Якщо це не абсолютні #груші, то я так чи так не знаю нічого грушішого за це.
З ранку я мав ✨настрій✨, і так з'явилася пісенька Like a vermin.
Не дякуйте.

Мене сьогодні четвертнуло з пісеньки Мадонни про Like a virgin

So
I did a thing

I made it through the wilderness
Somehow I made it through
Didn't know how lost I was
Until I found you

I was a beast, to say the least
I've been starved, no cheese no bread
But you made me feel
Yeah, you made me feel
Full and well fed

Oh like a vermin
Eating trash for the very first time
Like a vermin
When your can's next to mine

Gonna give it to you, boy
My fur is growing fast
This winter was so heavy
But I feel warmth at last

This can's so fine, and it's mine
Food made me strong, yeah, it made me bold
And the fear's thrown out
Yeah, it's just thrown out
We're no more scared and cold

Like a vermin, hey
Eating trash for the very first time
Like a vermin
When your can's next to mine

This yard's so fine and it's mine
We'll stay here 'til the end of time
We'll leave the wood
As one should
And we'll never hide

Like a vermin, hey
Eating trash for the very first time
Like a vermin
When your can's next to mine
Like a vermin, oh
Like a vermin
Feels so good inside
You're next to me
And we just eat
And you love me
Oh-oh

#груші продовжуються🤣

Зайка-кілер, qu'est-ce que c'est?

Сьогодні вранці на Дарницькому шляхопроводі був помічений перший здоровенний шмат заліза. Щось відновлюється. Від цього дуже тепло.
#мемуаразми

Я вам думав пост написати на тему Дня Незалежності.
Ну але начувайтеся: маєте пост, таж він у моєму стилі (щось плутане-щось іще більш плутане-спогади-висновків не буде).
Цього разу навіть стрічка в телеграмі на День Незалежності була дивно тиха, і для мене дихала contra spem spero. Мені ж просто було боляче весь день, тож я й не світився онлайн і чимало вочевидь пропустив – але той факт, що в мене була змога лежати вдома, нудитися під ковдрою й ні про що не думати, – цей факт вистражданий тисячами тисяч людей і їхньою звитягою зараз, тридцять чотири роки поспіль, тридцять чотири роки тому й раніше.
В сенсі: не факт, що я взагалі був би собою і був би досі, якби шлях сучасній Україні й її суспільству не був покладений безліччю людських душ. Їхніми сортами божевілля й одержимості, їхнім відчуттям справедливості, їхніми поразками, перемогами, життями та смертями.
Я ніколи не знатиму більшості цих людей особисто й не факт, що зможу уявити такими, якими вони є чи були насправді. Це дуже різні люди, і напевне майже кожна
з них була лиходієм і руїною чийогось життя, а часом, може, не одного.
Моя мама не любила свою матір, мою бабусю, щось у них там було в маминому дитинстві й юності. Але якби не ба, я б тут із вами українською не говорив, це майже сто відсотків. Якби не її пісні, казки й бувальщини з власного життя про Голодомор і Другу світову, та й совок загалом. В ба не було багато сил на соціяльну боротьбу, хоч вона й була фізично сильна спортсменка-пірамідистка, оперувала очі художників і астронавтів і асистувала Амосову, а вдома доглядала хвору маму, хворого мене й сама час од часу потрапляла через діда в реанімацію, та ще й із агресивним раком десятиліттями боролася... Її звитяги вистачило на передачу мені безумовної любові до життя, вона зробила це українською, і цього було достатньо особисто мені.
З дідом була дещо инша історія. Він не був хорошою людиною, і є чималий шанс, що якби не він, частина людей із нашої родини й поза нею жили б довше та краще. Але я пам'ятаю його захват і блиск очей того пам'ятного літа, коли над Верховною Радою підняли синьо-жовтий прапор. Він співав "Як тебе не любити" й "Боже, великий, єдиний", співав жахливим голосом і маніякально реготав. Він бігав квартирою колами, і ми боялися його чіпати (бо боялися криків, розбитих меблів і травм). Але дід був як лакмус: щось відбувається. Щось велике, епохальне. Це від нього я почув ім'я Левка Лук'яненка вперше, наприклад. Наша родина була правдиво двомовна: мамина половина говорила українською, татова кривила посмішки й за крайньої потреби теж на неї переходила. Але ніхто в жодній половині роду, ні серед сусідів у будинку, ні навіть сусідів по вулиці, здавалося, не вірив у незалежність. Незалежність – це щось дивне. Вигаданий президент вигаданої країни в екзилі. Фрики з піною в роті, що ненавидять усіх і пропонують убивати всіх, хто недостатньо українець (а в тих, хто спілкувався з моїм дідом, котрий якраз був рухівцем, цілим дрібним депутатом, з його поведінки могла скластися картинка, що всі, хто прагне до незалежності України, – саме такі).
Аж ось раптом сталося. Почалося.
І от усі бігають, суєтяться, я йду спершу в один перший клас, тоді в инший, і все це відбувається буквально впродовж тижня, на уроках української мови нам розказують про літеру Ґ, про яку ніхто крім мене й іще одної дитини в класі не знає. І виявляється, що загалом у нашому класі майже ніхто не має словникового запасу української, достатнього, щоб нею вільно спілкуватися. А потім із дідом стає геть неможливо, і одної зими ми вночі тікаємо від нього на иншу квартиру, вивозячи санчатами речі по снігу, поки він чи то на нічній зміні в педіатрії, чи то в борделі заробляє чергову ІПСШ...
Яскравість перших літ незалежності притлумилася для мене особистими стосунками в родині. Якби не бабусина любов – я ненавидів би тут усе. Україна для мене в дитинстві коливалася між уявленнями про два типи людей: людей любові й людей ненависті.

Це вже пізніше я зрозумів, що українці взагалі-то бувають значно більше, ніж двох типів, не такі, як моя ба й не такі, як мій дід. І що вони теж створювали те суспільство, яке в нас є сьогодні, і яке в нас сьогодні прийнято сварити.
А потім я ставав старший і дивився на инші суспільства. І на подив, виявлялося, що там усе по-різному. Але дуже, дуже рідко краще, ніж у нас. Бо загалом скрізь є свої ба й діди, і ще купа різних инших людей. І всі вони є частинами історії свого суспільства (не тільки країни – але й спільноти, культури, класу тощо) так само, як мої дід і ба були частиною історії своєї.
Знаєте, тут навіть висновок буде. Смішний і дивний висновок.
Ми всі – дивні, неприємні, непостійні, слабкі, вперті, ображені, складні, ще якісь, такі, що навіть собі не завжди подобаємося, і серед нас є, справді завжди є такі, хто навіть гірші за нас, і гірші в сотні разів, – якимось чином ми всі ще й є частиною історії свого суспільства, що... Для кожного означає щось своє насправді. Для мене – це суспільство, що спромоглося зберегти свою болісну історію, і яскраве мистецтво, і бодай частину життя землі, яка стільки значить для нас, і навіть почасти одне одного. І ще багато, багато чого. Це наша важка ненависть і ще важча любов. Пристрасть, підступність, відвертість і байдужість. Три гетьмани на двох, а також сварка, борщ і революція з чого завгодно. Багатоконфесійність, багатомовність, багатогендерність і багатостилевість. Властива агресивна неоднорідність, а часом відданість така, що має бути страшно.
Оце все виборено й виборюється щодня. І якщо звузити до крайнощів, то Україна для мене – це моя ба, яка попри те, наскільки з нею все негаразд, залишається з тими, про кого дбає, хоча щодня потерпає від ґвалтівника у власній оселі. Вона разом тікає й лишається, вже не може і заразом створює щось неймовірне. І вона молодець.
Ви всі молодці, чуєте.
Я сподіваюся, що буде нам змога перемогти свого агресора й подолати численні ракові пухлини, з яким насправді стикається так чи так ледь не кожне суспільство. І що буде час для життя, кращого, ніж "не завдяки, в попри". А, ну і що в нас завжди лишатимуться сили любити.
І що будуть ті, хто любитиме нас.
Це багато й дуже наївно, якщо добре знати історію й політологію, але я, схоже, трохи поділяю той настрій, що царював у мережах позавчора, коли люди показували прапори з книжок – синіх і жовтих, і було так дивно тихо й тривожно.
Українське суспільство скаліченим, але живим подолало вік Христа.
Contra spem spero.
#мемуаразми