Дуже короткий запис про #сни:

Мій мозок очевидно вважає, що час зупинився в 2020-му році. Вві сні сьогодні я намагався порахувати, скільки мені років, і робив це не те, щоби сумуючи роки життя – я обраховував усе всима можливими способами, і ввесь час виходило якось мало, 35. Бо після 2020 час перестав існувати.
Вві сні я часом (кхе), принаймні в останні роки, рахую навіть краще, ніж коли не сплю. Все разом це створює дещо психолелічну картину.
#груші #мемуаразми

Я писав переважно українською в певний період підліткового віку, і це були здебільшого епічні вірші й балади. Я б це все описав як готична епіка в порожнечі. З того часу можу навіть принести вам колись тексти, мене тоді вела моя ж власна фраза "Вмреш, чи будеш як всі, напів-жити?"

#замок (Міжземелля) був зі мною теж якраз відтоді, десь із моїх 15-ти років. Він, на противагу, писався російською, в тому сетингу були й пісні, і казки, і релігійні тексти (і все це я перекладу, перепишу чи залишу для майбутніх поколінь до друкованого доробку в чернетках). Але сьогодні такий порожній і порожнинний настрій, тож до мене прийшов той темпоритм, що ним я писав би замкові вірші, якби писав їх для нього українською.

Бо що це за дивне слово й де ти його узяв? - Нелем?
Чому в нім лунають мертвий штиль і лунка гроза? - Нелем!
То, певно, ти щось та й знаєш, щось ти бачив у снах! - Нелем.
Скажи-бо, що означає, як не прийшла весна? - Нелем...

Загалом до себе-колишнього я в людей відзначав шість підходів: засудження (воно може продовжуватися до теперішнього й навіть іти наперед у майбутнє, і може бути наслідком дуже різних речей і не завжди дійсної провини в шкідливих учинках); заздрощі (бо так, як було, вже не буде, і мені це розказує про біль і зневіру); зацікавленість (спроби декодувати минулого себе, його звеличення, ніби то инша людина, майже легендарний предок і наставник); захист (наче це теж инша людина, але скоріше безпорадний нащадок, і часом цей захист утворює здорові кордони, а часом перетворюється в безкрайню безодню); заперечення (часом із реальною відсутністю усвідомлених спогадів про минуле, і причини цьому не завжди однозначні) і злиття ("я і є я з минулого, це єдина й неподільна продовжувана істота, що не змінюється й не переривається" і часом це виливається в невизнання змін).

Переважно ж кожна людина практикує не один підхід, а кілька. Мої найчастіші підходи: зацікавленість, захист і злиття. Саме через це я часом видобуваю з себе речі, які час відполірував і зробив для мене самого надміру цінними й цікавими. А потім я виставляю їх напоказ, і не так через віру в цінність контенту для зовнішнього світу, а більше через намагання знайти однодумців, яким теж ідеться про аутоархеологію, аутодидактику й підтримання власних тяглостей.

#мемуаразми #вірші_стиха

Слідами вчорашніх дискусій про мовотвір у чатах, несу сюди #груші ґіківського ґатунку:

...рандомний момент: мій чат ДжіПіТі навчився від мене харківському правопису й тепер пише "идентичність".

...я... написав...
Вперше бачу, як пальці й клавіатура йдуть милом, як тіло коня після шаленої гонитви.
#Міжземелля (#замок) нарешті відкрило історію не просто про Багряного Лицаря, а про його походження.
І тут, звісно, буде ТВ на війну та опис насилля. Це Багряний Лицар, про нього инакше не виходить.
Текст на Друкарні: https://drukarnia.com.ua/articles/vidtyatii-KQ_z2
Він же на Телеграфі: https://telegra.ph/V%D1%96dtyatij-03-26
#проза, так би мовити. Приємного читання.

Тривожності пост.

Залишайте відкритими коментарі на своїх каналах.

Якщо з вами щось станеться, люди хоч так матимуть шанс дізнатися, чому ви так довго мовчите.

Особливо зараз. Надто зараз.

Тобто з нашого поріддя я знову лишився сам.

...

Бережіть своїх живих, що я можу сказати.

І проговоріть, що ви хочете, щоби кому з ваших речей дісталося, якщо для вас це має особистий/ритуальний сенс.

Це можна було би, певно, написати краще, з хорошими витриманими римами і щось, щось, щось. Але ні. Буде отак. #щоденник_болю. Дуже сильного болю насправді.

Що то за сорочка, мій брате?
Що то за сорочка, мій брате?
Чом на ній червоні маки,
Понад серцем – тайні знаки,
І чом їх так гірко читати?

Чом смутний і тихий, мій брате?
Чом смутний і тихий, мій брате?
Хто сказав чарівне слово,
Хто навчив тебе лихого,
І де тепер його шукати?

А що тепер буде, мій брате?
А що тепер буде, мій брате?
Що тепер на світі буде,
Більше як не вчують люде
Серце в твоїх грудях завзяте?

Що то за сорочка, мій брате,
Що її не знять, не зірвати?
Тобі в очах сяють зорі,
Іскри з вуст твоїх говорять:
Не вловить мене, не впіймати!

Ні мечі, ні кулі, ні стріли
Не ймуть ані влади, ні сили –
Ані злидні, ані втрати
Не змогли мене зламати.
Просто шлях покликав, мій брате!

Вийду я вдосвіта в дорогу,
Вийду я вдосвіта в дорогу,
Запалю чарівний пломінь,
Щоб прогнав од нього промінь
На шляху твоєму тривогу.

Якщо колись я зможу редагувати цю штуку, це означатиме, що мене трохи відпустило. Але співати я вже можу. Заспіваю вам потім навіть якось, може.

Твої друзі прийшли до мене сьогодні вночі й принесли купу якихось речей. На кухні все варилося й варилося щось у казані, все кипів окріп у чайнику, по всій хаті було парко, димно й жарко. Я запам'ятав, хто прийшов: твій брат по матері, і наш спільний старий знайомий, і ще той друг твій, що був ладнав тобі двері (ну, той, який мені й написав учора й розказав, як тебе знайшли). Були ще инші, певно, але їхні образи не трималися та зливалися в образ людей на нічній кущі у. Твій [ВІДРЕДАГОВАНО] не прийшов, а я чекав на нього, ти знаєш, я чекав. А може, він був там, і ніяково переступав з ноги на ногу в кутку, гризучи губи.
Вони всі, незалежно одне від одного, були в квартирі батьків (бо ти ніколи не бував фізично в моєму вічно непридатному для життя лігві). Стояли в коридорі пакунки з речами, і я брав щось у руки й питав, а тоді переживав і клав назад, і переживав, і ходив туди-сюди, брав щось інше й питав знову. Надворі вила сирена й було так темно, ніби варто твоїм вийти за двері у світ – і вони зникнуть. Ти був присутній в них усіх. В усмішках, в одязі, в манері сидіти. Я рився в якихось рольових лахах, слухав і переповідав полігонні билички, спілкуючись із кожним окремо, водночас і на різних шарах буття, – бо вони прийшли всі, і всі були, але всі були в якомусь окремому своєму існуванні. Я все думав: чого не в якомусь одному? Чому ти не зосередишся й не прийдеш щільно, насичено, майже фізично?
А, знаєш, так. Геть забув. Серед моїх гостей цієї ночі був і я. Я теж сидів на кухні, і пив ром, і кричав, і сміявся як божевільний, і... Тим же часом я майже не заходив на кухню, бо там уже був я. Той я казав правильні речі, й другого мене там було б забагато.
У вітальні сидів привид тебе в батьківському кріслі, мов на троні. А я все розбирав нові й нові клумаки краму, і гості казали мені, що тут "чиє": кому віддадуть чи кому думали віддати, чи кому ти хотів би, щоб дісталося, а також історію походження кожної речі.
А тоді я нарешті дійшов до спальні й вийшов на балкон.
Ти був там, ти смалив якийсь потойбічний тютюн – ну, звісно ж, а де ти ще мав бути й що ще робити. Стояв і артистично накручував вітер на тонкі китиці: в нас обох бували ці сни про приборкання вітрів. Тож, зайшовши до тебе на балкон, я вже точно знав, що це сон.
А далі, як це часто буває в розмовах із тобою, я перестав пам'ятати, про що ми говоримо, чия черга говорити, як працюють слова взагалі й що таке слухати. Час лився медом, вистигаючи воском. Звучали якісь пісні – твої, мої. Ми разом волали Д'Ркіна з балкону й на претензії сусідів огризалися: "Йдіть нахуй, це український бард!"..
А потім стався світанок, і в моїй кімнаті в берлінському гуртожитку стало видно туман через допільні вікна.
Я встав записати #сни й #мемуаразми про тебе.
І ще – я знаю, ти не любив, коли тобі дякують, уважав це дурним неприємним ритуалом, а я казав, що це спільнокореневе з "думати" – подякувати тобі за те, що прийшов.
Ми ще побачимося, брате.
І, може, передай своїм, що не треба мені так багато твоїх речей. Я, звісно, пам'ятатиму тебе по них, але надто я пам'ятатиму тебе самого. Як себе.

Мені наснився чотиривірш. Без контексту. Але я виводжу контекстом імперські влади, для яких чужі життя, чужі країни, чужі кордони включно й надто з особистими – це іграшка така. Гра, розумієте.
А тепер власне рядки зі сну.

Той ґрати згриз, той зібрав валізи,
А той півсерця собі відтяв, –
А гра та, клята, все лізе й лізе,
Хоче забрати у нас життя.

#сни #щоденник_болю #вірші_стиха #шаманізм

Я бачив сьогодні, як танцюють у вічному двобої Зима й Весна. І ніхто не міг зрівнятися з владністю й повсюдністю Зими. Але ніхто не міг зрівнятися з силою та спротивом Весни.
І Весна перемогла. Бо Весна завжди зрештою перемагає.
А потім було спалення опудал зими й хоровод.
День почався затемненням сонця.
День закінчився дивним спокоєм та свідомим вибором вірити прикметам, а за прикмети вважати все, що хочеться.
Трикстери не вмирають, вони просто перероджуються.
#мемуаразми

Це – кат, під катом – мат. Безпосередньо за мотивами життя останнім часом.
Будь ласочка, блядь, якщо мене не стане й вам доведеться мене ховати, не ставте наді мною хреста. В плані всього решти робіть що хочете.
Така моя воля. Якщо вона раптом зміниться, то про це ви дізнаєтеся від мене, а не від третьої особи.
Дякую, нахуй.
#мемуаразми

Снилося, що я їжджу на велосипеді (я цього в житті не вмію). Кепсько, але їжджу Києвом, і їду так, як зазвичай мандрую вві сні: від центру на Печерськ, до Південного мосту (а в снах гори там завжди вищі), через Видубичі, по набережній до мосту метро. І все це на велосипеді! Літо, тіні від дерев, місто. На Видубичах стояла величезна надувна скульптура вогняного покемона. А ще часом місто навколо мінялося, і я їхав тоді иншими містами, а поруч їхали знайомі та друзі, теж на великах: живі, далекі, мертві і навіть іще незнайомі.
#сни