Це вже пізніше я зрозумів, що українці взагалі-то бувають значно більше, ніж двох типів, не такі, як моя ба й не такі, як мій дід. І що вони теж створювали те суспільство, яке в нас є сьогодні, і яке в нас сьогодні прийнято сварити.
А потім я ставав старший і дивився на инші суспільства. І на подив, виявлялося, що там усе по-різному. Але дуже, дуже рідко краще, ніж у нас. Бо загалом скрізь є свої ба й діди, і ще купа різних инших людей. І всі вони є частинами історії свого суспільства (не тільки країни – але й спільноти, культури, класу тощо) так само, як мої дід і ба були частиною історії своєї.
Знаєте, тут навіть висновок буде. Смішний і дивний висновок.
Ми всі – дивні, неприємні, непостійні, слабкі, вперті, ображені, складні, ще якісь, такі, що навіть собі не завжди подобаємося, і серед нас є, справді завжди є такі, хто навіть гірші за нас, і гірші в сотні разів, – якимось чином ми всі ще й є частиною історії свого суспільства, що... Для кожного означає щось своє насправді. Для мене – це суспільство, що спромоглося зберегти свою болісну історію, і яскраве мистецтво, і бодай частину життя землі, яка стільки значить для нас, і навіть почасти одне одного. І ще багато, багато чого. Це наша важка ненависть і ще важча любов. Пристрасть, підступність, відвертість і байдужість. Три гетьмани на двох, а також сварка, борщ і революція з чого завгодно. Багатоконфесійність, багатомовність, багатогендерність і багатостилевість. Властива агресивна неоднорідність, а часом відданість така, що має бути страшно.
Оце все виборено й виборюється щодня. І якщо звузити до крайнощів, то Україна для мене – це моя ба, яка попри те, наскільки з нею все негаразд, залишається з тими, про кого дбає, хоча щодня потерпає від ґвалтівника у власній оселі. Вона разом тікає й лишається, вже не може і заразом створює щось неймовірне. І вона молодець.
Ви всі молодці, чуєте.
Я сподіваюся, що буде нам змога перемогти свого агресора й подолати численні ракові пухлини, з яким насправді стикається так чи так ледь не кожне суспільство. І що буде час для життя, кращого, ніж "не завдяки, в попри". А, ну і що в нас завжди лишатимуться сили любити.
І що будуть ті, хто любитиме нас.
Це багато й дуже наївно, якщо добре знати історію й політологію, але я, схоже, трохи поділяю той настрій, що царював у мережах позавчора, коли люди показували прапори з книжок – синіх і жовтих, і було так дивно тихо й тривожно.
Українське суспільство скаліченим, але живим подолало вік Христа.
Contra spem spero.
#мемуаразми

Дуже видихнув, коли чудова подруга й дракиця з Теремків, яку ще зранку спитав, чи вона жива, відписала: хай здохнуть наші вороги, піду поїм я кураги.

Сподіваюся, що всі ваші живі й житимуть іще довго й безпечно.

Для тих покидьків, хто влаштував цю ніч киянам і не лише, жодних побажань і сподівань.
#мемуаразми