Тобто з нашого поріддя я знову лишився сам.

...

Бережіть своїх живих, що я можу сказати.

І проговоріть, що ви хочете, щоби кому з ваших речей дісталося, якщо для вас це має особистий/ритуальний сенс.

Це можна було би, певно, написати краще, з хорошими витриманими римами і щось, щось, щось. Але ні. Буде отак. #щоденник_болю. Дуже сильного болю насправді.

Що то за сорочка, мій брате?
Що то за сорочка, мій брате?
Чом на ній червоні маки,
Понад серцем – тайні знаки,
І чом їх так гірко читати?

Чом смутний і тихий, мій брате?
Чом смутний і тихий, мій брате?
Хто сказав чарівне слово,
Хто навчив тебе лихого,
І де тепер його шукати?

А що тепер буде, мій брате?
А що тепер буде, мій брате?
Що тепер на світі буде,
Більше як не вчують люде
Серце в твоїх грудях завзяте?

Що то за сорочка, мій брате,
Що її не знять, не зірвати?
Тобі в очах сяють зорі,
Іскри з вуст твоїх говорять:
Не вловить мене, не впіймати!

Ні мечі, ні кулі, ні стріли
Не ймуть ані влади, ні сили –
Ані злидні, ані втрати
Не змогли мене зламати.
Просто шлях покликав, мій брате!

Вийду я вдосвіта в дорогу,
Вийду я вдосвіта в дорогу,
Запалю чарівний пломінь,
Щоб прогнав од нього промінь
На шляху твоєму тривогу.

Якщо колись я зможу редагувати цю штуку, це означатиме, що мене трохи відпустило. Але співати я вже можу. Заспіваю вам потім навіть якось, може.

Твої друзі прийшли до мене сьогодні вночі й принесли купу якихось речей. На кухні все варилося й варилося щось у казані, все кипів окріп у чайнику, по всій хаті було парко, димно й жарко. Я запам'ятав, хто прийшов: твій брат по матері, і наш спільний старий знайомий, і ще той друг твій, що був ладнав тобі двері (ну, той, який мені й написав учора й розказав, як тебе знайшли). Були ще инші, певно, але їхні образи не трималися та зливалися в образ людей на нічній кущі у. Твій [ВІДРЕДАГОВАНО] не прийшов, а я чекав на нього, ти знаєш, я чекав. А може, він був там, і ніяково переступав з ноги на ногу в кутку, гризучи губи.
Вони всі, незалежно одне від одного, були в квартирі батьків (бо ти ніколи не бував фізично в моєму вічно непридатному для життя лігві). Стояли в коридорі пакунки з речами, і я брав щось у руки й питав, а тоді переживав і клав назад, і переживав, і ходив туди-сюди, брав щось інше й питав знову. Надворі вила сирена й було так темно, ніби варто твоїм вийти за двері у світ – і вони зникнуть. Ти був присутній в них усіх. В усмішках, в одязі, в манері сидіти. Я рився в якихось рольових лахах, слухав і переповідав полігонні билички, спілкуючись із кожним окремо, водночас і на різних шарах буття, – бо вони прийшли всі, і всі були, але всі були в якомусь окремому своєму існуванні. Я все думав: чого не в якомусь одному? Чому ти не зосередишся й не прийдеш щільно, насичено, майже фізично?
А, знаєш, так. Геть забув. Серед моїх гостей цієї ночі був і я. Я теж сидів на кухні, і пив ром, і кричав, і сміявся як божевільний, і... Тим же часом я майже не заходив на кухню, бо там уже був я. Той я казав правильні речі, й другого мене там було б забагато.
У вітальні сидів привид тебе в батьківському кріслі, мов на троні. А я все розбирав нові й нові клумаки краму, і гості казали мені, що тут "чиє": кому віддадуть чи кому думали віддати, чи кому ти хотів би, щоб дісталося, а також історію походження кожної речі.
А тоді я нарешті дійшов до спальні й вийшов на балкон.
Ти був там, ти смалив якийсь потойбічний тютюн – ну, звісно ж, а де ти ще мав бути й що ще робити. Стояв і артистично накручував вітер на тонкі китиці: в нас обох бували ці сни про приборкання вітрів. Тож, зайшовши до тебе на балкон, я вже точно знав, що це сон.
А далі, як це часто буває в розмовах із тобою, я перестав пам'ятати, про що ми говоримо, чия черга говорити, як працюють слова взагалі й що таке слухати. Час лився медом, вистигаючи воском. Звучали якісь пісні – твої, мої. Ми разом волали Д'Ркіна з балкону й на претензії сусідів огризалися: "Йдіть нахуй, це український бард!"..
А потім стався світанок, і в моїй кімнаті в берлінському гуртожитку стало видно туман через допільні вікна.
Я встав записати #сни й #мемуаразми про тебе.
І ще – я знаю, ти не любив, коли тобі дякують, уважав це дурним неприємним ритуалом, а я казав, що це спільнокореневе з "думати" – подякувати тобі за те, що прийшов.
Ми ще побачимося, брате.
І, може, передай своїм, що не треба мені так багато твоїх речей. Я, звісно, пам'ятатиму тебе по них, але надто я пам'ятатиму тебе самого. Як себе.

Мені наснився чотиривірш. Без контексту. Але я виводжу контекстом імперські влади, для яких чужі життя, чужі країни, чужі кордони включно й надто з особистими – це іграшка така. Гра, розумієте.
А тепер власне рядки зі сну.

Той ґрати згриз, той зібрав валізи,
А той півсерця собі відтяв, –
А гра та, клята, все лізе й лізе,
Хоче забрати у нас життя.

#сни #щоденник_болю #вірші_стиха #шаманізм

Я бачив сьогодні, як танцюють у вічному двобої Зима й Весна. І ніхто не міг зрівнятися з владністю й повсюдністю Зими. Але ніхто не міг зрівнятися з силою та спротивом Весни.
І Весна перемогла. Бо Весна завжди зрештою перемагає.
А потім було спалення опудал зими й хоровод.
День почався затемненням сонця.
День закінчився дивним спокоєм та свідомим вибором вірити прикметам, а за прикмети вважати все, що хочеться.
Трикстери не вмирають, вони просто перероджуються.
#мемуаразми

Це – кат, під катом – мат. Безпосередньо за мотивами життя останнім часом.
Будь ласочка, блядь, якщо мене не стане й вам доведеться мене ховати, не ставте наді мною хреста. В плані всього решти робіть що хочете.
Така моя воля. Якщо вона раптом зміниться, то про це ви дізнаєтеся від мене, а не від третьої особи.
Дякую, нахуй.
#мемуаразми

Снилося, що я їжджу на велосипеді (я цього в житті не вмію). Кепсько, але їжджу Києвом, і їду так, як зазвичай мандрую вві сні: від центру на Печерськ, до Південного мосту (а в снах гори там завжди вищі), через Видубичі, по набережній до мосту метро. І все це на велосипеді! Літо, тіні від дерев, місто. На Видубичах стояла величезна надувна скульптура вогняного покемона. А ще часом місто навколо мінялося, і я їхав тоді иншими містами, а поруч їхали знайомі та друзі, теж на великах: живі, далекі, мертві і навіть іще незнайомі.
#сни

Я знайшов оповідання, яке не пам'ятаю, як писав, але дуже прозоро розумію, де й коли. Але зважаючи на те, що йдеться про #Міжземелля (#замок), я радий вже тому, що ця #проза написана не мовою сновидінь. Ну й так, #шаманізм як він є.
На телеграмі: https://telegra.ph/%D0%86stor%D1%96ya-yaku-ya-zabuv-04-04
На Друкарні: https://drukarnia.com.ua/articles/istoriya-yaku-ya-zabuv-o8f54
#та_кавярня

... Історій про Міжземелля, які не пам'ятаю, як писав, насправді не одна.
Чи варто окремо відзначити, що цей факт – чи не найбільш міжземельна фігня, що зі мною траплялася?..
Ну, можливо, не найбільша, є й инші речі. Однак вона точно заслуговує на увагу.
#Міжземелля #замок

Дуже хочеться додому, схоже.
Під ранок снилося то як блукаю центром міста в компанії людей, з якими або не спілкувалися вже майже, або яких і в живих уже нема – ходимо задніми дворами, маловідомими вуличками, заходимо в закусочні на три столика для своїх, у букіністичні крамнички й музеї в одну кімнату.

Тоді наснився великий ботсад, і різні яблуні, і бузок, і разі каштани, і все одразу в квіту.
#сни

Ладно, окей, останнє на цю тему, бо цей канал уже трохи присипаний тризною (кажу я так, ніби смерть – не найчастіша тема мого чого завгодно).
Таки була кремація. Слава всім людям і богам, що доклали зусиль. І одному дуже конкретному божеству – дякую. Від слова danken/denken, зі спільним значенням "думати".
#мемуаразми

А хто це, хто п'ять годин поспіль писав сценарій магреалістично фільму, який хз куди діти й із ким знімати? Кхе-кхе.

Але мова не про те.

Зайшла сьогодні мова про те, що цікавого в ковбоях (на тлі обговорення квірності в різних сетингах). І мене понесло:

"Ну дивись...
Уяви, що ти шукаєш кращої долі, бо років тридцять поспіль на землі, де ти живеш, активно ставалися конфлікти абсолютно різних неадекватів з иншими такими ж. Ти – нащадок корінного населення, що приречене на вимирання, рабів, що майже забули свої традиції, і каторжан, яким не пощастило бути завойований тисячу років тому. Тобі нема чого втрачати, але помирати в солдатах країни, що напала на твою, ти не хочеш. Ти йдеш у пастухи-наймити до багатого мексиканця. Там ти зустрічаєш іще одного такого ж як ти, хоча його прапрапрабабця походила з иншого племені. В вас усе одно з'являється зв'язок і купа тем для розмов. Вечорами, коли ви сидите на випасах біля багаття з рушницями, оберігаючи худобу від бандитів, найманців і вовків, ти дивишся, як вогонь кидає золотаве світло на спітнілий оголений торс твого друга. Зорі над головами виглядають як очі древніх богів, але жоден із вас уже не знає їхніх імен. Під ранок у пагорбах виють вовки й койоти. Ви притискаєтеся одне до одного в пошуках тепла. Вранці ви разом шукаєте загублену теличку. Вдень разом відбиваєтеся від якогось божевільного, що заблукав у горах і сказився від спраги.
Одного дня, коли ви повертаєтеся додому з худобою, посміюючись над сороміцькими піснями на мотив церковних гімнів, що придумав один із спільний знайомий старий мексиканець, ви виявляєте, що садибу захоплено "владою вільної держави – Сполучених Штатів Америки".
Готово, тепер ви обидва ковбої.

Кривавий меридіан, but make it gay"

Після цього мені сказали, що з мене був би добрий рекрутер, на що я сказав, що я мультиклас від котика клірика по життю. #груші в найкращому сенсі)

Але хай там як, цікаво, скільком співрозмовниками я сьогодні приніс мрію пограти в ковбойців?)
#мемуаразми

Скажімо, в цієї пісні з'явився мотив. Простенький зовсім:
G D Em
C G D
G D Em
C G D

Am D Em
C D
Am D Em
C D

Тобто це гімн. Хай буде тут. Може, колись заспіваю.

Ну і що сталося, коли мої руці дісталися гітари? Правильно, стався #шаманізм і вийшла нова пісня.
Записано за один раз. Текст, створений у процесі, – ось. Навіть назва є.

Відьма на тризні, або Кривий танець

У мене немає пісні для тебе,
Тільки крик із глибин душі
Я можу дістати, якщо їм треба:
Хай вважають, що це вірші.

У мене нема ні сльози для тебе,
Я не плачу, це зовсім не біль,
Але я можу, якщо їм треба,
Вдати, доклавши трохи зусиль.

У мене для тебе тризни немає,
Я на поминках – постать чужа,
І голос мій по-чужому лунає,
Неточеним лезом старого ножа

Їхніми венами, їхніми ранами
Гучно луна й лунає мій сміх,
Але коли мить нарешті настане,
Я знатиму, що робити, краще за всіх.

---

Кажуть, з тобою померло слово,
Кажуть, з тобою і дух помер.
Твердження це вочевидь помилкове,
Я про це скажу їм тепер.

Вони про тебе нічого не знають,
Вони й собі направду чужі,
Їхній світ – між пеклом і раєм,
Вони вірять у вроки й у ворожіння –

Я при столі, мов наву посланець,
Сміюся з їхніх слів не смішних,
І зрештою пускаюся в танець, –
Більше для тебе, ніж ради них.

Геть і геть з вигрібної ями,
В вирі шаленім кривого танку.
Ми будемо в пеклі стояти з киями
Й низати на них чиїсь душі, подібно вінку.

---

В танці кривім забуваються біди,
В памороках приходять слова.
Ходять під вікнами гріхоїди –
Ми їх не впустимо, доки жива

Хоча б у мені причинна надія,
Що падає в корчі ледь не щодня:
Ми ще побачимось, ми зумієм.
Решта все суєтне, все бридня.

Крутяться руки, плетуться ноги,
Збожеволів, здається, скрипаль;
Танець нас зве скоріш у дорогу –
Йдімо вперед, попри тугу й жаль.

І ось ми залишаємо місто,
Складене із холодних осель.
В танці не будем ні пити, ні їсти,
Доки він нас приведе на твій корабель.

---
Ой, в кривого танця
Та й не видно кінця (2)

У мене немає пісні для тебе,
Тільки крик із глибин душі
Я можу дістати, якщо їм треба:
Хай вважають, що це вірші.

Ну але це таки вірші, тож рубрика #вірші_стиха поповнилася. Звучання, яким воно було під час створення, можна послухати нижче.

Вітаю новеньких на каналі, ласкаво прошу, беріть подушки, сідайте де бачите)

#чаю?)

Мене покусало натхнення й я по пам'яті переклав, а радше переспівів свою стару пісню про королеву-вигнанницю. Чи буде друга пісня з диптиху, про королеву, якої не існує, спитають найдавніші старожили? Не знаю поки. Але ось.

Королева-вигнанниця: з лютих вітрів кортеж.
Знав би хто, скільки ще станеться повеней і пожеж.
Коні й погонич гублять дорогу в напівголодному сні.
Деякі королеви надто гарні у вигнанні.

Ваша величносте,
Ляжте, поспіть, ви
Знову світанок стрічаєте геть сама.
В кулі магічній
З імлою бачу я битву –
Инших шляхів, боюся, у нас нема.

Королева-вигнанниця – це, безперечно, типаж.
А за вікном все тягнеться вбогий, блідий пейзаж.
Вона роздавала клейноди, й на дяку в натовпі чулось мені:
"Деякі королеви надто гарні у вигнанні!"

Ваша величносте,
Ляжте, поспіть, ви
Знову світанок стрічаєте геть сама.
В кулі магічній
З імлою бачу я битву –
Инших шляхів, боюся, у нас нема.

Королева стомилася, важко дивиться в ніч.
Карета, наче на милицях, клигає вздовж узбіч.
Співати б для неї веселої пісні – та згадуються сумні.
Деякі королеви надто гарні у вигнанні!

Ваша величносте,
Ляжте, поспіть, ви
Знову світанок стрічаєте геть сама.
В кулі магічній
З імлою бачу я битву –
Инших шляхів, боюся, у нас нема.

#вірші_стиха