І знаєте що? Так.
Третій номер "АХ" для мене досі річ, якою я пишаюся і як один із авторів, і як член редакції.
Я не думаю, що сьогодні в вашій стрічці буде замало спогадів, та й у вас самих також. Але якщо раптом захочеться діалогу про те, як було тоді, – ви можете прийти сюди, ці сторінки дають це відчуття обміну складними спогадами.
Третій номер "АХ" для мене досі річ, якою я пишаюся і як один із авторів, і як член редакції.
Я не думаю, що сьогодні в вашій стрічці буде замало спогадів, та й у вас самих також. Але якщо раптом захочеться діалогу про те, як було тоді, – ви можете прийти сюди, ці сторінки дають це відчуття обміну складними спогадами.
👍4
Forwarded from «Андерхаунд», літературний журнал
Третій номер «Андерхаунд» виходить у друк, і це — пост передзамовлень.
Цей номер — особливий проект для нас. Він містить художню прозу, поезію, а також щоденникові й мемуарні записи різних авторів, українок та українців, що разом із усіма нами пережили події початку повномасштабної війни росії проти України.
Матеріали для нього ми частково брали з тих, які ви присилали нам для рубрики «Голос народу» у соцмережах.
Тексти написані українською, російською та англійською, в часовий проміжок між 24 лютого 2022 та червнем-липнем того ж року. І повірте, ці тексти захоплюють.
Візуальну частину журналу створено нашою командою ілюстраторів, і світлини журналу ви можете бачити як у цьому пості, так і на сайті видавництва.
Отже, — сьогодні ми відкриваємо передзамовлення третього, воєнного, номеру «Андерхаунд» — «Пережито». Відкриті вони упродовж двох наступних тижнів, до 8 травня включно.
Вартість одного друкованого екземпляру «Пережито» — 600 гривень. Сюди входить 400 гривень собівартості та 200 прибутку, які наша редакція вирішила повністю віддати на чинні потреби захисників і захисниць України.
Конкретніше — кошти надійдуть волонтерці, котра взаємодіє із частиною, де служить Цианід. Без цієї людини не було б перших двох випусків нашого журналу: вона відповідала за весь візуальний дизайн попередніх номерів, і в титрах до них вона значилась як Аудра Полуденна у складі редакції та Цианід як авторка оповідань.
Також ціна в 600 гривень на сайті вказана як мінімальна, і якщо ви бажаєте додатково віддячити ще й нашій команді, то до зазначеної суми можете додати стільки, скільки вам зручно.
Електронна версія, разом із можливістю купити друковану, з'явиться в доступі після закриття передзамовлень. Коштуватиме 200 гривень, які також повністю підуть волонтерці на актуальні збори. За пів року електронна версія стане доступною для читання та для вільного завантаження онлайн на Архіві.
До того ж, вона додається безкоштовно у якості бонуса за передзамовлення.
Оформити передзамовлення можна на сторінці видавця.
Цей номер — особливий проект для нас. Він містить художню прозу, поезію, а також щоденникові й мемуарні записи різних авторів, українок та українців, що разом із усіма нами пережили події початку повномасштабної війни росії проти України.
Матеріали для нього ми частково брали з тих, які ви присилали нам для рубрики «Голос народу» у соцмережах.
Тексти написані українською, російською та англійською, в часовий проміжок між 24 лютого 2022 та червнем-липнем того ж року. І повірте, ці тексти захоплюють.
Візуальну частину журналу створено нашою командою ілюстраторів, і світлини журналу ви можете бачити як у цьому пості, так і на сайті видавництва.
Отже, — сьогодні ми відкриваємо передзамовлення третього, воєнного, номеру «Андерхаунд» — «Пережито». Відкриті вони упродовж двох наступних тижнів, до 8 травня включно.
Вартість одного друкованого екземпляру «Пережито» — 600 гривень. Сюди входить 400 гривень собівартості та 200 прибутку, які наша редакція вирішила повністю віддати на чинні потреби захисників і захисниць України.
Конкретніше — кошти надійдуть волонтерці, котра взаємодіє із частиною, де служить Цианід. Без цієї людини не було б перших двох випусків нашого журналу: вона відповідала за весь візуальний дизайн попередніх номерів, і в титрах до них вона значилась як Аудра Полуденна у складі редакції та Цианід як авторка оповідань.
Також ціна в 600 гривень на сайті вказана як мінімальна, і якщо ви бажаєте додатково віддячити ще й нашій команді, то до зазначеної суми можете додати стільки, скільки вам зручно.
Електронна версія, разом із можливістю купити друковану, з'явиться в доступі після закриття передзамовлень. Коштуватиме 200 гривень, які також повністю підуть волонтерці на актуальні збори. За пів року електронна версія стане доступною для читання та для вільного завантаження онлайн на Архіві.
До того ж, вона додається безкоштовно у якості бонуса за передзамовлення.
Оформити передзамовлення можна на сторінці видавця.
👍1
«Андерхаунд», літературний журнал
Photo
Якщо не помиляюся, випуск уже давно можна читати та скачувати безкоштовно.
❤🔥1
Безконечний квартирник
Voice message
Ну і текст, кхе:
Починається місячним днем,
Ти все ненавидиш, і навзаєм,
Хоч білий царевич далебі у цьому не винен.
Наступний день – мов страшний суд,
Пси часу тебе все несуть,
Усього себе їм з руками ти віддати повинен.
Але зупинись, почекай,
Лиш видихни та пригадай:
Між світу початком й кінцем
Є це:
Сьогодні Середа, my love, сьогодні Середа,
Сьогодні Середа, my love, сьогодні Середа, –
Крижаніє у жилах вогонь чи палає вода?
Сьогодні Середа –
Четвер – мов чоло усьому,
Ти не бик, ти не подібний йому,
Тож чому ти щоразу долаєш велетів і чудовиськ?
А П'ятниця – звісно, авжеж,
День волі, свободи без меж,
День чарів, день ліні, кохання і трошечки крові.
Субота – день не лихий,
Очистись і змий всі гріхи,
Із церкви – на цвинтар, із цвинтаря – на Щекавицю.
В Неділю ж ізранку біда,
Бо ж Сонце уже загляда
За оковид, і сідлає свою колісницю.
Чи сідає по круку тобі на кожне плече?
Чи то стріли, чи списи – чи вітер так дуже січе?
Чи тече по губам твоїм мед, чи від знання болить голова?..
Чи ти віриш, що буде весна, коли пройдуть зимові жнива?
(ква)
Сьогодні Середа, my love, сьогодні Середа,
Сьогодні Середа, my love, сьогодні Середа, –
Хай не сивіє нині від суму твоя борода!
Сьогодні Середа –
(Хто сказав "це що, молитва"? Ні, що ви)) хіба хто так молиться)) то ж несерйозне))
#вірші_стиха #груші
Починається місячним днем,
Ти все ненавидиш, і навзаєм,
Хоч білий царевич далебі у цьому не винен.
Наступний день – мов страшний суд,
Пси часу тебе все несуть,
Усього себе їм з руками ти віддати повинен.
Але зупинись, почекай,
Лиш видихни та пригадай:
Між світу початком й кінцем
Є це:
Сьогодні Середа, my love, сьогодні Середа,
Сьогодні Середа, my love, сьогодні Середа, –
Крижаніє у жилах вогонь чи палає вода?
Сьогодні Середа –
Четвер – мов чоло усьому,
Ти не бик, ти не подібний йому,
Тож чому ти щоразу долаєш велетів і чудовиськ?
А П'ятниця – звісно, авжеж,
День волі, свободи без меж,
День чарів, день ліні, кохання і трошечки крові.
Субота – день не лихий,
Очистись і змий всі гріхи,
Із церкви – на цвинтар, із цвинтаря – на Щекавицю.
В Неділю ж ізранку біда,
Бо ж Сонце уже загляда
За оковид, і сідлає свою колісницю.
Чи сідає по круку тобі на кожне плече?
Чи то стріли, чи списи – чи вітер так дуже січе?
Чи тече по губам твоїм мед, чи від знання болить голова?..
Чи ти віриш, що буде весна, коли пройдуть зимові жнива?
(ква)
Сьогодні Середа, my love, сьогодні Середа,
Сьогодні Середа, my love, сьогодні Середа, –
Хай не сивіє нині від суму твоя борода!
Сьогодні Середа –
(Хто сказав "це що, молитва"? Ні, що ви)) хіба хто так молиться)) то ж несерйозне))
#вірші_стиха #груші
🔥3
Снилися супергероїчні #сни, в яких я намагався витримати логіку на причинно-наслідковий зв'язок. В мене є ім'я? Круто, його слід пам'ятати й саме його називати при знайомстві. Ми мчимо містом на двобій із лиходієм? Чудово, бажано назад повернутися тими ж вулицями й лишитися в тому ж місті. До нас приєднується група супергероїнь? Найс, а скільки їх і які в них суперздібності? Ото якщо всі виживемо, їх має бути після бою стільки ж, із такими ж здібностями. В гуртожитку (привіт, Альберґе!) в мене є кімната й сусіди через стінку? Ну, ви розумієте, так? Кімната має лишатися тою ж саме, на тому ж поверсі, і сусіди мають бути ті ж.
Ні, це була не паранойя, як не дивно, – а супер-сила, що допомагала тримати реальність. Бачте, вві сні я зіштовхнувся з наслідками того, що така собі панна Вільда Міранда довільно розлила фарби в одній невеличкій місцині в Альберґе. Вільда Міранда, хто не знає, – це така капосна несмертна, покровителька мистецтв і божевілля. І де вона свої фарби розливає, там міняється світ, створюються нові істоти, зникають старі, а все живе може збожеволіти від узаємодії з усім цим.
Добре, що там був я. Я рахував тих, кого знав і не знав, реальних і новостворених, рахував стіни кімнати, будівлі на вулицях, запам'ятовував форми вікон у домах і очей в істот. Так, я загалом теж міг створювати, е, скажімо так, плоть. І навіть наділяти її свідомістю. Переважно я цього вві сні не робив, бо це відповідальність, а я, на відміну від Вільди, особа відповідальна. Я боровся з її вибриками – але переважно не знищуючи їх, а ремонтуючи все навколо з безумною швидкістю. Мене забували, не помічали, називали занудою, зумисне переставляли предмети в моєму житті й мастили ще не застиглою фарбою стіни в будинку – а потім про мене згадували, казали, мовляв, це ж я знаю, як усе вернути назад, намагалися згадати, де все стояло і просили зробити пошкоджені фарбою безумства кінцівки – переважно руки – такими як були.
Я пам'ятаю, як на берег хвилями, повними фарби, викидало чарівні скрині, а з них вистрибували все нові й нові чудернацькі барвисті істоти, що видавали комічні звуки. Я пам'ятаю, як тими хвилями погризло та пошкодило наш легендарний білий маяк. Пам'ятаю, як фанати Вільди заповзялися звести мене з розуму – бо справді, як можна бути таким занудою. Це ж страшенно нецікаво, та ще й прояв слабкості.
А я просто тримався. Тримався, щоби не залити місто у відповідь живою плоттю.
Бачте... несмертні часом не те, щоби вдають із себе смертних. Вони просто живуть поряд із ними й не видають себе. От і я собі жив у гуртожитку, як і більшість містян – бо ж Вільді здавалося дуже забавним перетворити мій дім на типовий альбержський гуртожитку, і поселити там кілька безумців, які вважали себе митцями. А тут проблема: її творіння, скажімо так, мало що можуть. Вони надто швидко забувають те, чому їх учить їхня творчиня. Самі забувають навіть не те, в якому жанрі вони, скажімо, творять, якщо вони вже митці, – а якого кольору їхнє волосся та скільки в них пальців. Тож спершу це за них пам'ятав я. Вони були шумні, повсякчас сварилися, бігали до мене за порадами – насправді ж за тим, щоби я нагадав, хто вони... Я це сприймав як забавний подарунок. Я навіть підігрував їй, я вдавав, що втратив себе й уже погано пам'ятаю, хто я.
Чого не зробиш заради коханої жінки. Якщо ви трохи знаєте лор історії про #замок і всесвіту навколо нього – Міжземелля – ви можете зрозуміти, ким я був. Я був Тероном Палмером, чарівним Рукодільником.
І коли мені набридла барвиста метушня, я почав її згортати. На відміну від Вільди, я не був покровитель безумства, я був – покровитель відчаю. Ті, хто відчувають відчай, приходили до мене, і я допомагав їм привернути цілісність.
Тож прокинувся я, знаючи, що з містом буде все гаразд. Я зберу всіх створених Вільдою та всіх спотворених нею. Все, що можна врятувати, врятую; що не можна – знищу. А потім ми разом відновимо місто.
Ні, це була не паранойя, як не дивно, – а супер-сила, що допомагала тримати реальність. Бачте, вві сні я зіштовхнувся з наслідками того, що така собі панна Вільда Міранда довільно розлила фарби в одній невеличкій місцині в Альберґе. Вільда Міранда, хто не знає, – це така капосна несмертна, покровителька мистецтв і божевілля. І де вона свої фарби розливає, там міняється світ, створюються нові істоти, зникають старі, а все живе може збожеволіти від узаємодії з усім цим.
Добре, що там був я. Я рахував тих, кого знав і не знав, реальних і новостворених, рахував стіни кімнати, будівлі на вулицях, запам'ятовував форми вікон у домах і очей в істот. Так, я загалом теж міг створювати, е, скажімо так, плоть. І навіть наділяти її свідомістю. Переважно я цього вві сні не робив, бо це відповідальність, а я, на відміну від Вільди, особа відповідальна. Я боровся з її вибриками – але переважно не знищуючи їх, а ремонтуючи все навколо з безумною швидкістю. Мене забували, не помічали, називали занудою, зумисне переставляли предмети в моєму житті й мастили ще не застиглою фарбою стіни в будинку – а потім про мене згадували, казали, мовляв, це ж я знаю, як усе вернути назад, намагалися згадати, де все стояло і просили зробити пошкоджені фарбою безумства кінцівки – переважно руки – такими як були.
Я пам'ятаю, як на берег хвилями, повними фарби, викидало чарівні скрині, а з них вистрибували все нові й нові чудернацькі барвисті істоти, що видавали комічні звуки. Я пам'ятаю, як тими хвилями погризло та пошкодило наш легендарний білий маяк. Пам'ятаю, як фанати Вільди заповзялися звести мене з розуму – бо справді, як можна бути таким занудою. Це ж страшенно нецікаво, та ще й прояв слабкості.
А я просто тримався. Тримався, щоби не залити місто у відповідь живою плоттю.
Бачте... несмертні часом не те, щоби вдають із себе смертних. Вони просто живуть поряд із ними й не видають себе. От і я собі жив у гуртожитку, як і більшість містян – бо ж Вільді здавалося дуже забавним перетворити мій дім на типовий альбержський гуртожитку, і поселити там кілька безумців, які вважали себе митцями. А тут проблема: її творіння, скажімо так, мало що можуть. Вони надто швидко забувають те, чому їх учить їхня творчиня. Самі забувають навіть не те, в якому жанрі вони, скажімо, творять, якщо вони вже митці, – а якого кольору їхнє волосся та скільки в них пальців. Тож спершу це за них пам'ятав я. Вони були шумні, повсякчас сварилися, бігали до мене за порадами – насправді ж за тим, щоби я нагадав, хто вони... Я це сприймав як забавний подарунок. Я навіть підігрував їй, я вдавав, що втратив себе й уже погано пам'ятаю, хто я.
Чого не зробиш заради коханої жінки. Якщо ви трохи знаєте лор історії про #замок і всесвіту навколо нього – Міжземелля – ви можете зрозуміти, ким я був. Я був Тероном Палмером, чарівним Рукодільником.
І коли мені набридла барвиста метушня, я почав її згортати. На відміну від Вільди, я не був покровитель безумства, я був – покровитель відчаю. Ті, хто відчувають відчай, приходили до мене, і я допомагав їм привернути цілісність.
Тож прокинувся я, знаючи, що з містом буде все гаразд. Я зберу всіх створених Вільдою та всіх спотворених нею. Все, що можна врятувати, врятую; що не можна – знищу. А потім ми разом відновимо місто.
🔥3
Дуже дивно втілювати вві сні контроль. Але загалом дякую, Міжземелля, тепер я краще розумію Терона. О ні, він не найслабший з несмертних. Він просто надто добре себе контролює, на відміну від усіх инших.
Також тепер я значно краще розумію, що буде, якщо він себе заради якоїсь мети стримувати перестане: я бачив у його уяві блискавичну повінь із людських китиць. Не знаю, як ви, але мені це контрольоване божевілля здалося ще більш потужною силою, ніж те, що зазвичай творить Вільда Міранда, коли їй кортить витворяти.
Також: #сни з мігренню – таки дуже особлива штука, звісно.
#замок #мемуаразми
Також тепер я значно краще розумію, що буде, якщо він себе заради якоїсь мети стримувати перестане: я бачив у його уяві блискавичну повінь із людських китиць. Не знаю, як ви, але мені це контрольоване божевілля здалося ще більш потужною силою, ніж те, що зазвичай творить Вільда Міранда, коли їй кортить витворяти.
Також: #сни з мігренню – таки дуже особлива штука, звісно.
#замок #мемуаразми
🔥3
Ласкаво просимо всіх новеньких)
У коментарях можете, як хочете, поставити мені питання, а я спробую на них відповісти!
У коментарях можете, як хочете, поставити мені питання, а я спробую на них відповісти!
Календарна зима принаймні за цим календарем укотре добігла кінця. Нехай цієї календарної весни добіжуть кінця загарбницькі амбіції диктаторів країн-імперіалістів, починаючи з рфії, разом із існуванням цих самих диктаторів.
Березневі іди чи що, врешті-решт.
Березневі іди чи що, врешті-решт.
❤🔥4
Сьогодні таке дивне було. Розмовляю я з неврологом, який прописує мені час від часу пігулки, і я в якийсь момент уживаю на позначення весни слово Lenz замість Frühling. Він мене спершу не зрозумів, а потім як зрозумів (а він знає, що я поліглот).
І каже такий, ви німецьку знаєте, схоже, краще, ніж я. Вам колись казали, що вас не розуміють, бо пересічні німці говорять простіше, побутовіше?
Отак сходив на прийом і випадково отримав короткий сеанс безкоштовної терапії😂
#мемуаразми
І каже такий, ви німецьку знаєте, схоже, краще, ніж я. Вам колись казали, що вас не розуміють, бо пересічні німці говорять простіше, побутовіше?
Отак сходив на прийом і випадково отримав короткий сеанс безкоштовної терапії😂
#мемуаразми
❤🔥2🔥2👎1
Доброго ранку. Прокинувся й дивлюся в порожнечу. Порожнеча затишна й, на диво, навіть тепла, а я за зиму трохи відвик від відчуття, що в кімнаті може бути таке тепло.
Наше "я" спирається на власну картину, як спортсмен, що лізе канатом угору, на власні ноги. Виклики сьогодення часто роблять так, щоби ми не бачили чи не відчували власних "ніг", того, на чому ми побудували відчуття своєї основи. Але вона зазвичай нікуди не зникає, просто інколи навкруги – суцільна темрява. Я ще досі, схоже, до кінця не навчився в такі моменти вимикати паніку й діяти так, ніби я все й бачу, і відчуваю.
Але часом виходить. Значно рідше, ніж хотілося, і проходити вдається зовсім маленькі відрізки простору. Але це й нічого, певно. Кожен крок уперед узагалі-то достобіса благословенний.
Найбільша радість для мене в ці часи – знати, що хтось, дорогий і важливий для мене, продовжує просуватися вперед невидимим канатом. Я теж можу цього не бачити; я радше уявляю це, орієнтуючись за голосом.
#мемуаразми
Наше "я" спирається на власну картину, як спортсмен, що лізе канатом угору, на власні ноги. Виклики сьогодення часто роблять так, щоби ми не бачили чи не відчували власних "ніг", того, на чому ми побудували відчуття своєї основи. Але вона зазвичай нікуди не зникає, просто інколи навкруги – суцільна темрява. Я ще досі, схоже, до кінця не навчився в такі моменти вимикати паніку й діяти так, ніби я все й бачу, і відчуваю.
Але часом виходить. Значно рідше, ніж хотілося, і проходити вдається зовсім маленькі відрізки простору. Але це й нічого, певно. Кожен крок уперед узагалі-то достобіса благословенний.
Найбільша радість для мене в ці часи – знати, що хтось, дорогий і важливий для мене, продовжує просуватися вперед невидимим канатом. Я теж можу цього не бачити; я радше уявляю це, орієнтуючись за голосом.
#мемуаразми
🔥4
Мене вночі пробило на філософію, тож несу й у трошки більш публічний простір. Якщо в вас є думки щодо того, який теґ тут можна застосувати, ласкаво прошу в коментарі. Та й узагалі цікаво, що ви думаєте з приводу.
Людина загалом вільна обирати для себе те, що їй важливо, й принаймні для себе декларуючи це, намагатися слідувати цьому. Не обов'язково (але можливо) обирати для себе зануреність у ту чи иншу філософію, релігійну чи ні. Не обов'язково (але, знову ж таки, можливо) обирати певний майндсет, афілійованість із певним способом впливу на світ і себе в першу чергу. Однак якщо ми не обиратимемо це свідомо, наші звички, закріплені перебуванням у тому чи иншому оточенні, обиратимуть це за нас. Душу я в випадку описаного мною особистого світогляду обираю сприймати як споглядача, чия увага й воля можуть формувати мій характер і дії — але за самого пасивного споглядання (скажімо, через утому чи певну травмованість) ця основа нашої волі та уваги стискається до діри у просторі, в яку невпинно вливається все з довкілля: і добре, й лихе, й ніяке. Тому в ідеальній ситуації важливо й дуже бажано, щоби душа зберігала суб'єктність і знала про те, що її світобудова та світогляд почасти залежать від її власного вибору.
Якщо коротко, то, наприклад, бути добрим — це вибір; бути слабким — це звичка.
Але і цей вибір не є абсолютним і засновується на попередньому досвіді. In the end we can only do so much. Але те, що наш вибір є суб'єктивним конструктом, не означає, що його не слід обстоювати.
Людина загалом вільна обирати для себе те, що їй важливо, й принаймні для себе декларуючи це, намагатися слідувати цьому. Не обов'язково (але можливо) обирати для себе зануреність у ту чи иншу філософію, релігійну чи ні. Не обов'язково (але, знову ж таки, можливо) обирати певний майндсет, афілійованість із певним способом впливу на світ і себе в першу чергу. Однак якщо ми не обиратимемо це свідомо, наші звички, закріплені перебуванням у тому чи иншому оточенні, обиратимуть це за нас. Душу я в випадку описаного мною особистого світогляду обираю сприймати як споглядача, чия увага й воля можуть формувати мій характер і дії — але за самого пасивного споглядання (скажімо, через утому чи певну травмованість) ця основа нашої волі та уваги стискається до діри у просторі, в яку невпинно вливається все з довкілля: і добре, й лихе, й ніяке. Тому в ідеальній ситуації важливо й дуже бажано, щоби душа зберігала суб'єктність і знала про те, що її світобудова та світогляд почасти залежать від її власного вибору.
Якщо коротко, то, наприклад, бути добрим — це вибір; бути слабким — це звичка.
Але і цей вибір не є абсолютним і засновується на попередньому досвіді. In the end we can only do so much. Але те, що наш вибір є суб'єктивним конструктом, не означає, що його не слід обстоювати.
❤🔥2
Кароч, це був десь рік 2018. І було восьме березня.
На восьме ніхто нічого особливого в офісі робити не планував, та в мене виникла ідея. Я взяв кошик і оформив як гніздо, а всередину поклав купу ключів. До кожного ключа був прив'язаний захований в гнізді папірець, на якому було написано одне з прав і свобод, яких у сучасних людей не було би, якби не боротьба за захист прав людини, що чимало чим завдячує власне феміністичним рухам.
Це був такий дуже наївний спосіб нагадати колегам, що без бодай мінімальних дій із захисту свободи її можуть відібрати в будь-який момент. Звісно, частина колег сприйняла це як ворожіння (це не дивно, я маю славу дещо своєрідного містика). Але дехто зрозумів, може, навіть краще, ніж я сам.
Свобода – однозначна цінність.
Восьме березня для мене не пережиток радянських часів (бо цей день не має до них жодного стосунку, а був, як і багато иншого, нагально присвоєний тоталітарною машиною). І не свято весни та краси (воно в мене радше на святого Патріка чи ще раніше, на Імболк). Це день, коли я згадую про те, через який пиздець проходить більше половини людства; в останні роки надто думається про співвітчизниць в Україні, але й закордоном, хоч і не лише про них. Це ненормальне життя, життя попри, а не завдяки.
Колись тут буде, можливо, великий висновок. Можливо, навіть якісь побажання. А поки я досі не можу підібрати слів і не знаю, коли зможу.
Восьме березня для мене – день contra spem spero та протистояння пиздецю в щоденному виборюванні зламаних ключів до дверей від власного життя, начинених під стелю вибухівкою.
#мемуаразми
На восьме ніхто нічого особливого в офісі робити не планував, та в мене виникла ідея. Я взяв кошик і оформив як гніздо, а всередину поклав купу ключів. До кожного ключа був прив'язаний захований в гнізді папірець, на якому було написано одне з прав і свобод, яких у сучасних людей не було би, якби не боротьба за захист прав людини, що чимало чим завдячує власне феміністичним рухам.
Це був такий дуже наївний спосіб нагадати колегам, що без бодай мінімальних дій із захисту свободи її можуть відібрати в будь-який момент. Звісно, частина колег сприйняла це як ворожіння (це не дивно, я маю славу дещо своєрідного містика). Але дехто зрозумів, може, навіть краще, ніж я сам.
Свобода – однозначна цінність.
Восьме березня для мене не пережиток радянських часів (бо цей день не має до них жодного стосунку, а був, як і багато иншого, нагально присвоєний тоталітарною машиною). І не свято весни та краси (воно в мене радше на святого Патріка чи ще раніше, на Імболк). Це день, коли я згадую про те, через який пиздець проходить більше половини людства; в останні роки надто думається про співвітчизниць в Україні, але й закордоном, хоч і не лише про них. Це ненормальне життя, життя попри, а не завдяки.
Колись тут буде, можливо, великий висновок. Можливо, навіть якісь побажання. А поки я досі не можу підібрати слів і не знаю, коли зможу.
Восьме березня для мене – день contra spem spero та протистояння пиздецю в щоденному виборюванні зламаних ключів до дверей від власного життя, начинених під стелю вибухівкою.
#мемуаразми
👍5❤🔥1👎1💔1
Давно тут не було рубрики #вірші_стиха й #щоденник_болю. Виправляюся слідами сьогоднішнього дня.
Надія – ліки; пив би мов лікер,
Мов трави сонце б пив златі ці води
З смаком чи то безсмертя, чи свободи –
Так пив би й пив, допоки б не помер.
Лічив би кожен рух живих облич,
Не рахував би підступи й недолі;
Дивився б, як ожили квіти кволі
Поміж руїн, страхів і протиріч.
Із гіркотою в серці визнаю:
Від неї, тяжко хворий мов, залежу:
Безумство краще за в'язниці й межі,
І краще бути з нею, ніж в раю!
Бо у раю її ніхто й не жде:
Вона до грішних, плотських лиш приходить,
У ті краї, де все трясе й негодить,
Де потороч живе усе жере.
Отут, де видих лиш в кінці шляху,
Я раб твій, о Надіє, чи не бачиш,
Що ти для нас усіх направду значиш
Незмірно більш за тих, хто наверху?
Залежність – невиправна; що ж тепер?
Я і не хочу позбуватись неї –
Єдиної, сліпучої, тієї,
Що нам як ліки, мов гіркий лікер.
Також #мемуаразми. Потім розкажу, або ні.
Насправді це вірші про хороше, чесно.
Надія – ліки; пив би мов лікер,
Мов трави сонце б пив златі ці води
З смаком чи то безсмертя, чи свободи –
Так пив би й пив, допоки б не помер.
Лічив би кожен рух живих облич,
Не рахував би підступи й недолі;
Дивився б, як ожили квіти кволі
Поміж руїн, страхів і протиріч.
Із гіркотою в серці визнаю:
Від неї, тяжко хворий мов, залежу:
Безумство краще за в'язниці й межі,
І краще бути з нею, ніж в раю!
Бо у раю її ніхто й не жде:
Вона до грішних, плотських лиш приходить,
У ті краї, де все трясе й негодить,
Де потороч живе усе жере.
Отут, де видих лиш в кінці шляху,
Я раб твій, о Надіє, чи не бачиш,
Що ти для нас усіх направду значиш
Незмірно більш за тих, хто наверху?
Залежність – невиправна; що ж тепер?
Я і не хочу позбуватись неї –
Єдиної, сліпучої, тієї,
Що нам як ліки, мов гіркий лікер.
Також #мемуаразми. Потім розкажу, або ні.
Насправді це вірші про хороше, чесно.
❤🔥4💔1