Кароч, це був десь рік 2018. І було восьме березня.
На восьме ніхто нічого особливого в офісі робити не планував, та в мене виникла ідея. Я взяв кошик і оформив як гніздо, а всередину поклав купу ключів. До кожного ключа був прив'язаний захований в гнізді папірець, на якому було написано одне з прав і свобод, яких у сучасних людей не було би, якби не боротьба за захист прав людини, що чимало чим завдячує власне феміністичним рухам.
Це був такий дуже наївний спосіб нагадати колегам, що без бодай мінімальних дій із захисту свободи її можуть відібрати в будь-який момент. Звісно, частина колег сприйняла це як ворожіння (це не дивно, я маю славу дещо своєрідного містика). Але дехто зрозумів, може, навіть краще, ніж я сам.
Свобода – однозначна цінність.
Восьме березня для мене не пережиток радянських часів (бо цей день не має до них жодного стосунку, а був, як і багато иншого, нагально присвоєний тоталітарною машиною). І не свято весни та краси (воно в мене радше на святого Патріка чи ще раніше, на Імболк). Це день, коли я згадую про те, через який пиздець проходить більше половини людства; в останні роки надто думається про співвітчизниць в Україні, але й закордоном, хоч і не лише про них. Це ненормальне життя, життя попри, а не завдяки.
Колись тут буде, можливо, великий висновок. Можливо, навіть якісь побажання. А поки я досі не можу підібрати слів і не знаю, коли зможу.
Восьме березня для мене – день contra spem spero та протистояння пиздецю в щоденному виборюванні зламаних ключів до дверей від власного життя, начинених під стелю вибухівкою.
#мемуаразми
На восьме ніхто нічого особливого в офісі робити не планував, та в мене виникла ідея. Я взяв кошик і оформив як гніздо, а всередину поклав купу ключів. До кожного ключа був прив'язаний захований в гнізді папірець, на якому було написано одне з прав і свобод, яких у сучасних людей не було би, якби не боротьба за захист прав людини, що чимало чим завдячує власне феміністичним рухам.
Це був такий дуже наївний спосіб нагадати колегам, що без бодай мінімальних дій із захисту свободи її можуть відібрати в будь-який момент. Звісно, частина колег сприйняла це як ворожіння (це не дивно, я маю славу дещо своєрідного містика). Але дехто зрозумів, може, навіть краще, ніж я сам.
Свобода – однозначна цінність.
Восьме березня для мене не пережиток радянських часів (бо цей день не має до них жодного стосунку, а був, як і багато иншого, нагально присвоєний тоталітарною машиною). І не свято весни та краси (воно в мене радше на святого Патріка чи ще раніше, на Імболк). Це день, коли я згадую про те, через який пиздець проходить більше половини людства; в останні роки надто думається про співвітчизниць в Україні, але й закордоном, хоч і не лише про них. Це ненормальне життя, життя попри, а не завдяки.
Колись тут буде, можливо, великий висновок. Можливо, навіть якісь побажання. А поки я досі не можу підібрати слів і не знаю, коли зможу.
Восьме березня для мене – день contra spem spero та протистояння пиздецю в щоденному виборюванні зламаних ключів до дверей від власного життя, начинених під стелю вибухівкою.
#мемуаразми
👍5❤🔥1👎1💔1
Давно тут не було рубрики #вірші_стиха й #щоденник_болю. Виправляюся слідами сьогоднішнього дня.
Надія – ліки; пив би мов лікер,
Мов трави сонце б пив златі ці води
З смаком чи то безсмертя, чи свободи –
Так пив би й пив, допоки б не помер.
Лічив би кожен рух живих облич,
Не рахував би підступи й недолі;
Дивився б, як ожили квіти кволі
Поміж руїн, страхів і протиріч.
Із гіркотою в серці визнаю:
Від неї, тяжко хворий мов, залежу:
Безумство краще за в'язниці й межі,
І краще бути з нею, ніж в раю!
Бо у раю її ніхто й не жде:
Вона до грішних, плотських лиш приходить,
У ті краї, де все трясе й негодить,
Де потороч живе усе жере.
Отут, де видих лиш в кінці шляху,
Я раб твій, о Надіє, чи не бачиш,
Що ти для нас усіх направду значиш
Незмірно більш за тих, хто наверху?
Залежність – невиправна; що ж тепер?
Я і не хочу позбуватись неї –
Єдиної, сліпучої, тієї,
Що нам як ліки, мов гіркий лікер.
Також #мемуаразми. Потім розкажу, або ні.
Насправді це вірші про хороше, чесно.
Надія – ліки; пив би мов лікер,
Мов трави сонце б пив златі ці води
З смаком чи то безсмертя, чи свободи –
Так пив би й пив, допоки б не помер.
Лічив би кожен рух живих облич,
Не рахував би підступи й недолі;
Дивився б, як ожили квіти кволі
Поміж руїн, страхів і протиріч.
Із гіркотою в серці визнаю:
Від неї, тяжко хворий мов, залежу:
Безумство краще за в'язниці й межі,
І краще бути з нею, ніж в раю!
Бо у раю її ніхто й не жде:
Вона до грішних, плотських лиш приходить,
У ті краї, де все трясе й негодить,
Де потороч живе усе жере.
Отут, де видих лиш в кінці шляху,
Я раб твій, о Надіє, чи не бачиш,
Що ти для нас усіх направду значиш
Незмірно більш за тих, хто наверху?
Залежність – невиправна; що ж тепер?
Я і не хочу позбуватись неї –
Єдиної, сліпучої, тієї,
Що нам як ліки, мов гіркий лікер.
Також #мемуаразми. Потім розкажу, або ні.
Насправді це вірші про хороше, чесно.
❤🔥4💔1
Сьогодні в Ірландії день їхнього святого, святого Патріка.
Я цього року вперше побував у Ірландії, щоправда лише кілька днів та лише в Дубліні. Це було довкола дня Святої Бригіти, 1 лютого, на Імболк. В Дубліні було +12, в парках усе квітло, рух на вулицях був лівосторонній, на кожному третьому розі лунала українська.
В Ірландії були свої голодомори, раніше, ніж у нас, і в них є музей, присвячений цьому. А ще музей ірландської еміграції. А ще – багато солідарності з українцями.
Колись я, може, принесу сюди ще більше світлин, а поки тримайте ці. Сам святий, навіть із гітарою, церква його імені, види чудового міста, і – море, що вночі відходить від берега, здається, на кілометри й ти ходиш під зорями морським дном.
"Ви знаєте, що цар Микола ІІ і король Англії були кузенами?" – спитав я таксиста, що віз мене в аеропорт.
"Не знав, тепер усе зрозуміло. Це в них сімейне. Бісові англійці. І бісові росіяни" – сказав він і сплюнув зі зрозумілою люттю.
#фото
#мемуаразми
Я цього року вперше побував у Ірландії, щоправда лише кілька днів та лише в Дубліні. Це було довкола дня Святої Бригіти, 1 лютого, на Імболк. В Дубліні було +12, в парках усе квітло, рух на вулицях був лівосторонній, на кожному третьому розі лунала українська.
В Ірландії були свої голодомори, раніше, ніж у нас, і в них є музей, присвячений цьому. А ще музей ірландської еміграції. А ще – багато солідарності з українцями.
Колись я, може, принесу сюди ще більше світлин, а поки тримайте ці. Сам святий, навіть із гітарою, церква його імені, види чудового міста, і – море, що вночі відходить від берега, здається, на кілометри й ти ходиш під зорями морським дном.
"Ви знаєте, що цар Микола ІІ і король Англії були кузенами?" – спитав я таксиста, що віз мене в аеропорт.
"Не знав, тепер усе зрозуміло. Це в них сімейне. Бісові англійці. І бісові росіяни" – сказав він і сплюнув зі зрозумілою люттю.
#фото
#мемуаразми
💔4❤🔥2
Дуже короткий запис про #сни:
Мій мозок очевидно вважає, що час зупинився в 2020-му році. Вві сні сьогодні я намагався порахувати, скільки мені років, і робив це не те, щоби сумуючи роки життя – я обраховував усе всима можливими способами, і ввесь час виходило якось мало, 35. Бо після 2020 час перестав існувати.
Вві сні я часом (кхе), принаймні в останні роки, рахую навіть краще, ніж коли не сплю. Все разом це створює дещо психолелічну картину.
#груші #мемуаразми
Мій мозок очевидно вважає, що час зупинився в 2020-му році. Вві сні сьогодні я намагався порахувати, скільки мені років, і робив це не те, щоби сумуючи роки життя – я обраховував усе всима можливими способами, і ввесь час виходило якось мало, 35. Бо після 2020 час перестав існувати.
Вві сні я часом (кхе), принаймні в останні роки, рахую навіть краще, ніж коли не сплю. Все разом це створює дещо психолелічну картину.
#груші #мемуаразми
❤🔥4
Я писав переважно українською в певний період підліткового віку, і це були здебільшого епічні вірші й балади. Я б це все описав як готична епіка в порожнечі. З того часу можу навіть принести вам колись тексти, мене тоді вела моя ж власна фраза "Вмреш, чи будеш як всі, напів-жити?"
#замок (Міжземелля) був зі мною теж якраз відтоді, десь із моїх 15-ти років. Він, на противагу, писався російською, в тому сетингу були й пісні, і казки, і релігійні тексти (і все це я перекладу, перепишу чи залишу для майбутніх поколінь до друкованого доробку в чернетках). Але сьогодні такий порожній і порожнинний настрій, тож до мене прийшов той темпоритм, що ним я писав би замкові вірші, якби писав їх для нього українською.
Бо що це за дивне слово й де ти його узяв? - Нелем?
Чому в нім лунають мертвий штиль і лунка гроза? - Нелем!
То, певно, ти щось та й знаєш, щось ти бачив у снах! - Нелем.
Скажи-бо, що означає, як не прийшла весна? - Нелем...
Загалом до себе-колишнього я в людей відзначав шість підходів: засудження (воно може продовжуватися до теперішнього й навіть іти наперед у майбутнє, і може бути наслідком дуже різних речей і не завжди дійсної провини в шкідливих учинках); заздрощі (бо так, як було, вже не буде, і мені це розказує про біль і зневіру); зацікавленість (спроби декодувати минулого себе, його звеличення, ніби то инша людина, майже легендарний предок і наставник); захист (наче це теж инша людина, але скоріше безпорадний нащадок, і часом цей захист утворює здорові кордони, а часом перетворюється в безкрайню безодню); заперечення (часом із реальною відсутністю усвідомлених спогадів про минуле, і причини цьому не завжди однозначні) і злиття ("я і є я з минулого, це єдина й неподільна продовжувана істота, що не змінюється й не переривається" і часом це виливається в невизнання змін).
Переважно ж кожна людина практикує не один підхід, а кілька. Мої найчастіші підходи: зацікавленість, захист і злиття. Саме через це я часом видобуваю з себе речі, які час відполірував і зробив для мене самого надміру цінними й цікавими. А потім я виставляю їх напоказ, і не так через віру в цінність контенту для зовнішнього світу, а більше через намагання знайти однодумців, яким теж ідеться про аутоархеологію, аутодидактику й підтримання власних тяглостей.
#мемуаразми #вірші_стиха
#замок (Міжземелля) був зі мною теж якраз відтоді, десь із моїх 15-ти років. Він, на противагу, писався російською, в тому сетингу були й пісні, і казки, і релігійні тексти (і все це я перекладу, перепишу чи залишу для майбутніх поколінь до друкованого доробку в чернетках). Але сьогодні такий порожній і порожнинний настрій, тож до мене прийшов той темпоритм, що ним я писав би замкові вірші, якби писав їх для нього українською.
Бо що це за дивне слово й де ти його узяв? - Нелем?
Чому в нім лунають мертвий штиль і лунка гроза? - Нелем!
То, певно, ти щось та й знаєш, щось ти бачив у снах! - Нелем.
Скажи-бо, що означає, як не прийшла весна? - Нелем...
Загалом до себе-колишнього я в людей відзначав шість підходів: засудження (воно може продовжуватися до теперішнього й навіть іти наперед у майбутнє, і може бути наслідком дуже різних речей і не завжди дійсної провини в шкідливих учинках); заздрощі (бо так, як було, вже не буде, і мені це розказує про біль і зневіру); зацікавленість (спроби декодувати минулого себе, його звеличення, ніби то инша людина, майже легендарний предок і наставник); захист (наче це теж инша людина, але скоріше безпорадний нащадок, і часом цей захист утворює здорові кордони, а часом перетворюється в безкрайню безодню); заперечення (часом із реальною відсутністю усвідомлених спогадів про минуле, і причини цьому не завжди однозначні) і злиття ("я і є я з минулого, це єдина й неподільна продовжувана істота, що не змінюється й не переривається" і часом це виливається в невизнання змін).
Переважно ж кожна людина практикує не один підхід, а кілька. Мої найчастіші підходи: зацікавленість, захист і злиття. Саме через це я часом видобуваю з себе речі, які час відполірував і зробив для мене самого надміру цінними й цікавими. А потім я виставляю їх напоказ, і не так через віру в цінність контенту для зовнішнього світу, а більше через намагання знайти однодумців, яким теж ідеться про аутоархеологію, аутодидактику й підтримання власних тяглостей.
#мемуаразми #вірші_стиха