Сьогодні вранці на Дарницькому шляхопроводі був помічений перший здоровенний шмат заліза. Щось відновлюється. Від цього дуже тепло.
#мемуаразми

Я вам думав пост написати на тему Дня Незалежності.
Ну але начувайтеся: маєте пост, таж він у моєму стилі (щось плутане-щось іще більш плутане-спогади-висновків не буде).
Цього разу навіть стрічка в телеграмі на День Незалежності була дивно тиха, і для мене дихала contra spem spero. Мені ж просто було боляче весь день, тож я й не світився онлайн і чимало вочевидь пропустив – але той факт, що в мене була змога лежати вдома, нудитися під ковдрою й ні про що не думати, – цей факт вистражданий тисячами тисяч людей і їхньою звитягою зараз, тридцять чотири роки поспіль, тридцять чотири роки тому й раніше.
В сенсі: не факт, що я взагалі був би собою і був би досі, якби шлях сучасній Україні й її суспільству не був покладений безліччю людських душ. Їхніми сортами божевілля й одержимості, їхнім відчуттям справедливості, їхніми поразками, перемогами, життями та смертями.
Я ніколи не знатиму більшості цих людей особисто й не факт, що зможу уявити такими, якими вони є чи були насправді. Це дуже різні люди, і напевне майже кожна
з них була лиходієм і руїною чийогось життя, а часом, може, не одного.
Моя мама не любила свою матір, мою бабусю, щось у них там було в маминому дитинстві й юності. Але якби не ба, я б тут із вами українською не говорив, це майже сто відсотків. Якби не її пісні, казки й бувальщини з власного життя про Голодомор і Другу світову, та й совок загалом. В ба не було багато сил на соціяльну боротьбу, хоч вона й була фізично сильна спортсменка-пірамідистка, оперувала очі художників і астронавтів і асистувала Амосову, а вдома доглядала хвору маму, хворого мене й сама час од часу потрапляла через діда в реанімацію, та ще й із агресивним раком десятиліттями боролася... Її звитяги вистачило на передачу мені безумовної любові до життя, вона зробила це українською, і цього було достатньо особисто мені.
З дідом була дещо инша історія. Він не був хорошою людиною, і є чималий шанс, що якби не він, частина людей із нашої родини й поза нею жили б довше та краще. Але я пам'ятаю його захват і блиск очей того пам'ятного літа, коли над Верховною Радою підняли синьо-жовтий прапор. Він співав "Як тебе не любити" й "Боже, великий, єдиний", співав жахливим голосом і маніякально реготав. Він бігав квартирою колами, і ми боялися його чіпати (бо боялися криків, розбитих меблів і травм). Але дід був як лакмус: щось відбувається. Щось велике, епохальне. Це від нього я почув ім'я Левка Лук'яненка вперше, наприклад. Наша родина була правдиво двомовна: мамина половина говорила українською, татова кривила посмішки й за крайньої потреби теж на неї переходила. Але ніхто в жодній половині роду, ні серед сусідів у будинку, ні навіть сусідів по вулиці, здавалося, не вірив у незалежність. Незалежність – це щось дивне. Вигаданий президент вигаданої країни в екзилі. Фрики з піною в роті, що ненавидять усіх і пропонують убивати всіх, хто недостатньо українець (а в тих, хто спілкувався з моїм дідом, котрий якраз був рухівцем, цілим дрібним депутатом, з його поведінки могла скластися картинка, що всі, хто прагне до незалежності України, – саме такі).
Аж ось раптом сталося. Почалося.
І от усі бігають, суєтяться, я йду спершу в один перший клас, тоді в инший, і все це відбувається буквально впродовж тижня, на уроках української мови нам розказують про літеру Ґ, про яку ніхто крім мене й іще одної дитини в класі не знає. І виявляється, що загалом у нашому класі майже ніхто не має словникового запасу української, достатнього, щоб нею вільно спілкуватися. А потім із дідом стає геть неможливо, і одної зими ми вночі тікаємо від нього на иншу квартиру, вивозячи санчатами речі по снігу, поки він чи то на нічній зміні в педіатрії, чи то в борделі заробляє чергову ІПСШ...
Яскравість перших літ незалежності притлумилася для мене особистими стосунками в родині. Якби не бабусина любов – я ненавидів би тут усе. Україна для мене в дитинстві коливалася між уявленнями про два типи людей: людей любові й людей ненависті.

Це вже пізніше я зрозумів, що українці взагалі-то бувають значно більше, ніж двох типів, не такі, як моя ба й не такі, як мій дід. І що вони теж створювали те суспільство, яке в нас є сьогодні, і яке в нас сьогодні прийнято сварити.
А потім я ставав старший і дивився на инші суспільства. І на подив, виявлялося, що там усе по-різному. Але дуже, дуже рідко краще, ніж у нас. Бо загалом скрізь є свої ба й діди, і ще купа різних инших людей. І всі вони є частинами історії свого суспільства (не тільки країни – але й спільноти, культури, класу тощо) так само, як мої дід і ба були частиною історії своєї.
Знаєте, тут навіть висновок буде. Смішний і дивний висновок.
Ми всі – дивні, неприємні, непостійні, слабкі, вперті, ображені, складні, ще якісь, такі, що навіть собі не завжди подобаємося, і серед нас є, справді завжди є такі, хто навіть гірші за нас, і гірші в сотні разів, – якимось чином ми всі ще й є частиною історії свого суспільства, що... Для кожного означає щось своє насправді. Для мене – це суспільство, що спромоглося зберегти свою болісну історію, і яскраве мистецтво, і бодай частину життя землі, яка стільки значить для нас, і навіть почасти одне одного. І ще багато, багато чого. Це наша важка ненависть і ще важча любов. Пристрасть, підступність, відвертість і байдужість. Три гетьмани на двох, а також сварка, борщ і революція з чого завгодно. Багатоконфесійність, багатомовність, багатогендерність і багатостилевість. Властива агресивна неоднорідність, а часом відданість така, що має бути страшно.
Оце все виборено й виборюється щодня. І якщо звузити до крайнощів, то Україна для мене – це моя ба, яка попри те, наскільки з нею все негаразд, залишається з тими, про кого дбає, хоча щодня потерпає від ґвалтівника у власній оселі. Вона разом тікає й лишається, вже не може і заразом створює щось неймовірне. І вона молодець.
Ви всі молодці, чуєте.
Я сподіваюся, що буде нам змога перемогти свого агресора й подолати численні ракові пухлини, з яким насправді стикається так чи так ледь не кожне суспільство. І що буде час для життя, кращого, ніж "не завдяки, в попри". А, ну і що в нас завжди лишатимуться сили любити.
І що будуть ті, хто любитиме нас.
Це багато й дуже наївно, якщо добре знати історію й політологію, але я, схоже, трохи поділяю той настрій, що царював у мережах позавчора, коли люди показували прапори з книжок – синіх і жовтих, і було так дивно тихо й тривожно.
Українське суспільство скаліченим, але живим подолало вік Христа.
Contra spem spero.
#мемуаразми

Дуже видихнув, коли чудова подруга й дракиця з Теремків, яку ще зранку спитав, чи вона жива, відписала: хай здохнуть наші вороги, піду поїм я кураги.

Сподіваюся, що всі ваші живі й житимуть іще довго й безпечно.

Для тих покидьків, хто влаштував цю ніч киянам і не лише, жодних побажань і сподівань.
#мемуаразми