Свастика Волота

Насправді оцю пісню Кому Вниз треба було запостити на день Добровольця

Відьми люблять хуйню всяку, праву.

був би не окупований, купив

Зараз казку на ніч розповім.

Де спить сонце

У саду біля паркану жили квіти: березка-повзунок, мальва-красуня, соняшник-хвалько і білява кульбаба.
Найголосистішим від усіх був соняшник. Рано вранці, тільки-но сонце над парканом з’явиться, він уже горланить:

– Привіт, сонце! Доброго ранку!

Підніметься сонце трохи вище – соняшник ще голосніше кричить:

– Дивіться, дивіться! Сонце всміхається! Це воно мені всміхається – адже я йому родич!

Крутиться соняшник на довгій зеленій нозі, крутить круглою жовтої головою, пелюстки жовтим віночком стирчать – і справді на сонце схожий.

А сонце по небу котиться, золоте, сліпуче, – спробуй розберися, усміхається воно чи ні.
Мальва вважалася в саду першою красунею. Висока, струнка, вся у червоних квітках – замилуєшся! Вона це знала і дуже пишалася собою.

Зате березка, хоч квіти у неї теж були яскраві й запашні, анітрохи не пишалася. Була вона скромна й мовчазна.

Найнепоказнішою з усіх була маленька кульбаба. І на зріст вона не вдалася і красою не виділялася: на тоненькій шийці білява розхристана голівка – навсібіч стирчать насіння-летючки. В усьому саду не було квітки допитливішої від кульбаби. Бувало, залетить горобець, всядеться на гілці бузку і ну цвірінькати: де був, що бачив; або закружляє джміль над квітами: гуде, новини розповідає, – кульбаба уважно слухає, боїться слово пропустити. Слухає вона, слухає, а потім починає до квітів із запитаннями чіплятися.

От і тепер задерла кульбаба білу пухнасту голівку й запитує:

– А … дощ звідки береться?

– Звісно, з неба, – відповідає соняшник.

– А … оса ким бджолі доводиться?

– Звісно, двоюрідною сестрою.

– А … – почала було кульбаба.

Але соняшникові вже урвався терпець і він закричав:

– Досить! Не чіпляйся більше до мене!

Струснула кульбаба пухнастою голівкою, помовчала трохи та й повернулася до мальви:

– А… сонце де спить?

– Звісно, – поважно почала мальва, – звісно… – але, що сказати далі, не знала, і всі її червоні квіти почервоніли ще дужче.

Запитала кульбаба й у березки, але та вусиками похитала: не знаю, мовляв. Тоді втрутився соняшник.

– Хіба можна не знати таке! – закричав він. – Сонце спить за парканом! Ось тут, зовсім поруч. Вранці воно піднімається над парканом, увечері ховається за паркан. Де ж йому ще спати?

– Ось тут, поруч? – здивувалася кульбаба. – От якби подивитися!

– Цікаво, – поважно вимовила мальва.

Березка нічого не сказала, вона тільки похитала вусиками: мовляв, їй теж дуже цікаво.