Вночі, на межі з наступною календарною добою, мов перед кроком у незнайому воду з берега, лізе в голову всяка дурня.
Наприклад, про те, як часто мені хотілося б бути не собою, а своїми персонажами. Загалом, я – теж цілком мій персонаж, і часом я-автор дивлюся на нього-себе зі сторони й поволі міняю те, що хочеться змінити – але я, схоже, автор епопеї, все міняється дуже, дуже повільно.

Мені хотілося би бути впертим, як Сізіф, і вірити в fake it till you make it, і дивитися на світ із цікавістю, дурним гумором і доброзичливою підтримкою, навіть коли не можу стояти на ногах. Бути водночас скелею спокою і його вічним порушником – і не бачити в цьому жодних протиріч, однаково дивитися на малих і великих та кожному, хто з себе корчить володаря Всесвіту, могти сказати: "чуєш, володарю? попустись, може, га? легше жити буде". Принести свій страх у жертву й нічого не боятися.

Мені б хотілося дивитися на світ із наївністю й жагою пригод, легко закохуватися й легко відпускати, самому вигадувати собі мету й самому щиро вірити в неї, ставити друзями з першого погляду – і тримати цю дружбу, не розчаровуючись, на відкритих долонях. Не встигнути засвоїти уроки страху й нічого не боятися.

Цілитися наосліп у будь-яку ціль і майже завжди потрапляти точно в око. Знати, завжди точно знати, що світ – це сон, вигадка, помах повік надбожества. Ніколи не бути самому, почуваючи близькість рідних істини завжди, коли хочеться, навіть якщо фізично вони не поруч. Вірити, мов культист у божества, що в моїх друзів усе вийде – ну, бо це ж мої друзі, як може бути инакше!.. і твердити, мов мантру, слова: "Ми не будемо боятися".

Це історія трьох різних персонажів, які є моїми й якими я, на диво, сам ніколи не буду в повній мірі. Мені хотілося би цього, часом – дуже. І в них безумовно є якісь відбитки моєї особистості на дійсність...

Але мова не про це. І не про них, і не про десятки инших.

Я навіть сам не знаю, про що мова. А водночас – чудово знаю. Трохи про страх, про инших і про мене.

Тут могло бути ще багато якихось слів, але для них я надто сильно хочу спати.
#мемуаразми

Це небо над головою людини, в якої закінчилася робота. Отак от. Нічого особливого, і насправді навіть позитивно-доленосне, мабуть.
Мені подобалося викладачем мови працювати з нашими дітьми й підлітками, і їм наче нормально було зі мною. Під кінець останнього робочого дня ми обмінялися подарунками й засльоженими очима. Але що вже, в мене сталося моцне (певно, десь хіба четверте за все життя, щоб аж такої сили) психологічне вигоряння. Не буду описувати тут подробиці – хто мої друзі, ті все й так сто разів чули. А коли в мене стається вигоряння, зазвичай закінчуються різні речі. Природно, навіть доволі спокійно. Як перше зів'яле листя.
Мені порожньо і сонно, тривожно й ніяк.
Минулого разу, коли мені було так, у мене було дещо більше близьких людей.
Висновків знову не буде.
#мемуаразми

Дуже хотілося б написати щось творче і креативне, але натомість я напишу подяку.
Є велика вірогідність, що стріха даху над гуртожитком моєї психіки тримається на тому, скільки вас мені сьогодні написали.
В мене немає сил дякувати кожному особисто (і я не знаю, хто з вас це прочитає, однак), я подякую всім тут.
Відчуття того, що я не сам, у хорошому сенсі цього слова, мотивує щось десь якесь бути собою.
Це великий дар.

Я знову почав запам'ятовувати #сни, і це чудово.
Почалося з того, що я прибирав у своїй гуртожитковій кавалерці, й цим спровокував появу магічної істоти (ну бо справді, чого тільки не знайдеш серед моїх лахів). Істота відкрила мені очі на те, що я – напівбог, син якоїсь божественної сутності.
Істоиа забрала мене в чарівний шар світу, де все було яскравим і мало звучання, як у комп'ютерній грі. Ці місця теж були мені знайомі, це постійні локації в моїх снах: серпантинове узбережжя; скеля-посадкове поле, поросле високими травами; острів, повний тропічних ліан; загадковий таємничий пляж у глушині. Саме там мені відкрили, що колись я навчався в учителя напівбогів, а зараз, коли він помер від отрути для безсмертних, я маю піти за підказками, що він лишив, і відкрити чимало таємниць. Далі були аркадні мандри, де я поринав у сон-у-сні щоразу, коли торкався голубих квітів (!). Я мусив проходити нові квест і ходити знайомими повторюваними локації: заплутаною територією бурси; крамничкою в центрі старого міста за годину до її відкриття; старим і покрученим яблуневим садом; власне полем голубих квітів. Я йшов усе глибше й глибше, а потім закінчився дощ. Я прокинувся.
Дякую за повернення.

Друзі про мене: "You're an eldritch watafuck".
Люблю їх^^
#мемуаразми

Останнім часом багато уваги приділяю, щоб запам'ятовувати й аналізувати #сни. Давно не снилося, а тепер знову почалося: вечірка у якомусь великому та складному, як архітектура 70-80-х, просторі, в кутах і сходах якого дуже легко заблукати. Раніше вечірка була на кораблі, я туди часто не встигав; тепер вона в будівлі на суходолі, й я нерідко сам іду з неї, бо мені цікаві якісь инші речі.

Дуже легенький #шаманізм і #вірші_стиха, що принесли нещодавно #сни.

За порогом – лиш шлях, неозора та дивна дорога,
Що немає кінця, хто б його не шукав, не хотів:
Ні пояснень, ні меж, і ні чорта немає, ні бога:
Тільки сотні світів. Тільки тисячі сотень світів.

"Геніальний" момент учора.
Причепився ввечері на вулиці якийсь дядько (заради правди, дядькові було явно недобре й усесвіт, що він бачив, міг відчуватися й бачиться геть не так, як у мене):
- Ви, німці, не поважаєте нас, мігрантів. В я людина, в мене є швидкість і ліві цінності!
Кажу:
- Та я й не німець, я теж мігрант, і теж ліві цінності, в мене просто сил говорити нема з незнайомцями плюс купа свого болісного досвіду, краще завершімо цю розмову зараз.
Що одразу почалося:
- Ах ви кляті мігранти! Понаїхали тут, і нас, німців, геть не поважаєте! Понаприлітало ото слизистих усяких із Марсу й думають, що всім диктують! Тьху! Як корінний, я плюю на ваші могили!
Так, це сказав той самий дядько.
І так, дядькові справді було не дуже.
А мене це дуже особливо зачепило, але геть не тому, що в мене не було сил на хоч якесь спілкування в той момент, і не тому, що я загалом трохи сахаюся від людей останнім часом.
А тому, що я себе змалку відчував отим слизом з Марсу. Який загалом скрізь чужий. Скрізь. Скрізь. Скрізь. На Марсі, на Землі, серед живих і мертвих.
Дуже смішна й сумна історія водночас, ну або ні.
(Якщо в вас є бажання поставити дизлайк на знак того, що я чужий вам, чи що я, на відміну від вас, точно не знаю, що таке бути чужим, і що мій досвід для вас не має значення, – під цим постом ви цілком можете це зробити).
#мемуаразми

Я заснув із книгою й гітарною музикою без слів. #сни перенесли в одну з найбільш улюблених локацій: скелясте плато десь на півдні, в оточенні каньйона, вкритого оливами й соснами. Санаторій, підйомник із долини, вузька кам'яна стежка до руїн древнього монастиря, довга дорога м'якими горами. Неба над головою так багато, що часом не помічаєш землі. А внизу, під скелями, місто, і там, звісно, відбувається якийсь історичний фестиваль, і в дерев'яних ятках продають глечики, фібули, полотно й просте їдло й питво.
А потім надійшов сновидний вечір, і під запах гасу факірів й середньовічну музику я вийшов із цього місця, тільки щоби опинитися не Подолі, десь на Верхньому валу біля Житнього ринку.
А потім у світі явному настав ранок.

Друга ніч із музикою без слів і книгою. Книга хороша, і мені дуже хочеться говорити про неї. Також, звісно, автобіографічна фантастика – завжди річ особлива. В автора може бути скільки завгодно чудових історій і кілька опусів маґнум; але книга, між сторінок якої він блукатиме й після фізичної смерті, зазвичай одна. Дивне відчуття, наче випадково влазиш у голову чужій людині, продовжуючи перебувати у своїй.
Вночі мені снилася моя собака; в мене взагалі за життя було лише двоє собак, але сниться зазвичай одна, пуделиця Сенді. Вона з'явилася в нас, коли мені було років п'ять, прожила багато та встигла провести мене з універу. Вночі мені нащось треба було виміряти довжину її тіла (а я вві сні непогано обходжуся з цифрами), і це була ціла задачка: зупинити й обміряти доволі активну собаку. Ще вві сні була моя ба, і було літо, і на столі в моїй кімнаті стояв великий білий комп'ютер. Загалом за різними показниками я б, певно, міг визначити, який рік мені наснився. Напевно, 2004 чи 2005.
При цьому сон був трохи дивний: мій будинок насправді був зрощений із будинком, де ми жили в перші роки мого життя разом із дідом, багато поверхів були порожні й не мали дверей квартир, внизу довкола будинку бігали дивні люди з якихось уривків відео, що запам'ятав мій мозок, і мені дуже було треба поспішати.
А я стояв на порозі дому, дивився на літо й поспішати геть не хотів. Довкола відбувалося щось безумне, а мій мозок сприймав цю нехарактерну метушню як ознаку літа. Вві сні в мене було дуже багато внутрішніх сил, і проблеми викликали хіба сміх.
Я б хотів і собі, й тим, хто хоче, побажати сил. Чисто сил розуму не ламатися об реальність.
На тому поки все.

And, in the end, your devil will forsake you.
And as he will —
you'll realize you have been praying to him all the time.
Do not think of how bitter it will make you —
don't cry, be still,
think of the vast abyss, so empty, so divine.

There is a beauty in the end, the careful calmness,
the antiseptic seige
on pain, on doubt, on rage, regret and fear.
The god of nothingness, the god of peaceful harvest
will come, your one true liege,
and as you'll fade, that's when you'll know he's here.
#вірші_стиха

Наснилося слово: Анатріната. Гуглю: схоже, це антивустрична будова, що б це не значило. Треба це десь використати як назву чи ім'я.
#сни

Ранкова вулиця пахне олівцями.
#груші

Хвилинка лору #мемуаразми
Згадав, як писав за однокласника твір у 11 класі з української літератури. Він книжок не читав, а щоб якось закінчити школу, треба було хоч одну оцінку за твір мати за всю школу. Він попросив мене допомогти, я спитав, чи знає він хоч одну книжку взагалі, й ми зійшлися на "Колобку". Ясна річ, я написав щось дуже глибоке, культурологічне й філософське, але не без притаманних йому помилок. Однокласник отримав свою дев'ятку.
... А тепер він депутат, ще якимось міністром стане колись, оце я посміюся, і ви разом зі мною)

(анонс)
Тут буде пост.
#замок #Міжземелля

А поки поста немає, принагідно вітаю новоприбулих.
Як і завжди – беріть чай, беріть ковдри (в мене майже завжди доволі прохолодно).
За бажання, музичні інструменти та книжки теж беріть.
Радий бачити.

#чаю?)

Сьогодні #сни були про рольові ігри, а точніше про історії про них – і трохи про міську містику.
Мені було не дуже багато юнацьких літ, це був злам епох (2000-й рік, мабуть), і пара трохи старших за мене, стильних і різнонаправлено андрогінних людей розказувала історію свого знайомства. Ніч чи майже ніч, прогулянка містом (здається, Харковом), і їхня історія. Познайомилися за перепискою, потім, не знаючи, зустрілися наживо. Почали спонтанно словесну рольову гру в якісь авантюри. Один персонаж удавав із себе працівника цвинтаря, инша – безутішну вдову. Разом вони при цьому розв'язували злочин, але продовжували ламати комедію й філігранно ошукувати одне одного. Потім це викрилося. Потім гравці зрозуміли, що якийсь уже час були друзями за перепискою.
А потім був нинішній час. Я знову потрапив у Харків і знову познайомився з цією парою – тільки тепер я був старший, а вони – трохи молодші (!) за себе в 2000-му році, й саме починали свою гру. Вона носила вечірні сукні, він вдягався як вишуканий сажотрус. Вони тільки починали свою пригоду, і я в ній трохи побув персонажем другого плану. У грі був і обман, і детектив, і містика, й дивна напруга між героями.
А я все думав: чи вони вже знають, що вони – істоти неймовірно повільного часу, що живуть навспак, і за рік будуть трохи молодші, ніж рік тому? Чи знають одне про одного, що їм судилося поруч іти все далі й далі вглиб історії?
І я розказав їм це про них, і спершу вони не повірили, а потім... А потім уже я згадав, як давно, в Харкові на зламі віків вони ж, тільки старші, розказували мені про неймовірну містичну істоту, чоловіка, що одного дня з'явився нізвідки, аби відкрити їм щось про них, і це їх іще сильніше зблизило й об'єднало.
То цей магічний чоловік у їхньому житті, в житті двох істот, що повільно живуть навспак, – це я?
Я прокинувся з присмаком легкої ностальгії в серці й відчуттям туги, бо, ймовірно, після цього сну більше ніколи їх обох не побачу. А шкода, мені подобалося бути поруч із ними, грати з ними, слухати їхні історії й бути частиною великої та дивної таїни. І, звісно, бути кимось надприродно-неймовірним у долі когось неймовірного й надприродного.

Так уже сталося, що в мене чотири дні народження, і перший з них – сьогодні (в дитинстві ніяк не міг знайти когось цікавого, з ким народився в один день, а вже в дорослому віці дізнався, що народився в міжнародний день БДСМу, бггг).
І це все дуже дивно й прикольно. Якийсь старий жарт стверджує, що перші 40 років – найважчі в житті хлопчика. Окей, 40 прожито, я трохи в шоці, але досі вважаю, що правильно зробив, що народився. Попри все.
Висновків нема, є бажання жити й надалі.
#груші

Були дуже дивні #сни.
Зокрема, про іншопланетну культуру, що фармить з людей Землі емоції, і робить це багато століть, як фармлять мурахи цукор із тлі.
Для простоти й обсягів виробництва вони створюють регіони емоційних плантацій. Зазвичай потрібні їм емоції – це те, що християнство називає смертним гріхами. Ну, там, знаєте, хіть, жадібність, заздрість, усе це. На це кидається багато зусиль, все, від політики до мистецтва, має працювати на те, щоби люди певного регіону відчували й у такий спосіб продукували саме це.
В нашого північно-східного сусіда-падлюки основна емоція фармінгу була – зневіра. Самі в ній живуть, її ж сіють, і автори типу Чехова з його "Вишневим садом" загалом теж покликані вкорінювати зневіру глибше.
Емоція українського регіону – гнів, хоча через сусідство "грядок", до України зневіра теж чудовенько переповзає.
Про все це я дізнався, коли брав участь у рейді на приховану бібліотеку. З супутниками разом ми простежили за іншопланетянином (він виглядав як Слендермен, коли знімав костюм людини), і ми прийшли в дім, де він жив. У будинку був таємний напівповерх між останніми поверхами, і там була купа всього, і зокрема бібліотека. Ну й от у ній були книги (власне, вві сні книги були одною з технологій чужого світу, іншопланетяни їх любили й самі та скрізь тягали з собою). За ілюстраціями в них було доволі зрозуміло, що це: історія розробки планети Земля як величезного городу.
На тому десь я прокинувся, думаючи, що цей сон однозначно тягне на шикарну теорію змови. А ви як вважаєте?