Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
Робота медика роти у польовому стабілізаційному пункті під час одного зі штурмів
😢95🙏43🫡7🤬5🤯2
Forwarded from Щоденник мобілізованого
Чи потрібен мені світ в якому Україна програла? Частина 1.
У травні 2023 року я отримав повістку поряд з домом. Мене зустрів вуличний патруль у складі працівників ТЦК та нацполу. Це сталося о 12:00 в понеділок, я як раз виходив в РВА погоджувати дозвіл на проведення благодійного концерту. Завдяки цьому військові відпустили мене, написали в повідомленні явитися до ТЦК о 14:00 того ж дня. Я рішуче вирішив не прийти цього разу :)
З того дня я перейшов зі статусу пасивного ухилянта в активного. Совість, сумління, гордість тиснули з усіх сторін. Мене винесло в емоційну бурю на кілька днів. Я так сподівався, що мобілізація омине мене, і я так і залишусь до кінця цієї ітерації російсько-української війни волонтером… Та життя має прекрасне почуття гумору.
Тож хоч людина я емоційна, але рішення приймаю на спокійний розум. Видихнувши розклав усі варіанти на стіл:
1. Ставати біженцем взагалі не про мене, але з розумінням ставлюсь до усіх, хто обрав цей непростий шлях;
2. «Купити» інвалідність й залишатися в країні не коментую навіть. Можу наговорити зайвого хахах;
3. Вступати на аспірантуру, не маючи на душі щирого бажання займатися наукою, не розглядав теж;
4. Залягти на дно і не виходити з дому звучало як смертний вирок для моєї соціальної натури;
5. Піти працювати на підприємство, яке бронює працівників, розглядав, але нічого цікавого для мого робочого профілю не знайшов;
6. Залишався єдиний варіант, який відповідав потребам моєї ідентичності — служба в Силах Оборони України.
Але що робити, якщо єдиний варіант викликає страх і його не хочеться приймати? Невже це вибір без вибору?
Відповідь спершу була неочевидною: потрібно захотіти прийняти цей вибір, тобто почати діяти в ту сторону, куди підказує серце, хоч і зі страхом. Діяти боячись!
Звучить парадоксально, можливо навіть абсурдно, але працює ж за умови, якщо індивід готовий до фундаментальних викликів та трансформацій особистості.
Адже війна — це стихія. Руйнівна та могутня. Загинути чи втратити все можна в будь-який момент. Хіба це не ідеальний час для пошуку радикально нових екзистенційних сенсів? Вибачте, звісно, але чим ще займатися?
Почав з малого: допускати думки про те, що я можу піти у військо.
Телеграм обмежує більшу кількість символів, а я сьогодні черговий по роті, тому продовження незабаром.
У травні 2023 року я отримав повістку поряд з домом. Мене зустрів вуличний патруль у складі працівників ТЦК та нацполу. Це сталося о 12:00 в понеділок, я як раз виходив в РВА погоджувати дозвіл на проведення благодійного концерту. Завдяки цьому військові відпустили мене, написали в повідомленні явитися до ТЦК о 14:00 того ж дня. Я рішуче вирішив не прийти цього разу :)
З того дня я перейшов зі статусу пасивного ухилянта в активного. Совість, сумління, гордість тиснули з усіх сторін. Мене винесло в емоційну бурю на кілька днів. Я так сподівався, що мобілізація омине мене, і я так і залишусь до кінця цієї ітерації російсько-української війни волонтером… Та життя має прекрасне почуття гумору.
Тож хоч людина я емоційна, але рішення приймаю на спокійний розум. Видихнувши розклав усі варіанти на стіл:
1. Ставати біженцем взагалі не про мене, але з розумінням ставлюсь до усіх, хто обрав цей непростий шлях;
2. «Купити» інвалідність й залишатися в країні не коментую навіть. Можу наговорити зайвого хахах;
3. Вступати на аспірантуру, не маючи на душі щирого бажання займатися наукою, не розглядав теж;
4. Залягти на дно і не виходити з дому звучало як смертний вирок для моєї соціальної натури;
5. Піти працювати на підприємство, яке бронює працівників, розглядав, але нічого цікавого для мого робочого профілю не знайшов;
6. Залишався єдиний варіант, який відповідав потребам моєї ідентичності — служба в Силах Оборони України.
Але що робити, якщо єдиний варіант викликає страх і його не хочеться приймати? Невже це вибір без вибору?
Відповідь спершу була неочевидною: потрібно захотіти прийняти цей вибір, тобто почати діяти в ту сторону, куди підказує серце, хоч і зі страхом. Діяти боячись!
Звучить парадоксально, можливо навіть абсурдно, але працює ж за умови, якщо індивід готовий до фундаментальних викликів та трансформацій особистості.
Адже війна — це стихія. Руйнівна та могутня. Загинути чи втратити все можна в будь-який момент. Хіба це не ідеальний час для пошуку радикально нових екзистенційних сенсів? Вибачте, звісно, але чим ще займатися?
Почав з малого: допускати думки про те, що я можу піти у військо.
Телеграм обмежує більшу кількість символів, а я сьогодні черговий по роті, тому продовження незабаром.
🔥29❤9👍8🤡4🤬1🙏1