі жили на кораблях і возах, усі торгували й на всьому, на чому можна, були пташині гнізда (бо це місто було на шляху багатьох пташиних міграцій).
Далі пригода мала саме набирати обертів, але мене розбудили: я незле так проспав.
А дракончиків ми, до речі, випустили.
#сни

Сьогодні я побачив, як людина пише з легким італо-українським суржиком, називаючи ліваків сіністроїдами (від sinistra – лівий), а праваків дестроїдами (від destra – правий). Я візьму це на озброєння.
#груші

PS. Вчора багато писали про тисячний день. Правильно робили, загалом. Ніхто крім українців не нагадає світу про українців. Тому так тримати.
Мені, як і раніше, відчувається вкрай соромним і неправильним писати щось про війну самому. Лише про своє бачення чужого досвіду. Краплями, небагато.
#мемуаразми

Сьогоднішні #сни принесли фразу: "Бідні люди приречені говорити про двері, поки вони відчиняються для багатих ".
Також виявив, що моє дихання уві сні дуже схоже на дихання, моря. Хвиля набігає й віддаляється з шерехами.

На хвилях розмов про соціофобію, друзям-соціофобам і собі самому присвячую.

Я знаю, що я людина
І хочу того чи ні,
Не менше ніж половина
Всіх дій моїх – купа прутні.

#груші

Про вчорашнє.
В моєму гуртожитку не можна палити свічки: спрацьовує сигналізація, приїжджає поліція.
Але свічки таки запалили невеликою українською здибанкою.
А ще мама прислала фото: запалила одну за себе, одну – за мене.
Моя бабуся була '31-го року народження. Її першим дитячим спогадам, як я вже, можливо, писав, був смак затєрухи з лісового зерня на молоці – а звідки молоко, якщо для Голодомору все повідбирали?
Корову не відібрали. Бо в родини з чотирнадцятьма дітьми була матір, моя прабабуся, що вступила в компартію, щоб було що їсти. Восьмеро дітей вижило.
А в Другу світову прабабу розстріляли німецькі солдати – за багаторазовим доносом сусідів. Вона допомогала єврейським родинам уникати смерті.
В містечку родину не любили. Бо – чужинці, прапра- приїхали десь із Австрії, говорили чеською та їдишем, за легендою, мали десь на Оломоуччині свій фільварк, але всі документи було втрачено.
...а комусь і корови не лишили. Але люди вижили все одно.
Я не буду писати висновків.
#мемуаразми
#фото