Сьогодні таке дивне було. Розмовляю я з неврологом, який прописує мені час від часу пігулки, і я в якийсь момент уживаю на позначення весни слово Lenz замість Frühling. Він мене спершу не зрозумів, а потім як зрозумів (а він знає, що я поліглот).
І каже такий, ви німецьку знаєте, схоже, краще, ніж я. Вам колись казали, що вас не розуміють, бо пересічні німці говорять простіше, побутовіше?
Отак сходив на прийом і випадково отримав короткий сеанс безкоштовної терапії😂
#мемуаразми

Доброго ранку. Прокинувся й дивлюся в порожнечу. Порожнеча затишна й, на диво, навіть тепла, а я за зиму трохи відвик від відчуття, що в кімнаті може бути таке тепло.
Наше "я" спирається на власну картину, як спортсмен, що лізе канатом угору, на власні ноги. Виклики сьогодення часто роблять так, щоби ми не бачили чи не відчували власних "ніг", того, на чому ми побудували відчуття своєї основи. Але вона зазвичай нікуди не зникає, просто інколи навкруги – суцільна темрява. Я ще досі, схоже, до кінця не навчився в такі моменти вимикати паніку й діяти так, ніби я все й бачу, і відчуваю.
Але часом виходить. Значно рідше, ніж хотілося, і проходити вдається зовсім маленькі відрізки простору. Але це й нічого, певно. Кожен крок уперед узагалі-то достобіса благословенний.
Найбільша радість для мене в ці часи – знати, що хтось, дорогий і важливий для мене, продовжує просуватися вперед невидимим канатом. Я теж можу цього не бачити; я радше уявляю це, орієнтуючись за голосом.
#мемуаразми

Мене вночі пробило на філософію, тож несу й у трошки більш публічний простір. Якщо в вас є думки щодо того, який теґ тут можна застосувати, ласкаво прошу в коментарі. Та й узагалі цікаво, що ви думаєте з приводу.

Людина загалом вільна обирати для себе те, що їй важливо, й принаймні для себе декларуючи це, намагатися слідувати цьому. Не обов'язково (але можливо) обирати для себе зануреність у ту чи иншу філософію, релігійну чи ні. Не обов'язково (але, знову ж таки, можливо) обирати певний майндсет, афілійованість із певним способом впливу на світ і себе в першу чергу. Однак якщо ми не обиратимемо це свідомо, наші звички, закріплені перебуванням у тому чи иншому оточенні, обиратимуть це за нас. Душу я в випадку описаного мною особистого світогляду обираю сприймати як споглядача, чия увага й воля можуть формувати мій характер і дії — але за самого пасивного споглядання (скажімо, через утому чи певну травмованість) ця основа нашої волі та уваги стискається до діри у просторі, в яку невпинно вливається все з довкілля: і добре, й лихе, й ніяке. Тому в ідеальній ситуації важливо й дуже бажано, щоби душа зберігала суб'єктність і знала про те, що її світобудова та світогляд почасти залежать від її власного вибору.
Якщо коротко, то, наприклад, бути добрим — це вибір; бути слабким — це звичка.

Але і цей вибір не є абсолютним і засновується на попередньому досвіді. In the end we can only do so much. Але те, що наш вибір є суб'єктивним конструктом, не означає, що його не слід обстоювати.

Кароч, це був десь рік 2018. І було восьме березня.
На восьме ніхто нічого особливого в офісі робити не планував, та в мене виникла ідея. Я взяв кошик і оформив як гніздо, а всередину поклав купу ключів. До кожного ключа був прив'язаний захований в гнізді папірець, на якому було написано одне з прав і свобод, яких у сучасних людей не було би, якби не боротьба за захист прав людини, що чимало чим завдячує власне феміністичним рухам.
Це був такий дуже наївний спосіб нагадати колегам, що без бодай мінімальних дій із захисту свободи її можуть відібрати в будь-який момент. Звісно, частина колег сприйняла це як ворожіння (це не дивно, я маю славу дещо своєрідного містика). Але дехто зрозумів, може, навіть краще, ніж я сам.
Свобода – однозначна цінність.
Восьме березня для мене не пережиток радянських часів (бо цей день не має до них жодного стосунку, а був, як і багато иншого, нагально присвоєний тоталітарною машиною). І не свято весни та краси (воно в мене радше на святого Патріка чи ще раніше, на Імболк). Це день, коли я згадую про те, через який пиздець проходить більше половини людства; в останні роки надто думається про співвітчизниць в Україні, але й закордоном, хоч і не лише про них. Це ненормальне життя, життя попри, а не завдяки.
Колись тут буде, можливо, великий висновок. Можливо, навіть якісь побажання. А поки я досі не можу підібрати слів і не знаю, коли зможу.
Восьме березня для мене – день contra spem spero та протистояння пиздецю в щоденному виборюванні зламаних ключів до дверей від власного життя, начинених під стелю вибухівкою.
#мемуаразми

Давно тут не було рубрики #вірші_стиха й #щоденник_болю. Виправляюся слідами сьогоднішнього дня.

Надія – ліки; пив би мов лікер,
Мов трави сонце б пив златі ці води
З смаком чи то безсмертя, чи свободи –
Так пив би й пив, допоки б не помер.

Лічив би кожен рух живих облич,
Не рахував би підступи й недолі;
Дивився б, як ожили квіти кволі
Поміж руїн, страхів і протиріч.

Із гіркотою в серці визнаю:
Від неї, тяжко хворий мов, залежу:
Безумство краще за в'язниці й межі,
І краще бути з нею, ніж в раю!

Бо у раю її ніхто й не жде:
Вона до грішних, плотських лиш приходить,
У ті краї, де все трясе й негодить,
Де потороч живе усе жере.

Отут, де видих лиш в кінці шляху,
Я раб твій, о Надіє, чи не бачиш,
Що ти для нас усіх направду значиш
Незмірно більш за тих, хто наверху?

Залежність – невиправна; що ж тепер?
Я і не хочу позбуватись неї –
Єдиної, сліпучої, тієї,
Що нам як ліки, мов гіркий лікер.

Також #мемуаразми. Потім розкажу, або ні.
Насправді це вірші про хороше, чесно.