Мене попросили розказати про ту хату.
Тому тримайте #вірші_стиха

Там білена хата.
І мальви, високі, бузкові,
І птаство на стінах, на пір'ї – усі кольори.
Співають дівчата
Пісень над ставком веселковим,
І стежка тікає в зелену долину з гори.

А в хаті – холодна підлога, а пічка – гаряча,
І запахи – хліб і могила, варення і чай.
Повільно годинник рахує хвилини, неначе
Шепоче: спинися, нікуди не йди, зачекай!..

У крихітних вікнах розрісся старий кущ жасмину,
Над вечір від річки несе комарів і туман.
А час витікає із чаші – невпинно, невпинно,
І поле, і сад – все мовчить, наче храм без вірян.

Забута криниця край неба порожньо дзеркалить,
Рясніє земля від плодів подичавілих слив.
Лиш сонце – все палить зістарену землю, все палить,
Й зозуля безумна у хащах зірвалась на спів.

Денні #сни.

Наснилося серед дня, що питають мене й хорошого друга: а чи вважаєте ви себе своїми персонажами, й чи колись уважали? А ми саме простуємо кудись схилом, і несемо рольове приладдя та принаддя, й думаємо про найближчу гру. І кажемо, як на одній хвилі:
"Розумієш, персонажами ні, не вважали. Персонажі – вони як посередники, яких потребують для роботи зі світом. А для когось – як інструмент, скажімо, меч. А для когось, може, як лінза, через яку світ сам споглядає нас.

Ми часом самі вважали, що ми здатні на щось. Щось знаємо, щось можемо, щось бачимо. Маємо зв'язки й історії з Потойбіччям чи якимись дальніми неіснуючими краями, що й дозволили нам жити так, як живемо й робити те, що робимо. Не завжди вважали так, не завжди самі в це вірили. Та й віра – вона, бач, сама трохи спектр. Вона нелінійна".

А потім я якимось чином потрапив в иншу реальність. Це був той самий схил – але осінь. І світ був инший, і на схилі була кузня. Йшов холодний дощ, а я ніс вологий від дощу меч, який саме відкопав: він мав полежати серед вугілля під тягарем землі. А тепер мав бути занурений у воду. А потім – у жар кузні. А потім – знову в воду, в бочку.

"Ти, головне, сигіли не забудь", – сказав коваль, що був мною, тільки другою версією мене. Старшою, більш посіченою життям, та й узагалі не людиною. І показав три сигіли, дві з яких мали сходу форму та звучанні й означали протилежні поняття, а третя означала кінець.

І ось сталь розпалюється в горнилі, а потім із шипінням опускається в воду, і знову, й ізнов. І потроху, поволі в основі клинка поступають три сигіли печатки майстра – печатки коваля. Моєї печатки. "Ац, Мац, Рен". Перший символ – мов квітка, розквітла у дбайливих руках; другий – мов квітка, що зів'яла чи то від посухи й браку уваги – чи він їхньої надміри; третій – перехрещений світ і сталість слова, що стало сталлю. "Ац, – повторюю я, – Мац, Рен". І гроза на дворі відповідає мені.

"Де ти зараз?" – питає мене мій друг, із яким ми нарешті донесли в свій рольовий табір усякі речі. "Та так, був у себе в голові, в кузні", – кажу я. І розумію, що в друга – моє обличчя. Але так часто буває, коли постійно ходиш одне до одного в сни.

"В тебе в голові є кузня?" – питає дівчина, що йшла з нами, і я розумію, що не бачу її обличчя, але це тому, що ми надто незнайомі ще й мало перетиналися за життя, – "А що ще в тебе там є, в голові?"

"Зараз, – кажу я, дивним чином розуміючи, що меч, готовий і живий, лежить через тих речей, що ми несли для гри, – у мене в голові три сигіли. Ац, Мац, Рен".

Із тим я прокинувся.

圧 – тиск [ацу]
末 – порох [мацу]
聯 – союз [рен]
Мені снилися рей-кі для кування мечів О_о.

А якщо відійти від японської, традиційна китайська каже мені, що це – завершення тиску.

Я щось напрактикував.

Я ніколи не практикував рей-кі.

Але я, звісно, завжди перевіряю значення ієрогліфічних ключів, якщо вони мені сняться. Особливо коли сняться зі звучанням І візуалом.

Мозок, ти молодець.

Снилося, що в усіх прайд-прапорів є своя бойова версія.
Наприклад, в одної з флюїдних ідентичностей (імовірніше за все, гендерфлор – флюїдна ідентичність, яка однак ніколи не торкається країв спектру) бойовий прапор був жовтим із бульбашками і зображенням кухля пива (???).
В аромантиків+асексуалів на бойовому прапорі було палаючі шини внизу і кривавий захід сонця вгорі.
А в старого прапора "помадних лесбійок" була бойова версія, на якій було помаранчево-рожевих міні-сукнонь в стилі 60-х у ряд, і чомусь ці сукні виглядали вкрай агресивно.
Оригінальні сни, звісно. Хто бажає – можете пошукати вищезазначені прайд-прапори на картинці.
Всіх із місяцем гордости😅
#сни #груші

На канал підписано двоє гомофобів/квірфобів)
Шановні, що ви тут забули?🤣

Мені продовжує бути так собі, тож аби якось розважити шановне товариство, несу вам казочку.

Ви ж любите казки? Особливо якщо вони трохи на реальних подіях.

На телеграфі: https://telegra.ph/Babina-hata-06-06

На Друкарні: https://drukarnia.com.ua/articles/babina-khata-Bn8iR

Думав, чи не послати цей текст на якийсь конкурс, і передумав. Він хороший, але в тому й річ: може, комусь із вас сьогодні бракувало саме казки. І навіть із непоганим кінцем.
#проза

Далі буде текст, я його теж не пам'ятаю, з попереднім текстом він, імовірно, пов'язаний лише фактом суцільного стирання з моїх спогадів. Це якийсь уривок до позначки #проза. Щоби ви розуміли: це для мене звичайна річ: написати — і забути (#шаманізм детектед).
От вам текст, що поєднує два сетинги (!): #Міжземелля (#замок ) й Ніґредо, а також ряд моїх звичних уже текстів-шкіців про кав'ярні. Персонажем тут, імовірно, є я сам, але роз'яснень і розуміння в мене не набагато більше, як у вас.
Хто його писав? Ну, ймовірно, я (але якийсь инший я, можливо, колись він іще прийде й щось нам пояснить). Коли він написаний? Припущу, що років півтора-два тому. Варнінг: хто зі мною грав у DnD, теж може впізнати одну істоту. Бо цей трикстер усюдисущий і загалом ходить до мене у #сни як до себе додому.
https://telegra.ph/Son-NAR-06-20
*Питання, чи не хочу я переназвати Ніґредо-Альбедо-Рубедо якось іще через своєрідність контексту, відкрите. Можливо, я назву ці простори якось іще, на честь сировини, руди й дистилюваної матерії, але це буде не сьогодні.
Однак, сьогодні може бути ще щось текстове: мені останнім часом достатньо зле, щоб переносити своє активне життя в творчість, а не в реальність.

...ні, по ходу, це текст про ту ж саму кав'ярню.
Всесвіте, що відбувається взагалі? Чи ж це кав'ярня, яка сама себе пише моїми руками, а потім стирає з моєї голови, але не з текстів?
Іронічно.
Введу-но я нову позначку. #та_кавярня

І ось іде ще текстик. Нелем — це остаточна смерть. Але ніщо, навіть смерть, не буває остаточним. Ось одне з оповідань Міжземелля, яке колись отримає продовження.
https://telegra.ph/Serpokrilec-sin-Last%D1%96vki-06-20

#проза #замок #Міжземелля

Сьогодні я переклав оце старе оповідання. Воно для мене доволі важливе.
https://telegra.ph/Pochatok-06-21-2
Пізніше з'явиться версія для Друкарні.
#проза #замок #Міжземелля

#мемуаразми #фото
Ось вам світлина, де я чи не вперше в житті приміряю вінок.
Тут мало б бути щось розумне, гарне чи глибоке, але є лише це фото.
Якщо в вас сьогодні є сили зробити щось, аби себе підтримати, навіть якщо це виглядатиме дивно чи недоцільно, – можливо, це ваш знак зробити це.

Пригніченість може ховатися за посмішкою.
Вигоряння – йти пліч-о-пліч зі щирістю.
Людина може сміятися та здаватися повною сил, як день на Сонцестояння. І ви можете не знати причин чужого стану чи не вірити в них, – але ці причини можуть бути.
Якщо хтось каже: мені зле, я не маю сил, навіть якщо він каже це з усмішкою – вірте. І нехай ніхто вас не винуватить і не соромить за те, коли зле вам.
І будь ласка, за першої змоги потурбуйтеся про себе.
Будь ласка, за першої змоги потурбуйтеся про себе.
Будь ласка, за першої змоги потурбуйтеся про себе.

І будь ласка – певно, я вперше й востаннє прошу про таке, – якщо вам не подобається це повідомлення, не дизлайкайте його.
Воно може бути важливим для когось.
Дякую.

Я знайшов у вазі для дрібничок кілька шипучих цукерок, що лежали там від останнього Нового року.
Мені бракувало.
Я тужу.
Це прояв любові й прийняття.
Це спосіб заспокоїтися й не боятися минулого, теперішнього й майбуття.
Добре, що я вмію тужити.
Це означає, що мені ще не настільки порожньо, як могло б бути, і майбутнє не одне, його кілька варіянтів.
Я знаю, що буду обирати той варіянт, в якому в мені лишається щось людське. Егоїзм чи просто дурна надія це – не скажу.
Не засуджуйте мене, браття милі, наскільки б мертвими чи загубленими ви не були.
Я бачив уві сні майбутнє, в якому не відчуваю нічого.
Я знаю, що воно найгірше.
#мемуаразми

Добраніч вам, друзі мої.
Знайте: я від вас нічого не хочу, крім, по суті, одної великої речі: будьте живі (якщо хочете і зможете).
Оце й усе.
Доброї, дійсно доброї ночі.

Вночі, на межі з наступною календарною добою, мов перед кроком у незнайому воду з берега, лізе в голову всяка дурня.
Наприклад, про те, як часто мені хотілося б бути не собою, а своїми персонажами. Загалом, я – теж цілком мій персонаж, і часом я-автор дивлюся на нього-себе зі сторони й поволі міняю те, що хочеться змінити – але я, схоже, автор епопеї, все міняється дуже, дуже повільно.

Мені хотілося би бути впертим, як Сізіф, і вірити в fake it till you make it, і дивитися на світ із цікавістю, дурним гумором і доброзичливою підтримкою, навіть коли не можу стояти на ногах. Бути водночас скелею спокою і його вічним порушником – і не бачити в цьому жодних протиріч, однаково дивитися на малих і великих та кожному, хто з себе корчить володаря Всесвіту, могти сказати: "чуєш, володарю? попустись, може, га? легше жити буде". Принести свій страх у жертву й нічого не боятися.

Мені б хотілося дивитися на світ із наївністю й жагою пригод, легко закохуватися й легко відпускати, самому вигадувати собі мету й самому щиро вірити в неї, ставити друзями з першого погляду – і тримати цю дружбу, не розчаровуючись, на відкритих долонях. Не встигнути засвоїти уроки страху й нічого не боятися.

Цілитися наосліп у будь-яку ціль і майже завжди потрапляти точно в око. Знати, завжди точно знати, що світ – це сон, вигадка, помах повік надбожества. Ніколи не бути самому, почуваючи близькість рідних істини завжди, коли хочеться, навіть якщо фізично вони не поруч. Вірити, мов культист у божества, що в моїх друзів усе вийде – ну, бо це ж мої друзі, як може бути инакше!.. і твердити, мов мантру, слова: "Ми не будемо боятися".

Це історія трьох різних персонажів, які є моїми й якими я, на диво, сам ніколи не буду в повній мірі. Мені хотілося би цього, часом – дуже. І в них безумовно є якісь відбитки моєї особистості на дійсність...

Але мова не про це. І не про них, і не про десятки инших.

Я навіть сам не знаю, про що мова. А водночас – чудово знаю. Трохи про страх, про инших і про мене.

Тут могло бути ще багато якихось слів, але для них я надто сильно хочу спати.
#мемуаразми

Це небо над головою людини, в якої закінчилася робота. Отак от. Нічого особливого, і насправді навіть позитивно-доленосне, мабуть.
Мені подобалося викладачем мови працювати з нашими дітьми й підлітками, і їм наче нормально було зі мною. Під кінець останнього робочого дня ми обмінялися подарунками й засльоженими очима. Але що вже, в мене сталося моцне (певно, десь хіба четверте за все життя, щоб аж такої сили) психологічне вигоряння. Не буду описувати тут подробиці – хто мої друзі, ті все й так сто разів чули. А коли в мене стається вигоряння, зазвичай закінчуються різні речі. Природно, навіть доволі спокійно. Як перше зів'яле листя.
Мені порожньо і сонно, тривожно й ніяк.
Минулого разу, коли мені було так, у мене було дещо більше близьких людей.
Висновків знову не буде.
#мемуаразми

Дуже хотілося б написати щось творче і креативне, але натомість я напишу подяку.
Є велика вірогідність, що стріха даху над гуртожитком моєї психіки тримається на тому, скільки вас мені сьогодні написали.
В мене немає сил дякувати кожному особисто (і я не знаю, хто з вас це прочитає, однак), я подякую всім тут.
Відчуття того, що я не сам, у хорошому сенсі цього слова, мотивує щось десь якесь бути собою.
Це великий дар.

Я знову почав запам'ятовувати #сни, і це чудово.
Почалося з того, що я прибирав у своїй гуртожитковій кавалерці, й цим спровокував появу магічної істоти (ну бо справді, чого тільки не знайдеш серед моїх лахів). Істота відкрила мені очі на те, що я – напівбог, син якоїсь божественної сутності.
Істоиа забрала мене в чарівний шар світу, де все було яскравим і мало звучання, як у комп'ютерній грі. Ці місця теж були мені знайомі, це постійні локації в моїх снах: серпантинове узбережжя; скеля-посадкове поле, поросле високими травами; острів, повний тропічних ліан; загадковий таємничий пляж у глушині. Саме там мені відкрили, що колись я навчався в учителя напівбогів, а зараз, коли він помер від отрути для безсмертних, я маю піти за підказками, що він лишив, і відкрити чимало таємниць. Далі були аркадні мандри, де я поринав у сон-у-сні щоразу, коли торкався голубих квітів (!). Я мусив проходити нові квест і ходити знайомими повторюваними локації: заплутаною територією бурси; крамничкою в центрі старого міста за годину до її відкриття; старим і покрученим яблуневим садом; власне полем голубих квітів. Я йшов усе глибше й глибше, а потім закінчився дощ. Я прокинувся.
Дякую за повернення.

Друзі про мене: "You're an eldritch watafuck".
Люблю їх^^
#мемуаразми

Останнім часом багато уваги приділяю, щоб запам'ятовувати й аналізувати #сни. Давно не снилося, а тепер знову почалося: вечірка у якомусь великому та складному, як архітектура 70-80-х, просторі, в кутах і сходах якого дуже легко заблукати. Раніше вечірка була на кораблі, я туди часто не встигав; тепер вона в будівлі на суходолі, й я нерідко сам іду з неї, бо мені цікаві якісь инші речі.

Дуже легенький #шаманізм і #вірші_стиха, що принесли нещодавно #сни.

За порогом – лиш шлях, неозора та дивна дорога,
Що немає кінця, хто б його не шукав, не хотів:
Ні пояснень, ні меж, і ні чорта немає, ні бога:
Тільки сотні світів. Тільки тисячі сотень світів.