Якби ви могли в дорослому віці переобрати собі дитинство, чи зробили б ви це й яким воно було б?
#груші

Спершу мені снилася квартира мого дитинства. Багато чого не працювало чи замалося там, тож я і мама затіяли ремонт. Ну як, я затіяв. І я носився туди-сюди містом, і за місто теж: на дачу, в давно зниклу в землі бабусину хату... Шукав і возив безкоштовні матеріали, щоби той ремонт зробити своїми силами – поки в якийсь момент піді мною на квартирі не тріснула підлога, і я по шию не провалився в землю. Тут могло бути вже нічне жахіття, але не було: я почав ворушити ногами й вибрався без проблем.

Тоді я поспішив на зустріч із друзями. Один із них військовий (хоча бігме, боже, – косплей та косметика личать йому таки краще за уніформу). Ми розмовляли вві сні між иншим і про його побратимів, і що з ними важко, не всі розуміють важливі для нього речі. Він розказував про те, як укотре мало не помер на нулі, я – зі сміхом про те, як мене ледь не поховало власне житло. Тоді ж я згадав, що там лежить мій старий поламаний ноутбук, на якому є хакнута версія гри, в яку я все ніяк не міг пограти нормально (бо вві сні в мене ще й комп'ютер був, і на ньому звичайна версія, в якій на моєму рівні навичок я не міг пройти далі певного моменту).

Тож я знову поїхав у місце, яке мене ледь не поховало. По ноутбук і гру. І о диво! Ноутбук увімкнувся і гра запустилася. Називалася вона "Дзвіниця". Я почав її в дерев'яній дзвіниці, йдучи то вгору, то вниз нескінченними сходами. Мені ввижалися людські постаті, але підходячи до них, я розумів, що це лише тінь від стовпа. Аж тоді з'явилася процесія ченців, і говорили вони про мене так:
- Чи бачиш, брате, що то за один?
- То мирянин, брате. Нам нема діла до мирських справ. А в мене й бажання нема: рік як я тут, і весь час суглоб у нозі так крутить.
- То на дощ, брате.
- Тут завжди дощ.
- Але ж якщо мирянин тут, то йому треба дати прихисток і поживу.
- То хай підійде й дізнається: він спатиме у хліву й їстиме старий хліб, бо иншого в нас нема.
- Хай підійде.
Я підійшов і трохи пройшовся з ченцями (без них подолати замкнену петлю сходів було неможливо). Десь далеко, за межами дзвіниці, я знав, на мене чекали друзі.

Але дорогою з неї я знайшов предмет: окуляри, володіння якими перетворює власника на розхожий троп із аніме. Коли вдягаєш їх, стаєш доброзичливим, м'яким і відповідальним старшим товаришем, який завжди підтримає й допоможе. Але варто зняти їх, – ти маніяк. А ще навколо тебе починає грати музику для босфайту).

От у такому стані я своїх друзів і знайшов. Вони якраз прийшли згори небесною драбиною в основну будівлю храму й билися там із якоюсь сатаною. І так, це були ті самі друзі, яким я зі сміхом розказував, як сьогодні ледь не був похований заживо. Тепер я продемонстрував їм прикол із окулярами. В мене не було надзвичайних сил, які можна набути в цій грі й які набули вони – але в мене була якась унікальна впертість, невразливість і сила. І погодьтеся, перемагати володаря пекла голіруч із маніячним сміхом, поруч із друзями, що стріляють блискавками та відмотують час – це доволі круто.

...отак я перетворив нічне жахіття на абсолютно безумний і нелогічний, але сповнений приємних зустрічей і пригод сон. В якийсь момент я надто добре почав усвідомлювати, що це саме сон. Певно, коли ми стояли над величезним земляним кратером, в якому сатана таки втонула, і я подумав: о, на його місці міг бути я.

Тоді я хіба встиг сказати, що зустрінемося поза сном і поза грою.
#сни

Снилося, що в дядька на квартирі насправді було сховище доволі серйозних секретних предметів, на які полювала трохи магічна мафія. І тому йому доводилося щоразу наводити на своє помешкання прикриття: то створювати відчуття, що це "не той будинок", то вдавати кілька років, що він помер, то ще щось.
Я випадково зазирнув до нього в момент, коли жодних чарів не було, і він разом зі своєю командою мені про все розказав. У процесі мені дістався меч-трикстер із людським обличчям, який власне й умів змінювати чи приховувати реальність навколо.
#сни

З днем народження тебе, Місто.
Знемоги твоїм ворогами.
Наснаги твоїм друзям.
Волі тим, хто любить тебе й кого полум'ям свого золотого серця плекаєш ти.
#мемуаразми

Короткий і простий текстик із категорії #вірші_стиха

Ми не були тут од віку,
Й завтра, можливо, не будем;
Нас на цю землю на дику
Везли повивальним судном.

Ми не тримали древні
Списи, мечі та луки –
Чому ж то ворогом кревним
Здається із ним розлука? –

З містом нашим шаленим,
З нашим єдиним містом,
Де кожен крок для мене
По вінця сповнений змістом, –

Вірою, одкровенням,
Пам'яттю, кров'ю, криком, –
Чом так вражають мене
Вилиці вулиць великих,

Таїнства парків темних,
Ймення на кладовищах?..
Місто моє незнищенне
Вписане глибше й вище

За заборони, закони,
Прощення, помсту, совість.
Місто древнім драконом
Душі в тенета ловить.

І не відпустить більше,
Собою п'янить до смерті
Місто, святе і грішне.
Місто, як боги вперте.

Мені б хотілося,
щоб ґумові поруччя
на ескалаторах усього світу
були червоні,
наче ягоди кизилу,

і щоб,
якщо лягаєш
на нього спиною,
він прогинався і хрустів,
мов мокрий сніг.

На сенсів милицях
і вічний їм заручник,
простую. Пада дощ крізь неба сито.
крізь місяць в повні,
спів птахів щосили.

Ніщо
не вічне, знаєш.
Стежкою бузинною
я загубив усе, а себе – й поготів
держать не зміг.

Тепер усе
так пахне чудернацько,
міняє сталі форми, проявляє
таємні знаки,
вислиза з долонь.

Чи бач,
мені хотілося краси
і трохи дива,
щоб світ на дотик
був бодай приємним.

...Мене несе
і кидає зненацька
в калюжі площ, в густі ліси окраїн,
у дикі маки,
в муки і у сон.

Не плач.
Цей світ дає всім сил
несправедливо.
І ті, хто проти,
побиваються даремно.

Тепер весна,
в оселях охололи
тепло і світло, і розмови стали
надмірні, невагомі
і порожні;

трамвай
несе тепер в сто раз
усього більше – сенсу, світла, свята,
а ніч тепер живіша,
аніж дні.

І час мина,
і квітнуть дальні доли,
і людом набираються вокзали,
і мозок – наче в комі
подорожній:

нехай
доспить відміряний вже час!
Нехай душі лишилось небагато:
та все ж її плека весняна тиша
в височині.

#вірші_стиха #шаманізм

Мені снився черв-камінь-і-знаряддя шамір – старозавітна сутність, із допомогою якої цар Соломон поставив храм. Цей камінь спотикання, об який починаються війни, має колір доісторичного вина, що в раю зберігають для праведників (тобто, уві сні: колір виноградного чорно-червоного оцту, що в позачассі став каменем).
В решту часу я сьогодні, схоже, блукав чужими снами.
#сни

Ласкаво прошу всіх новеньких!
Як-то кажуть, беріть подушки, призволяйтеся чаєм і влаштовуйтеся зручніше!)

В ці вихідні в мене було 3 (три, three, tre, 三, דריי) рольові гри. На двох із них я майстрував.
Давня мрія номер котрась: зробити в хорошій компанії українських рольовиків для инших українських рольовиків РІЖД українською в Німеччині.
Я був майстром посмертя на грі живої дії про надприродну політику, розслідування й інтриги, і, будучи ним, для гравців у Потойбіччі вів настільну рольову гру в містично-трагічному сетингу про посмертні видіння.
Давня мрія номер іще одна: провести імерсивну настолку по Vermis із допомогою системи Fate. Я зробив для гравців додаткову гру в посмерті, щоби, граючи в одне посмертя, вони могли грати в инше посмертя. At this point, everyone and their sleep paralysis demon knows that different concepts of death are my special interest. Загалом мій майстерський персонаж був доволі відповідальний, трохи крінжовий, забудькуватий і сюрний янгол смерті, який століттями дбав про потойбіччя, як уже вмів, майже не знімаючи з обличчя посмішки й зелених окулярів.
А в неділю я нарешті був не майстром, а звичайним гравцем, і грав у DnD одного зі своїх улюблених персонажів – гіперактивного й упертого монаха-паладіна, якому до всього є діло, і який попри все намагається не втрачати веселого духу, захищати своїх, цікавитися всім на світі та проводити невідомим сутностям психотерапію сповідь, бо хто, якщо не ми. Така, знаєте, трохи батіна фігура в житті його друзів (фанфакт: він сам – прийомна дитина).
І от що я подумав: є в мене типаж ґротескних, але на свій штиб відповідальних і сильних батьківських/дядьківських/старшобратських фігур, які я граю час од часу. І це про мене теж, певна річ, щось говорить.

... А загалом, я страшенно вдячний за ці чудові вихідні всім гравцям, співмайстрам, ігротехам і майстрам. Це був чи не найкращий вхід у літо за довгий, довгий час. Учора я ввечері був виснажений і ніякий, але радісно читав ті ж новини, що й, певно, всі, хоч і з невеликим запізненням.
Хай літо буде літом, і побільше нам усім гарних новин.

До слова про Vermis. Мене сьогодні раптово спитали, де взагалі можна почитати мої статті.
Серйозні — майже ніде. Однак колись давно (після закриття проекту Андерхаунд) я написав оцю статтю, й забув її хоч би десь викласти, бо мені не було де.
Виправляюся: https://telegra.ph/Vermis-Gra-v-gru-%D1%96-son-pro-sni-05-12
З часом я її, ймовірно, буду дописувати (бо в неіснуючої гри є друга частина), редагувати й виправляти. Однак ця історія мене невимовно глибоко вразила, тож тримайте.

Одразу вітання новоприбулим! Беріть чаї з коробки, їх там багато (і насправді там є також кава, какао, шипшина, якісь трави, а також куркума й каскара). І не переймайтеся дзеркалами: вони тут лише для збільшення простору, щоби всім було де влаштуватися зручніше ;)

Ходить сон вздовж ікон,
Він суддя, і він — закон,
А дрімота коло плота
Стиглий час кладе до рота.

В ночі сон — теж кордон
(День новий за ним — он-он),
Біля фіртки він чекає
Та нікого не пускає:

Стій! Не руш! Ляж! Поспи!
Ген небесні коропи —
В небо їх пустили боги,
Хай з’їдять твої тривоги.

Сон нам всім — теж рідня,
Він нам двері відчиня
В світ химерний, дивний, тихий,
Де добро долає лихо.

Скоро день, скоро час,
Роз’єдна світання нас,
Нумо на прощання разом
Постоїм над перелазом.

Піде сон, піде ніч,
Щастя й туга пліч-о-пліч.

Кланці сну — неначе криця.
Щось солодке хай насниться.

Нічого серйозного, просто маленька вправа про #сни. #вірші_стиха і, безперечно, #груші

В ці дні геть нема сил на щось конструктивне, тож тримайте #фото руки.
Чомусь мені цей перстень украй персонажний, не знаю. Якесь "Величне століття", слово честі 🤣

Снилося, що я знову в Києві, наші дні, – але живі тато і ба. Взагалі всі родичі живі, і це в чомусь дивно й трохи незручно, бо багато довелося б їм пояснювати про себе. Але дуже класно, бо з ними можна поговорити.

І от я бігаю квартирою, намагаюся зібратися й поїхати в село на кілька днів. А це важко, взагалі незрозуміло, що збирати? Піжаму, щоби спати? Трохи їжі? Кольоровий олівець, якщо треба буде робити якісь позначки? І стара бабина хата на нас чекає й кличе, і я до неї так хочу, так жду, коли вийде розкрити всі її таємниці). І очікування зливається з напівдумкою про те, що коли людина вмирає, вона (якщо, звісно, було в ній щось хороше) розділяється для нас на двоє. Все, від чого нам було боляче, падає в пекло, і горить там вічно, допоки не згорає. А все добре піднімається в ирій, і часом промовляє до нас звідти через #сни.

Мене попросили розказати про ту хату.
Тому тримайте #вірші_стиха

Там білена хата.
І мальви, високі, бузкові,
І птаство на стінах, на пір'ї – усі кольори.
Співають дівчата
Пісень над ставком веселковим,
І стежка тікає в зелену долину з гори.

А в хаті – холодна підлога, а пічка – гаряча,
І запахи – хліб і могила, варення і чай.
Повільно годинник рахує хвилини, неначе
Шепоче: спинися, нікуди не йди, зачекай!..

У крихітних вікнах розрісся старий кущ жасмину,
Над вечір від річки несе комарів і туман.
А час витікає із чаші – невпинно, невпинно,
І поле, і сад – все мовчить, наче храм без вірян.

Забута криниця край неба порожньо дзеркалить,
Рясніє земля від плодів подичавілих слив.
Лиш сонце – все палить зістарену землю, все палить,
Й зозуля безумна у хащах зірвалась на спів.