Я зробив версію перекладу "Ліхтар(н)ика" не по пам'яті, а за текстом (тобто відкрив датський оригінал і з поміччю знань германських мов зробив оце от):

Довго я торував свій шлях,
Та як мої ноги стомились!
В щільній імлі, у лихих вітрах...
Світи, ліхтарю, світи, вкажи шлях мені, омріяні скарби знайду я!
Та як мої ноги стомились!

Ширяв я лісами, містами бродив.
Гадаю, видіння таємнеє зрів.

Раз ввечері вийшов на озера край.
Там лука прекрасна, дрімота-розмай.

У присмерку бачу: дрібний добродій,
Лиловий, танцює в траві і в воді.

Тут стрибнув він вгору, тут стрибнув униз.
Тут себе забув я, як вже не звись.

Три вогника раптом з’явилось малих.
Я линув і мчав, і шукав щось між них.

Він вабив; мов вугіль, горів, не згоряв.
Я біг і в мокравину-яму упав.

І замість щастя, яке не спобіг,
Вкрив мене бруд і качиний моріг.

Гуділо в макітрі і нило в хребті,
Довкола ліхтарників тан миготів.

Нині ходжу я кожнісіньку ніч.
Гадаю, що, певно, зрів скарб я увіч.

До тисяч людей я схиляю чоло,
Та більше не бачу того, що було.

(Тут можна ознайомитися з датською версією оригіналу, наприклад; а текст, хто читає, осьдо)

#вірші_стиха

Я, словом, на такі вислови довго збираюся. І загалом не завжди пишу й не завжди те щось буває в день спомину.
Однак Голодомор у моїй родині обговорювали лише з маминого боку. Про бабусю (мамину маму) я, певно, розказував. Далі попередження про дражливі теми, але кого з вас я чим здивую.
В бабусі було 13 братів і сестер, 33-й рік пережило 8 разом із нею. Остання, наймолодша бабина сестра, померла, бо їй, ледь живій від голоду, хтось "добрий" дав скуштувати шматок торта, бозна звідки взявся той торт. Чи, може, це було тістечко. Привезли з великого міста колеги бабиної матері, що вступила була в партію. Не можна після голодування їсти тісто, надто солодке й жирне — про це мені бабуся казала багато разів. Я в дитинстві до певного віку боявся їсти солодке, я не казав? Боявся, бо воно вбиває.
Оскільки прабаба була партійна, в родини відібрали не все, а лише майже все. З великого господарства, що могло прогодувати дідів і баб, тіток і дядьок, братів, сестер і їхніх дітей, дозволили лишити одну корову. От із молока тої корови жив увесь рід; збирали лісове дике збіжжя й із ним розтирали. Це називалося тюря, затєруха (я чесно не пам'ятаю, чи розказував уже тут про це). Смак тої тюрі — перший спогад у житті моєї баби, вона була приблизно '32-го р.н. (а може, раніше, і день народження в неї теж був дуже умовний: коли записали). А корова... Я її вічно згадую в день спомину. Худа корова, страшний біблійний образ, завдяки якому родина хоч якось, бодай частково вижила. Аудумла мого коріння на Чорнобильщині.
В родині маминого батька було схоже, хоч і трагічніше: багата Полтавщина, заможні селяни. Сіялки, віялки, всяка техніка, тварини. Забрали все й одного з дідових дядьок. Нічого не пояснюючи, без суда і слідства. Він зник і ніхто ніколи так і не знав, що йому сталося. Там частина родичів утратила духовну рівновагу від голоду й, хоча тілесно вижила, психічно — не дуже. Особливо це торкалося доволі тендітних дідових старших родичок.
В родині татової мами боялися говорити хоч про щось політичне, історичне, соціяльне, слово "дисидент" було під забороною на рівні слова "клас", яке вважалося брудною лайкою. Це була дуже тиха, мовчазна родина. Найбільш мовчазний був татів тато, той, що брав як військовозабов'язаний участь у придушенні Празької весни. Він сам був із зауральських татар, тому про нього я мало знаю (крім того, що про його родича є стаття в великій радянській енциклопедії — і це не те щоби гарний і радісний для мене момент).
Коли мені кажуть, що Чорнобиль не був таким уже страшним, що Друга війна оминула Україну, що Голодомору не було, як і розкулаччення й масової посадки й знищення людей, і ще, і ще, і ще, — я просто думаю, яким був би світ, якби це справді було так. Яким добрим було б здоров'я моїх друзів. Як виглядали б міста. Якою величезною була б моя родина. Скільки цікавого мені лишили б у спадок. Який неймовірний спадок був би в моїх друзів.
Фантазії. Я залюбки помандрував би в такий світ, і любителів доводити, що українці "прибідняються", взяв би з собою.
Хоча ні, не взяв би.
Я не хотів би бачити їх у світі, де десятки мільйонів людей не були травмовані постійним пиздецем на тлі цілком уже сучасного світу. Бо вони корисні мудаки й несвідомі чи свідомі послідовники людожерів. А людожерам у такому світі лишилося б, певно, мало місця.
Шкода тільки, що такого світу не існує.
Існує світ, де люди ледь вижили завдяки тільки землі відомо яким худим коровам Аудумлам. І де всю ту імлу хіба лише земля й пам'ятає.
Але я все повертаюся і повертаюся думками до тої корови.
А потім чомусь — до сімей, яким прабаба допомагала переховуватися в Другу світову. Про її та її сестру, иншу мою прабабу, є стаття в книжці про бабине містечко: одна — незадокументована праведниця, хоч і партійна; инша — остарбайтерка.
Також мені міркується про сусідів, які на неї за порятунок своїх же сусідів донесли тричі, і лише тоді праба, жінку, завдяки якій вижила більша частина родини й чимало мешканців селища, розстріляли.
І я все думаю й думаю про них. Чи не вони ж, чиї діти дражнили в дитинстві мою ба за чудернацьке чеське прізвище матері й за їдишські