Mind your head
Head your mind

Треба зараз записати, що снилося в першу в Києві ніч, бо потім забуду (хоча таке не забувається).
#груші

Снилося мені, що ми з купою неймовірних людей (і навіть під веселі коментарі одного мого приятеля-професійного режисера) готуємося до першого показу спектаклю. Всі на нервах, але загалом усе готово. Всі змучені, але сповнені надії. Ми готувалися довго, ми багато через що пройшли.
Усе це відбувається чомусь у ДК міста Бровари (знакове місце, в якому я ніколи не був, але сниться воно мені вкрай регулярно). І от уже вечоріє, треба розходитися по домах.
Аж тут надходить якась пані й каже — взагалі-то, давайте пошвидше, в мене на цій сцені постановка за годину. З от тобою в якості актора (тицяє в мене довгим чорнолакованим пальчиком), за мотивами якоїсь там української класики. Добре, кажу, без проблем, а ви це вже репетирували? Ні, каже, зараз от будемо вперше, це метод такий. А що хоч за твір хоч, питаю. Та, каже, яка різниця, щось середнє між "Мертвими душами" й "Хіба ревуть воли", зараз розберемось.
І отут мене нагнав синдром антисамозванця — пані та відома якась була перформансистка, з купою серйозних людей знайома. Але ні актори, ні працівники сцени дупля не рубали про той спектакль і що його робить. Ну, що ви, кричала на них пані, імпровізуймо, імпровізуймо!
Врешті до неї за кілька хвилин до початку [якогось] її спектаклю підійшла адміністрація й сказала, що жодного квитка не куплено. Команда щасливо подалася по домівках, я пішов переповідати цей кринж своєму приятелю-режисерові за чашкою какави, аж тут мене вхопило видіння сюжету, який я йому просто-таки з чашкою в руках і став переповідати в реальному часі. Сон уві сні, так би мовити. Але оскільки то були принципово різні #сни, про нього наступним повідомленям.

Отже, історія про сон-вві-сні, яку я переповів тому самому моєму другові-режисеру вві сні за чашкою какао:

А снився мені чийсь первісний стан. Мандрівні дивні люди, що іще не приручили коней, але вже товаришували з вовками й носили оленячі шкури, й із них же робили собі оселі. Були вони грубі й прості, та мали одне чудове вміння: вони вміли прикликати драконів. Це робилося не для самозахисту, а просто аби з тими поговорити, побути трохи поруч, разом пройти частину шляху. Бо дракони загалом, хай і були великі й крилаті та вміли дихати вогнем, лихими чи войовничими не були. Власне, це було таке саме плем'я, однак дуже маленьке за чисельністю. Це дракони показали колись людям вогонь, і з тих пір вони дружили.
І от якось на людей напали. Напали инші — ну так, їх можна було назвати людьми. Були вони величезні, високі та носили вбрання з драконячих шкур, а замість палиць їм служили дерева та шматки скель. Прийшли вони до того людського племені, стали з них гучно насміхатися й мочитися по краю їхнього стану, показуючи, які вони сильні. "Ми вас уб'ємо всих, а ваших дітей ми з'їмо разом із вашими собаками. Тут буде попелище!" — кричали вони. І почався бій, і був він важкий і страшний.
Люди зрозуміли, що битву з гігантами не виграти. Хіба що... Вони покликали драконів. І ті прийшли з сумом. Вони пояснили людям: була в них древня клятва, що зв'язувала — не чинити нікому зла. Клятва ця обіцяла забрати з вогнем будь-кого, хто порушив би її, тому драконів і лишилося так мало. Але побачили дракони понівечені людські оселі й безліч трупів; побачили й шкури своїх братів і сестер на плечах нападників. І вирішили піти проти своєї клятви. Люди не розуміли, чому дракони — було їх по числу тільки семеро — плачуть.
Вийшли семеро проти безлічі велетнів, зібралися в один постріл вогню, що був не так великий, як точний. Бо взнали дракони, що є инші такі ж велети, і скрізь, де вони є, чинять вони велике зло. Дракони вдихнули в той постріл усе своє життя, і клятва забрала їх самих, перетворивши на полум'я. Але разом із ними розсипалися на попіл нападники — вони, й такі як вони — по всьому світі. Такий був сильний той вогонь.
Коли все минулося, залишки людей підійшли до місць, де були дракони й де були лиходії, й знайшли там тверді камені та скелі з різною рудою. Це був початок кінця кам'яної епохи.
Така от дивна історія.
Попиваючи каву, мій друг сказав, що в мене сильна уява. Я сказав — ну так, ти це й раніше знав.
Піду переповім йому, бо коли люди мені сняться, я люблю їм казати про це.
#сни

Вашій увазі – #фото "Змій Данило за гріхи ваші на київському престолі"))

(В Лаврі відкрилася постійна виставка про київське Середньовіччя, дуже насичена інформацією, і дуже переконливо доводить, що з 13/14 до 16 століття Київ цілком собі був, був участь у житті Європи й часом його князі навіть давали прочуханки тевтонським рицарям))

А престол таки так, митрополичий, відновлений з оригінального. Тому в мене й усміх такий скорботний: відчуваю брем'я)

(В процесі роботи над мюзиклом із таємничим співавтором:

Задачка для маленьких толкієністів. "До Тол-ін-Ґаурхот ввійшли Фінрод, Берен і ще 10 ельфів, і були кинуті до в'язниці Саурона. Вовкулаки Саурона з'їдають ельфів у арифметичній прогресії раз на півгодини, починаючи з одного. Через який час вони доберуться до Фіндрода, якщо відомо, що ельфи за будь-що будуть захищати свого короля?"))
#груші

#фото цієї ночі, з якого я абсолютно не можу.

#сни в дорозі були трохи під упливом "Хронік Амбера", бо саме сів їх читати. Я люблю стиль Желязни, люблю цю тривалість і насиченість кольорів, але я все життя читав лише його повісті, й перечитував безліч разів. Настав час читати сагу.

Однак опріч снів про кольори дороги на Амбер мені снилося ще дещо. А саме, про роботу з тілом. Один украй знайомий мені тип, до порад якого я часто дослухаюся, казав мені користатися з тіла, що я маю, з його силового та просторового потенціалу. І трохи розказував, як. Приємний сон.

А, ще #сни 22-го числа. Снилося, що в Довгі Ночі, коли розмовляють тварини, є можливість прийняти ім'я ритуально, крикнувши його собі в розкритий паспорт (деякі так робили багато разів за годину навіть, і це було цілком дозволено).

І от сиджу я на кущі, споглядаючи цей ритуал, думаю, чи спрацює на мене. Аж тут величезний тарган на стіні повертає до мене голову й каже людською мовою: "Оце люди дивні, ге?"))

В очікуванні потяга, як і купа инших українців, сиджу в кебабні, бо в Польщі зараз більш жодні заклади не працюють. Різдво!
Стомлені дяді десь із індійського півострова, а разом із ними всякі кияни, донеччани й подоляни слухають, як у кутку кебабні російська дівчина з сильним акцентом говорить по телефону англійською:
- Йєз. Вот ду ю вонт?! Но! Ай сіт ін а кєбап плєйс. Но, іц нот зєт бєд, аз лон аз ай спік інґліш. Ю но, ай хєв но аза плєйс ту ґо.
Під пильним очима инших людей у закладі тихо каже в телефон: сорі, бай, – і далі мовчить.
#мемуаразми

Цей вечір став неймовірно чудовим: щойно мені на руки стрибнув наймиліший рудий песик на світі, облизав мої руки й весело втік.
Я знав, що їхати в потязі крізь Різдво може бути хорошою ідеєю.
А втім, вітаю принагідно всіх із тими циклічними святами, як святкуєте саме ви!
#мемуаразми

Я не знаю, скільки разів у мене сьогодні дорогою в потязі на Берлін перевіряли документи. Половина з тих разів очевидно була вві сні, тому самому, коли можна прокричати бажане своє ім'я в розкритий паспорт у Довгі Ночі, й ім'я "приживеться".
#сни