З днем народження тебе, Місто.
Знемоги твоїм ворогами.
Наснаги твоїм друзям.
Волі тим, хто любить тебе й кого полум'ям свого золотого серця плекаєш ти.
#мемуаразми

Короткий і простий текстик із категорії #вірші_стиха

Ми не були тут од віку,
Й завтра, можливо, не будем;
Нас на цю землю на дику
Везли повивальним судном.

Ми не тримали древні
Списи, мечі та луки –
Чому ж то ворогом кревним
Здається із ним розлука? –

З містом нашим шаленим,
З нашим єдиним містом,
Де кожен крок для мене
По вінця сповнений змістом, –

Вірою, одкровенням,
Пам'яттю, кров'ю, криком, –
Чом так вражають мене
Вилиці вулиць великих,

Таїнства парків темних,
Ймення на кладовищах?..
Місто моє незнищенне
Вписане глибше й вище

За заборони, закони,
Прощення, помсту, совість.
Місто древнім драконом
Душі в тенета ловить.

І не відпустить більше,
Собою п'янить до смерті
Місто, святе і грішне.
Місто, як боги вперте.

Мені б хотілося,
щоб ґумові поруччя
на ескалаторах усього світу
були червоні,
наче ягоди кизилу,

і щоб,
якщо лягаєш
на нього спиною,
він прогинався і хрустів,
мов мокрий сніг.

На сенсів милицях
і вічний їм заручник,
простую. Пада дощ крізь неба сито.
крізь місяць в повні,
спів птахів щосили.

Ніщо
не вічне, знаєш.
Стежкою бузинною
я загубив усе, а себе – й поготів
держать не зміг.

Тепер усе
так пахне чудернацько,
міняє сталі форми, проявляє
таємні знаки,
вислиза з долонь.

Чи бач,
мені хотілося краси
і трохи дива,
щоб світ на дотик
був бодай приємним.

...Мене несе
і кидає зненацька
в калюжі площ, в густі ліси окраїн,
у дикі маки,
в муки і у сон.

Не плач.
Цей світ дає всім сил
несправедливо.
І ті, хто проти,
побиваються даремно.

Тепер весна,
в оселях охололи
тепло і світло, і розмови стали
надмірні, невагомі
і порожні;

трамвай
несе тепер в сто раз
усього більше – сенсу, світла, свята,
а ніч тепер живіша,
аніж дні.

І час мина,
і квітнуть дальні доли,
і людом набираються вокзали,
і мозок – наче в комі
подорожній:

нехай
доспить відміряний вже час!
Нехай душі лишилось небагато:
та все ж її плека весняна тиша
в височині.

#вірші_стиха #шаманізм

Мені снився черв-камінь-і-знаряддя шамір – старозавітна сутність, із допомогою якої цар Соломон поставив храм. Цей камінь спотикання, об який починаються війни, має колір доісторичного вина, що в раю зберігають для праведників (тобто, уві сні: колір виноградного чорно-червоного оцту, що в позачассі став каменем).
В решту часу я сьогодні, схоже, блукав чужими снами.
#сни

Ласкаво прошу всіх новеньких!
Як-то кажуть, беріть подушки, призволяйтеся чаєм і влаштовуйтеся зручніше!)

В ці вихідні в мене було 3 (три, three, tre, 三, דריי) рольові гри. На двох із них я майстрував.
Давня мрія номер котрась: зробити в хорошій компанії українських рольовиків для инших українських рольовиків РІЖД українською в Німеччині.
Я був майстром посмертя на грі живої дії про надприродну політику, розслідування й інтриги, і, будучи ним, для гравців у Потойбіччі вів настільну рольову гру в містично-трагічному сетингу про посмертні видіння.
Давня мрія номер іще одна: провести імерсивну настолку по Vermis із допомогою системи Fate. Я зробив для гравців додаткову гру в посмерті, щоби, граючи в одне посмертя, вони могли грати в инше посмертя. At this point, everyone and their sleep paralysis demon knows that different concepts of death are my special interest. Загалом мій майстерський персонаж був доволі відповідальний, трохи крінжовий, забудькуватий і сюрний янгол смерті, який століттями дбав про потойбіччя, як уже вмів, майже не знімаючи з обличчя посмішки й зелених окулярів.
А в неділю я нарешті був не майстром, а звичайним гравцем, і грав у DnD одного зі своїх улюблених персонажів – гіперактивного й упертого монаха-паладіна, якому до всього є діло, і який попри все намагається не втрачати веселого духу, захищати своїх, цікавитися всім на світі та проводити невідомим сутностям психотерапію сповідь, бо хто, якщо не ми. Така, знаєте, трохи батіна фігура в житті його друзів (фанфакт: він сам – прийомна дитина).
І от що я подумав: є в мене типаж ґротескних, але на свій штиб відповідальних і сильних батьківських/дядьківських/старшобратських фігур, які я граю час од часу. І це про мене теж, певна річ, щось говорить.

... А загалом, я страшенно вдячний за ці чудові вихідні всім гравцям, співмайстрам, ігротехам і майстрам. Це був чи не найкращий вхід у літо за довгий, довгий час. Учора я ввечері був виснажений і ніякий, але радісно читав ті ж новини, що й, певно, всі, хоч і з невеликим запізненням.
Хай літо буде літом, і побільше нам усім гарних новин.

До слова про Vermis. Мене сьогодні раптово спитали, де взагалі можна почитати мої статті.
Серйозні — майже ніде. Однак колись давно (після закриття проекту Андерхаунд) я написав оцю статтю, й забув її хоч би десь викласти, бо мені не було де.
Виправляюся: https://telegra.ph/Vermis-Gra-v-gru-%D1%96-son-pro-sni-05-12
З часом я її, ймовірно, буду дописувати (бо в неіснуючої гри є друга частина), редагувати й виправляти. Однак ця історія мене невимовно глибоко вразила, тож тримайте.

Одразу вітання новоприбулим! Беріть чаї з коробки, їх там багато (і насправді там є також кава, какао, шипшина, якісь трави, а також куркума й каскара). І не переймайтеся дзеркалами: вони тут лише для збільшення простору, щоби всім було де влаштуватися зручніше ;)

Ходить сон вздовж ікон,
Він суддя, і він — закон,
А дрімота коло плота
Стиглий час кладе до рота.

В ночі сон — теж кордон
(День новий за ним — он-он),
Біля фіртки він чекає
Та нікого не пускає:

Стій! Не руш! Ляж! Поспи!
Ген небесні коропи —
В небо їх пустили боги,
Хай з’їдять твої тривоги.

Сон нам всім — теж рідня,
Він нам двері відчиня
В світ химерний, дивний, тихий,
Де добро долає лихо.

Скоро день, скоро час,
Роз’єдна світання нас,
Нумо на прощання разом
Постоїм над перелазом.

Піде сон, піде ніч,
Щастя й туга пліч-о-пліч.

Кланці сну — неначе криця.
Щось солодке хай насниться.

Нічого серйозного, просто маленька вправа про #сни. #вірші_стиха і, безперечно, #груші

В ці дні геть нема сил на щось конструктивне, тож тримайте #фото руки.
Чомусь мені цей перстень украй персонажний, не знаю. Якесь "Величне століття", слово честі 🤣

Снилося, що я знову в Києві, наші дні, – але живі тато і ба. Взагалі всі родичі живі, і це в чомусь дивно й трохи незручно, бо багато довелося б їм пояснювати про себе. Але дуже класно, бо з ними можна поговорити.

І от я бігаю квартирою, намагаюся зібратися й поїхати в село на кілька днів. А це важко, взагалі незрозуміло, що збирати? Піжаму, щоби спати? Трохи їжі? Кольоровий олівець, якщо треба буде робити якісь позначки? І стара бабина хата на нас чекає й кличе, і я до неї так хочу, так жду, коли вийде розкрити всі її таємниці). І очікування зливається з напівдумкою про те, що коли людина вмирає, вона (якщо, звісно, було в ній щось хороше) розділяється для нас на двоє. Все, від чого нам було боляче, падає в пекло, і горить там вічно, допоки не згорає. А все добре піднімається в ирій, і часом промовляє до нас звідти через #сни.

Мене попросили розказати про ту хату.
Тому тримайте #вірші_стиха

Там білена хата.
І мальви, високі, бузкові,
І птаство на стінах, на пір'ї – усі кольори.
Співають дівчата
Пісень над ставком веселковим,
І стежка тікає в зелену долину з гори.

А в хаті – холодна підлога, а пічка – гаряча,
І запахи – хліб і могила, варення і чай.
Повільно годинник рахує хвилини, неначе
Шепоче: спинися, нікуди не йди, зачекай!..

У крихітних вікнах розрісся старий кущ жасмину,
Над вечір від річки несе комарів і туман.
А час витікає із чаші – невпинно, невпинно,
І поле, і сад – все мовчить, наче храм без вірян.

Забута криниця край неба порожньо дзеркалить,
Рясніє земля від плодів подичавілих слив.
Лиш сонце – все палить зістарену землю, все палить,
Й зозуля безумна у хащах зірвалась на спів.

Денні #сни.

Наснилося серед дня, що питають мене й хорошого друга: а чи вважаєте ви себе своїми персонажами, й чи колись уважали? А ми саме простуємо кудись схилом, і несемо рольове приладдя та принаддя, й думаємо про найближчу гру. І кажемо, як на одній хвилі:
"Розумієш, персонажами ні, не вважали. Персонажі – вони як посередники, яких потребують для роботи зі світом. А для когось – як інструмент, скажімо, меч. А для когось, може, як лінза, через яку світ сам споглядає нас.

Ми часом самі вважали, що ми здатні на щось. Щось знаємо, щось можемо, щось бачимо. Маємо зв'язки й історії з Потойбіччям чи якимись дальніми неіснуючими краями, що й дозволили нам жити так, як живемо й робити те, що робимо. Не завжди вважали так, не завжди самі в це вірили. Та й віра – вона, бач, сама трохи спектр. Вона нелінійна".

А потім я якимось чином потрапив в иншу реальність. Це був той самий схил – але осінь. І світ був инший, і на схилі була кузня. Йшов холодний дощ, а я ніс вологий від дощу меч, який саме відкопав: він мав полежати серед вугілля під тягарем землі. А тепер мав бути занурений у воду. А потім – у жар кузні. А потім – знову в воду, в бочку.

"Ти, головне, сигіли не забудь", – сказав коваль, що був мною, тільки другою версією мене. Старшою, більш посіченою життям, та й узагалі не людиною. І показав три сигіли, дві з яких мали сходу форму та звучанні й означали протилежні поняття, а третя означала кінець.

І ось сталь розпалюється в горнилі, а потім із шипінням опускається в воду, і знову, й ізнов. І потроху, поволі в основі клинка поступають три сигіли печатки майстра – печатки коваля. Моєї печатки. "Ац, Мац, Рен". Перший символ – мов квітка, розквітла у дбайливих руках; другий – мов квітка, що зів'яла чи то від посухи й браку уваги – чи він їхньої надміри; третій – перехрещений світ і сталість слова, що стало сталлю. "Ац, – повторюю я, – Мац, Рен". І гроза на дворі відповідає мені.

"Де ти зараз?" – питає мене мій друг, із яким ми нарешті донесли в свій рольовий табір усякі речі. "Та так, був у себе в голові, в кузні", – кажу я. І розумію, що в друга – моє обличчя. Але так часто буває, коли постійно ходиш одне до одного в сни.

"В тебе в голові є кузня?" – питає дівчина, що йшла з нами, і я розумію, що не бачу її обличчя, але це тому, що ми надто незнайомі ще й мало перетиналися за життя, – "А що ще в тебе там є, в голові?"

"Зараз, – кажу я, дивним чином розуміючи, що меч, готовий і живий, лежить через тих речей, що ми несли для гри, – у мене в голові три сигіли. Ац, Мац, Рен".

Із тим я прокинувся.

圧 – тиск [ацу]
末 – порох [мацу]
聯 – союз [рен]
Мені снилися рей-кі для кування мечів О_о.

А якщо відійти від японської, традиційна китайська каже мені, що це – завершення тиску.

Я щось напрактикував.

Я ніколи не практикував рей-кі.

Але я, звісно, завжди перевіряю значення ієрогліфічних ключів, якщо вони мені сняться. Особливо коли сняться зі звучанням І візуалом.

Мозок, ти молодець.