Снилося, що ми на схилах пагорбів, де зазвичай вві сні я скорочую шлях із центру міста до набережної (кияни, думайте про гібрид дуже захаращеної Паркової алеї та найбільш дикі місця великого Ботсаду). Ми були ельфи, і ми стояли маленьким диким табором у гущавині, й наші вороги були ельфи також. Вони були горо
ді принци, хтось типу нолдор. А ми були просто. Дехто з нас (наприклад, я) був узагалі безродним сиротою. Притому сам мій персонаж був друїдом-шифтером (хто знає такого мого персонажі як Кей, ті можуть додумати різні подробиці).
І от більшість наших пішла у розвідку боєм, а до нас почала сунути ворожа розвідка. В них усе було краще: і обладунок, і мечі... А я якимось штибом лишився в таборі один. Перший розвідник ворожої армії прийшов у наш табір, і я отримав телепатичну команду від наших: затримай їх, ми відступаємо; бери що хочеш, роби що мусиш. Тож так я і зробив. Я не ховався, мене взяли на "мушку" лука. Я сів і почав розпалювати багаття, а тоді заходився на ньому грати вино. Ми з ворогом сіли біля вогню, стали пити й оповідати, хто ми. Ворог мій не знав, що я творю ритуал. Ритуал створення дружньої прив'язки – тепер він навіть якби захотів, не зміг би мене вбити чи здати своїм; колись мене цього ритуалу навчив мій дідусь, теж друїд, що заклинав у такий спосіб дрібних тварин.
А потім почався обстріл: вороги стріляли по нашому табору з катапульт, і каміння розпадалося чимось білим і отруйним. Ми, я і ворог, сховалися між скель як могли. Коли ми вийшли, все довкола було в білому отруйному камені. Мого табору не стало – але не стало й загону ворогів. І мого загону. Не стало взагалі нічого, скільки бачить око, скрізь лежали уламки отруйних каменів. На лишилося двоє. Я вирішив, що ми мусимо вижити, і повів свого колишнього ворога найбільш безпечним шляхом геть звідси.

Снилася також подорож на плотах. Мені часто сняться мандри Рікою, в цього разу це був Дніпро в його широкій, українській частині на півдні. Ми почали з Києва – і пішли вниз. Ми припливали до міст і сіл, спілкувалися з місцевими, милувалися спуском води у шлюзах на світанку, губилися в плавнях, часом сварилися між собою: ми майже всі були незнайомі одне одному, велика команда, з якої я знав лише свою маму та близького друга.
А найцікавіше в тому всьому – я був під ельфійськими чарами, які сам же навів: я ховався у світі людей, я був останнім зі своїх (і, на мою прикрість, я навіть знав не так багато, щоби на мене доцільно було полювати) – і на мене досі полювали. Я пам'ятав, як якоїсь миті від мене відстав мій новий товариш, і потім його захопили в полон свої ж. Я пам'ятаю, як вони грали зі мною в лови, як сурмили роги та дзвеніти дзвоники, як вони йшли за мною в масках, а я все біг і біг по білому, – а потім якимось дивом розверз портал.
Хтось із моїх ворогів був нині на плоту, під личиною моїх нинішніх супутників. Але я не знав, хто, і подорож тривала.
Я так нічого й не дізнався; я проспав майже безперервно 18 годин і прокинувся в мігрень.
#сни

UPD: А коли прокинувся, взнав, що грали обстріляли Лук'янівку

За мотивами розмови з ДМом:

Майстер, щоразу, коли гравець генерує персонажа людської раси й забуває про 6 очок на стати:
- Ти знаєш, що ти людина? Ти знаєш про це, чи ні?!

#груші

Снилося, що я не можу знайти телефон роботи, бо його висмоктала з мого смартфона аномалія. Разом із дорогою на роботу. Працювати в Альберґе непросто.
#сни

Технічно, це не нічні жахіття, але близько, близько, ще ближче, ніж було до цього. І так, це й не окремі сюжетні #сни, це низка непов'язаних між собою елементів. Але насправді пов'язано все.
1. Маленьке, живе, багато, його кількість усе росте, розміри зменшуються, воно рухається в твоєму напрямку й коли добереться, то зможе розчавити, бо його багато. Я тікаю від них у свою кімнату гуртожитку в Альберґе. Воно росте вгору сходами за мною назирці.
2. В контракті невідомо на що були нижні рядки дуже дрібними шрифтом, за яким істоти в місті починають у визначений контрактом момент неконтрольовано поглинати одна одну, а ще двері, на місці яких лишаються стіни. Врешті я лишаюся єдиною живою істотою, а те, що переслідувало мене, з'їдає останні двері й себе на додачу. Я лишаюся геть сам.
3. В двері, яких більше нема, гучно постукали й наказали мені прокинутись.
Я прокинувся, дуже швидко та глибоко дихаючи.
Цікавий ефект, буду досліджувати.

Зізнавайтеся, хто вві сні проводив мені очисний ритуал :)
Ну або не зізнавайтеся, але дякую. Він мені наснився, мені стало краще.
Як оговтаюся трохи, можливо, опишу його. Ну або ні.
#сни

Ну що ж, це були довгі та насичені сновидіння. І в них я часом сам, а часом із допомогою очищав простір і ладнав поламане.
Мені наснилося, що я надбав будиночок біля низьких гір, десь на підступах до Великого Лісу, з боку виноградників. Ці місця сняться мені часто, але щоб жити там – це було вперше (я там хіба часом у якійсь мисливській хижці ночував). Я обстежив ці місця краще, навіть знайшов там невелику обсерваторію. Схоже, ця частина Лісу дотична на території сновидінь Києва або до Чоколівки, або до Вітряних Гір. Я прибрав у будиночку й навколо нього. А ще я дізнався, що десь у цьому лісі ("на тому боці", ага) є хижа моєї матері, і сходив до неї, і прибрав у неї.
Потім я прийшов на галявину з ідолами. Раніше її в Великому Лісі не було (принаймні не було ідолів), але тепер вона там є, бо вчора я медитував про це, і воно, схоже, прописалося. Також я зустрів там відьму (відьма теж зі вчорашньої медитації). Вона благословила мене й помогла пройти частину Лісу. Довелося багато прибирати там. Розліплювати злиплих тварин, прибирати висохлі атавістичні кінцівки в них, себе та довколишніх дерев...
Але мені стало краще. Дякую.
Також тепер я абсолютно певен, що вчорашнє послання, що я був відправив у медитації, дійшло до адресата.
Оце поспав так поспав.
#сни

https://telegra.ph/Progulyanka-hramom-01-28 маленька #проза , написана сьогодні під час роздумів про важливість імен.
#замок #Міжземелля

Кілька слів про те, як мене бачать друзі
#груші⬇️

#сни
Снилося, що я на станції метро "Дніпро", і, побачивши в потязі щось типу буккросингу (там були підручника з французької), надумав викладати на довільних курсах історію музики. Спочатку, просто стоячи над Дніпром, розказував про найдавніша музичні інструменти, старовинні нині записи, тощо. Тоді раптом якесь провидіння, і ось я їду на "Гідропарк", шарюся там кущами під час розпочатого саме дощу, і знаходжу дошку на колесах. Решту сну я скрізь ходжу з цією дошкою; вона мені й за записник, і за щит. Де не приходжу з нею, починає грати якась цікава музика. Здобув артефакт, так би мовити. Але на цей бік сновидінь поки його не переніс, а шкода.

#сни #звук #вірші_стиха
Мені наснився шматок пісні. Тепер після ціла, держіть.

І
Туди-сюди
Крізь ніч і гуркіт неба мчать далекі поїзди,
І холод зір, і тло крихке замерзлої води, –
Крізь дивні сни й рідкий вогонь зі смаком самоти,
І молитви внікуди, і розмови без мети.

Кругом чужі,
А колісниця доль все нарізає віражі,
Краде обличчя, крає з них химерні колажі...
Рознесені вітрами носить віхоті душі
Над рейками, і ті невдовзі сніг запорошить.

Приспів
Am
Dm E Am
Dm E F
Dm E F
Dm E Am
Я
Пам'ятатиму завжди твоє ім'я
Його ритми зна мій божевільний м'яз –
Знай, ми будемо, й коли не буде нас,
Попри змогу, попри простір, попри час.

ІІ
Боюсь пітьми.
Боюся, щоб у ній себе не розгубили ми,
Щоб щось лихе не сталося із нашими крильми,
Щоби безодня геть не проковтнула наші сни
І голоси, і віру в себе й настання весни.

Та він сказав:
Не бійся страху ночі чи коли гримить гроза –
І в глибині очей сяйнула мертва бірюза, –
Хай страх не буде ворогом тобі, ти знаєш сам,
Бо він не кине на поталу хижим голосам!

Приспів
Я
Пам'ятатиму завжди твоє ім'я
Його ритми зна мій божевільний м'яз –
Знай, ми будемо, й коли не буде нас,
Попри змогу, попри простір, попри час.

ІІІ
І під замком
Все, що було так близько; правда обернулась сном,
Вино водою стало, стала кров гірким вином,
Та попри вроки злиднів, попри чари заборон
Серця живі, і дихають, і б'ються в унісон.

Між пісних фраз,
Пісень давно німих, і дум, що згубні наче сказ
Я все давно рішив, ти знай, я дав собі наказ:
Якщо часу не буде, то я сам створю цей час,
Час перехресть, повернень, перероджень, час для нас.

Приспів
Я
Пам'ятатиму завжди твоє ім'я
Його ритми зна мій божевільний м'яз –
Знай, ми будемо, й коли не буде нас,
Попри змогу, попри простір, попри час.

Я зараз украй рідко співаю й пишу пісні, бо дуже не завжди дозволяю собі робити щось хороше, класне й цікаве особисто для себе (в мене довгий та складний період самогазлайтингу й відчуття велетенської провини за власне існування, і це, здається, річ, знайома певній частині українців). Але часом мені досі трохи виходить створювати нових пісень і потім їх співати. І, щиро кажучи, я цьому радий чи не найбільше.
Бо коли не це – то як далі.
#мемуаразми

П.С.: Якщо раптом прочитали чи навіть послухали, і щось зачепило чи сподобалось – я буду радий вам у коментарях.

Снився сон, що на північ від Англії є ще один великий острів, схожий на Хоккайдо, і це власне дуже окрема Шотландія. Тепер цікаво, чи це передбачення, чи так просто.
#сни

Трохи гарячкових думок, які будуть тут, просто тому що будуть (застуда – істота проста, активізує в мені краще та гірше, тож вибачайте).

Як смакує та звучить нелем? Чи хтось колись намагалися його скуштувати/почути? Чи це вдалося? #замок

Чи раптом немає ще одного комплексу Стіни з іншого краю міста? Бо схоже на те, що є. Якщо так, чому про червону Стіну говорять і знають, схоже, всі, а про иншу (назвемо її чорна Стіна) – ні? Хто її створив, як, коли, навіщо? #стіна

(Терпіть, зараз буде щось веселе, можливо)

А, так. Святкове.

Для мене день святого Валентина в першу чергу – день пам'яті про померлого батька, в нас із ним були дійсно хороші стосунки. Після його смерті мати (що не викликала йому швидку й заважала иншим це робити настільки, що тепер його випадок вивчають медики Києва на курсах підвищення кваліфікації) викинула зошит із його віршами, і спершу казала, що їх там все одно було мало, потім – що він був один, тепер – що віршів ніколи не було...

Вчора в класу, який я веду, був бадмінтон, їх учили на спорті. Для мене це був особливий день, бо бадмінтон для нашої родини – особливий спорт. Типу, якби не він, мене не було б на світі. За родиною легендою, батя й мамин тодішній хлопець (з яким вона, за її власним словами, все одно не лишилася би через його шизофренію, кєк) грали в бадмінтон, і переможець у якості призу отримав мамине серце. Це вже потім тато поїхав свататися до мами на метрі в білому пальті й гепнувся з ескалатора аж до низу...

Багато років поспіль, їдучи на шашлики навесні, ми брали з собою старі бадмінтонні ракетки та волани – і грали з татом чи з мамою, чи вони одне проти одного. Тож учорашній день мені безумовно щось повернув. Спогади про весну над Дніпром, давно жарке сонце й те, як волан злітає в небеса.

Зі святом, чи що. Справжньої вам любові в найширшому значенні в тому вигляді, в якому вона буде справжньою для вас.
#мемуаразми

Так от. Я обіцяв веселе – тримайте філологічні пікап-фрази від вашого уявного. Поїхали! Хай живе вічно крінжа і відсилка!


У світі слабких дієслів ти – сильне, але я не бачу в цьому нічого неправильного.

Я поставлю твій займенник між службовим дієсловом і партиципом, щоби назавжди запам'ятати його.

Крихітко, ти робиш мій другий (пасивний) партицип першим (активним).

У світі гортанних звуків ти – губно-губний.

Душе моя, моє кохання до тебе – мов поезія Бурі та натиску!

Ти часом не їдиш? Бо звідки в тебе таке досконале поєднання багатьох компонентів?

Ми з тобою – як дієслово та невідокремлювана приставка, завжди разом!

До біса Валентина! Будь моєю темою, а я буду ремою!

Наше кохання – як скоттс. Мені байдуже, що в нього хтось не вірить. Головне, що ми впевнені: воно є, було і буде!

Твоя поява в моєму житті – як глоси: ти відкрила мені цілий загадковий, досі невідомий світ.

Ми з тобою – як угорська та фінська: наші душі споріднені, навіть коли ми далекі одне від одного!

Кохана, я хочу від тебе ідіолект!

Якось так. Шануйтеся!

#груші