​​"Ну просто нереальна штука"

Чи мріяли ви колись про популярність? Так щоб прокинутися вранці, а про вас говорить весь світ; щоб на кожен ваш твіт летіли тисячі реакцій; щоб ваші стріми дивилися мільйони людей? От тільки, що треба зробити для досягнення такого ефекту? Можливо, стати першою контактеркою з позаземною цивілізацією?

Героїня роману Генка Ґріна "Ну просто нереальна штука" обирає саме такий шлях. Дизайнерка Ейпріл Мей (можемо ласкаво називати її Квітень Травень) одного вечора, повертаючись з роботи, помічає величезну статую посеред вулиці, на яку інші не звертають уваги, і кличе друга з камерою, аби зняти відео про свою знахідку. Лягаючи спати, вона ще навіть не уявляє, що подібні монументи з'явилися по всьому світу буквально нізвідки, а за можливість показати їхнє відео телевізійні канали будуть готові сплачувати десятки тисяч доларів.

Ось так все і починається. Звичайнісінька людина одномоментно перетворюється на суперзірку, отримує гроші, славу, фанатів, але що Ейпріл втрачає? Як воно взагалі бути людиною-брендом і намагатися просувати ідеї в які віриш? А що як додатково на все це накладається інфікування людства дивном однаковим Сном, де треба проходити квести, здобуваючи частинки загадкового коду? Дуже складно, але дуже захопливо.

Спочатку я проходила повз цю книгу, бо вважала, що це такий нон-фікшон для сммників, замаскований під художню літературу, але насправді це повноцінна і оригінальна історія. Якщо вам потрібні аналоги, то це трошки схоже на "Першому гравцеві...". Мені дуже образливо, що "Ну просто нереальна штука" настільки недооцінена, бо що в інстаграмі, що на буктюбі, що в гудрідзі відгуки на українське видання практично відсутні!

Також мені б хотілося оцінити зусилля перекладачки, що працювала над цією книгою. Я майже переконана, що вона прочитає цей допис, тому знай, Марино, ти зробила чудову роботу і я дуже вдячна за це!

Мені б хотілося, що б "Ну просто нереальну штуку" прочитало більше людей, щоб ми були поєднані ще й цим контекстом, але загалом це просто класне розважальне читання про людство, про соцмережі, про гейтерів, про стосунки і всяке-різне, що складає частину наших життів.

​​"Моя темна Ванесса"

Розказувати про цю книгу я почну зі сторінки подяк. Не знаю чи вразить хоч когось цей факт крім мене, але авторка писала свій твір вісімнадцять років. Лишенько. ВІСІМНАДЦЯТЬ, КАРЛЕ!

"Моя темна Ванесса" від Кейт Елізабет Рассел взагалі-то не мала б мені сподобатися. Це ж бо роман-рефлексія, майже всі сюжетні повороти якого ми знаємо з самого початку, навіть з анотації. Доросла Ванесса, що у шкільні роки мала роман з викладачем, намагається зрозуміти, що саме для неї означали ці стосунки. Чотириста з гаком сторінок розмірковувань над тим навіщо все це було і як вплинуло на подальше життя могли б виявитися нудними, але не цього разу.

Усе почалося, коли Ванессі було п'ятнадцять. Самотня і ображена, вона навчається у закритій приватній школі з пансіонатом. Учитель англійської літератури Джейкоб Стрейн, старший її десь років на тридцять, - єдиний, хто бачить у незграбній підлітці вроду, поетичний дар і певну внутрішню "темряву", таку схожу на його власну. Його пристрасть до неї важка, хвороблива, така непідробна. Ця пристрасть дарує Ванессі заманливу владу над дорослим чоловіком.

Паралельно з епізодами зі шкільного життя ми бачимо вже тридцятидворічну Ванессу, що має невибагливу роботу у готелі, захаращену квартиру, залежність від алкоголю і "шишок", нерегулярний секс із незнайомцями, а також регулярні візити до психотерапевтки. Її більш-менш влаштовує таке життя, але одного дня на фейсбуці з'являється пост від випускниці тієї ж школи, де Джейкоба Стрейна звинувачують у домаганні до учениць. Авторка посту благає Ванессу підтримати її, але ж Ванесса точно знає, що з нею відбулося зовсім інше: велике кохання, неймовірні оргазми, ніжні стосунки за обопільною згодою. А може так лише здається?..

Авторка книга ще на перших сторінках попереджає, що всі події - художній вимисел, її намагання де-романтизувати стосунки між дорослим дядьком і юною дівчинкою, підкреслити неоднозначність "Лоліти" Владіміра Набокова. Не варто очікувати від цієї книги чогось схожого на класичний любовний роман, о ні, це історія про саморуйнацію і приниження. У романі присутні відверті сцени, але їх не можна назвати збуджуючими.

Як читачці мені було найпростіше асоціювати себе з психотерапевткою Ванесси, що дивиться на все це збоку і хоче допомогти, але обмежена у засобах. Бігме, частину книги кортіло схопити героїню за руку і потягти геть від прірви, пояснюючи її, що дивись, мала, він жорстоко маніпулює тобою, змушуючи тебе пропонувати речі, яких ти насправді не хочеш. Хоча навряд би Ванесса була спроможна мене (чи будь-кого) почути.

Я захоплююся майстерністю авторки, яка справді недаремно витратила попередні вісімнадцять років: їй вдалося створити дуже сильну пронизливу книгу. Насправді ця історія не лише про приватний випадок Ванесси та містера Стрейна, вона показує нам наскільки незахищеними змушує почуватися школярок сама система, наскільки важливо для жінок чути голоси інших жінок, що розповідають про те, що сталося з ними, наскільки сильно можуть вплинути на життя події юності.

Це сумна книжка. Сумна і безмежно красива у своїй меланхолійності.

Fun fact: у книжці є героїня місис Антонова, яка пригощає учнів українськими пампушками з вишневою начинкою за рецептом її мами, що для мене стало абсолютно шоком, бо я визнаю існування виключно пампушок без начинки, проте натертих часником.

⚡Дарницький районний суд Києва заборонив розповсюдження тиражу книги Вахтанга Кіпіані "Справа Василя Стуса" без дозволу одного з лідерів партії "Опозиційна партія – За життя" Віктора Медведчука.

Суд визнав, що деякі фрази у книзі порушують честь та гідність позивача.

Також з Вахтанга Кіпіані та видавництва Vivat стягнули 860 гривень на користь Віктора Медведчука.

​​СИЛА

Що ж, це було сильно. Достатньо сильно, аби останні сто сторінок було важко дочитувати, але разом із тим дуже цікаво.

"Сила" - роман британської письменниці Наомі Альдерман, що з анотації здається доволі звичною вже підлітковою антиутопією з нотками фемінізму. Певною мірою я люблю підліткові антиутопії, бо, по-перше, Я-підлітка просто зачитувалася ними, по-друге, мені, як правило, вони поліпшують настрій, але якось так вийшло, що тільки в процесі читання я помітила, що "Сила" - дещо інше.

У цього романа є три рівня розповідання історії. Перший відбувається, власне, у самому сюжеті: у нас є чотири герої, які зустрічаються у кожному розділі, між якими проходить десь рік. Донька британського бандита Роксі, американська сирота Еллі, ніґерійський студент Тунде та мерка американського міста Марго - головні герої, хоча час від часу ми зіштовхуємося з їхніми родинами чи друзями. У кожного з персонажів свій шлях і, хоча подеколи вони перетинаються (нечасто), потім відштовхуються одне від одного і рухаються далі. Авторка поставила перед собою дуже амбітне завдання - показати зміни у всенькому світі після того, як виявляється, що більшість жінок, а особливо дівчата-підлітки мають джерела електричного струму у власному тілі, ба, більше, у них з'являється окремий орган для цього: мотанка, що знаходиться на ключицях. Це зброя, це влада, це привід змінити світові устрої.

Другий рівень історії - це малюнки, що зображують певні артефакти, знайдені археологами десь 1-5 тисяч років тому. І саме на цьому рівні я вперше зрозуміла як працює ця книга. Прочитавши текст до стародавньої статуї на сторінці 237 я закрила книжку, притиснула її до себе і кілька хвилин сиділа, дивлячись у стіну і повторюючи: ОГО. Я прагну уникнути спойлерів, але, повірте, авторка майстерно обманює всіх нас, змушуючи додумувати шматок світу, а потім руйнує це все спочатку тонкими натяками для уважних, а потім уже відверто.

Третій рівень історії - листи між письменником Нілом, що просить якусь Наомі почитати його дітище і написати свою думку. Перші ці листи ми зустрічаємо на початку книги і, власне кажучи, не дуже розуміємо до чого вони взагалі, але коли ця переписка продовжується в кінці, то ти вже все зрозуміла. Найбільше мене вражає остання пропозиція Наомі, мовляв, Ніле, якщо ти не хочеш, аби твою книгу сприймали як частину виокремленої "чоловічої літератури", то, можливо, опублікуєш її під жіночим псевдонімом, так часто роблять. Нічого не нагадує?

Дідько, вся ця книга - криве дзеркало! Я захоплена тим, як Наомі Альдерман показує вади патріархального суспільства у кривому дзеркалі матріархату. Це історія про те, що домінування будь-якої зі статей, обов'язково призведе до пригнічення іншої. Вона бере всі популярні тези і дуже органічно і поступово перевертає їх з ніг на голову. І, як читачка, навіть якщо ти не помічаєш цього у буденному житті, то у книзі починаєш співчувати героєм, а потім така: так це ж відбувається і зараз, просто трохи інакше, але з таким же результатом!

"Сила" викликала у мене потужні емоції, хоча, припускаю, тут можуть бути певні фізичні прогалини чи припущення, але в цьому контексті я готова заплющити на них очі. Якщо вам хочеться порівнянь щодо цієї книги, то це "Розповідь служниці" навиворіт. Недарма Маргарет Етвуд - перша людина, кому авторка дякує за допомогу.

Повторюся, це було сильно, сильніше, ніж я б чекала.

Фан факт: у книзі часто згадується Україна, а одного разу навіть Білгород (не знаю який саме з наших, але точно не російський, бо написання англійською - Bilhorod та Херсон).

Почистила полиці, може, комусь потрібно. Пишіть мені в повідомлення.

Вибачте, що питаюся, але за сьогодні на цей канал підписалося більше однієї людини, що є винятковою подією, тому прошу, скажіть, звідки ви прийшли. Я дуже цьому тішуся і обіцяю всіх любити, проте цікавість нездоланна. Напишіть особисто чи в коментарі, будь ласочка.

​​Жовтневе [1]

Перш за все я хочу потішитися, що вас тут стало більше і подякувати усім, що читаєте і навіть пишете у відповідь, мені це наче киці почухати за вушком! Няв ^^

У жовтні читацьке безумство продовжилося і якось мимоволі начиталося аж тринадцять книжок - і я сама не уявляю, як це вийшло. Якби я писала список порад як читати більше, то він вийшов би коротким: читайте, коли у вас є вільний час і немає причин не присвятити його читанню. Краще скажімо, що начиталося випадково, але мене всьо устраює. Зараз буде long story short.

1) Про "Останню війну імперій" Ірини Грабовської я розказувала кількома дописами вище. Це заключна частина дилогії про стімпанкове місто Леобург з альтернативної реальності, яке у цій книзі має бути або остаточно знищене або врятоване. Як я і казала, мені випала чудова можливість прочитати книжку на етапі створення і висловити всі свої зауваги, тому зараз навіть побурчати як слід не вийде. Я люблю і Леобург, і "Останню війну...", тому з радістю радила б їх усім. Прошу, зауважте, що "Остання війна..." набагато глибша і певною мірою доросліша за першу частину дилогії.

2) "Поклик монстра" Патріка Несса змусив мене понервувати. Присягаюся, це просто неймовірно красиве видання з ілюстраціями Джима Кея (того самого, чиї малюнки прикрашають Гаррі Поттера), але пронизливий зміст цієї книги перекриває навіть таку красу і виходить на передній план. Мені ця книга здалася дуже моторошною, але зовсім не через монстра, їй вдалося зіграти на моєму застарілому особистому страхові втрати близької людини.

3) Про "Ну просто нереальну штуку" Генка Ґріна я теж вже розказувала. Прочитати її мене надихнула перекладачка цієї книги, що впоралася зі своєю роботою збіса добре! Це легка і приємна книга про диваті події, диватих персонажів і наш смартфонно-соцмережний світ.

5) "Жорстокий принц" Голлі Блек - мій перший експеримент із книгами про фейрі, але, на жаль, це не зовсім та сама історія, що могла б мене закохати в цих істот. Непогана книга, динамічна, виразно янґ-едалтівська, але, на мій смак, прохідна. Через місяць я забуду імена персонажів, але, можливо, пам'ятатиму хвіст головного героя.

6) "Це Воргол" Інґрем Кетрін - чергова книга про художників від ВСЛ у традиційному для цієї серії оформленні. Енді Воргол був цікавим чуваком, як мінімум вельми винахідливим та неординарним, його картини цікаві історіями, які призвели до їх створення чи виникли вже після продажі, але милуватися ними в мене не виходить.

7) "Як нагодувати диктатора" Вітольда Шабловського зараз дуже на слуху, не проминула і я. На загал мені і так подобаються художні репортажи, а тут автор ще й так вигадливо підійшов до розповіді про відомих диктаторів: через інтерв'ю з їхніми кухарями. На початку книжку я не могла зрозуміти навіщо Шабловський так демонстративно олюднює тиранів та вбивць, описуючи як вони їли папайю чи обіймали дружин, а потім вирішила, що це, ймовірно, спроба показати, що лихий бік може жити навіть у самих звичайних людях, просто є обставини за яких він найбільше розвивається.

8) І про "Моя темна Ванесса" від Кейт Елізабет Рассел я теж розказувала. Це чудова книга, яка лишає простір для роздумів, переважно сумних і важких. Ми бачимо одночасно дві Ванесси: юну натхненну школярку і дорослу депресивну жінку, межею між якими лежить початок стосунків зі шкільним учителем.

Перепрошую, мені доводиться розбити пост на два, бо не влажу в кількість знаків.

​​Жовтневе [2]

9) "Еріх" Террі Пратчетта повертає нас у Дискосвіт. Не дивлячись на те, що ця книжка з циклу про Ринсвінда, який мені дається найтяжче, вона прочиталася доволі приємно. Зверніть увагу, це така манюнька манюня, що здається блокнотом.

10) "Кораліна" Ніла Ґеймана - о, так! Скажіть лише, чому я так довго ігнорувала цю історію? Вона ж неймовірно кріпова і в той час мила, все, що я люблю в Ґеймана. Маленька розумна дівчинка, чорний кіт, очі-ґудзики, божевільні сусідки, що носять костюми самих себе і мишачий оркестр - загорніть усе.

11) "Сила" Наомі Альдерман теж надихнула мене на допис (лишень гляньте, яка я була продуктивна тут цього місяця!). Це антиутопія, де дівчатка отримали надприродну здатність керувати електричним струмом, що спричинило глобальні зміни у світоустрої. Дуже залипательна історія.

12) "Міз Марвел: не нормальна" від Вілсона та Альфони, на жаль, не вразила мене так глибоко. Я прохолодно ставлюся до супергероїв у більшості випадків, хоча в цьому разі жінкою в масці стає підлітка-мусульманка Камала Хан - і це цікаво. Найбільш захопливими стали не її супер-пригоди, а все ж таки моральний вибір якою саме Міз Марвел вона хоче бути.

13) "Академія "Парасоля". Даллас" від Вей та Ба перебила мої мізки міксером. У мене в голові сплуталися епізоди обох сезонів серіалу, уривки з першої книги, тому були сцени, коли я практично НІЧОГО не розуміла, на щастя, мені трапилася експертка, що внесла ясність у це божевілля. Що ж, тут будуть мертві президенти, в'єтнамські мумії, бог у ковбойському вбранні та нескінченний потік часових ліній, в яких відбувається купа всього і одночасно.

14) "Ритуал" Дяченків я читала не один раз і, певна, прочитаю ще не один. Якщо ви хоч трішечки любите романтичні історії або ж драконів та принцес - вам сюди. Воно таке просто і таке красиве, що час від часу хочеться зупинятися і обіймати книжку, хоча, зауважте, я не заперечую, що це можуть грати мої сентиментальні враження, бо вперше "Ритуал" я знайшла у підлітковому віці. А ще обожнюю останнє речення, яке так влучно закриває цю історію: "У променях високого сонця вона була нестерпно прекрасна".

Втомилася, поки писала, тепер ваша черга. Якщо тут прикрутяться коментарі, розкажіть, що цікавого читали у жовтні і, можливо, вам є що сказати про котрусь із цих книжок.

Друга спроба звільнити місце на полицях. Раптом комусь з вас потрібно, не соромтесь ^^

​​Книга року ББС 2020

Заради фану почитала правила конкурсу цьогоріч і виявила цікавий факт, що одне видавництво може подавати в одну категорію не більше трьох книжок. Додатково (в необмеженій правилами кількості) можуть бути подані твори переможців та переможиць минулих років, але це все теорія.

У жорсткій реальності ВСЛ подали як мінімум 5 книжок до дорослої категорії (як мінімум, бо подані книжки, як я розумію, ще розглядаються журі у процесі формування довгого списку, тобто, щось могло відсіятися), одна з яких належить авторству Софії Андрухович, яка справді перемагала раніше з "Фелікс Австрія". Таким чином, зайвою все ще лишається одна книжка. Як же так могло вийти, магія!


Лінк на правила:
https://www.bbc.com/ukrainian/institutional-41364303

​​гаррі-потеррне

Класні новини! Колись давно бачила, що збирають на друк книжок про хлопчика-що-вижив шрифтом Брайля, навіть донатила щось - і сьогодні нарешті є результат! Оці от чуваки http://brailem.com/ зробили видання!

​​​​Red country

Мушу визнати, що приділяю замало уваги книгам Джо Аберкромбі у цьому блозі, як на людину, готову читати усе, що він написав. Познайомилася з його творчістю завдяки виданню від КСД (і тільки за це готова пробачити їм чимало). Ковтнувши першу книгу, я виявила, що категорично не можу чекати продовження бозна скільки часу, тому пішла до джерел, а саме до неперекладених книжок. "Before They Are Hanged" ("Раніше ніж їх повісять") цінна для мене не тільки своїм змістом, а тим, що це виявилася моя перша серйозна книга, яку я впорала без переклада. Її прочитання було важким (чого варті тільки описи стародавньої зброї!), але це вселило мені неабияку віру у власні сили. Опісля були "Last Argument of Kings", "Best Served Cold", "Heroes" і нарешті "Red Country". Наміри перекладати Аберкромбі українською, на жаль, були занурені у штучну кому після другої книжки (з неймовірно повторною обкладинкою!).

Усі ті книжки, що я перераховувала вище, можна розділити на дві частини: трилогія і три самостійні книжки. Обидві категорії пов'язані спільним світом і спільними героями, але, гадаю, "Best Served Cold", "Heroes" і "Red Country" можна без проблем читати окремо. Також Аберкромбі створив у світі Першого Закону ще збірку оповідань "Sharp ends" і першу книгу нової трилогії "A Little Hatred", до яких у мене руки ще не дійшли.

"Багряний край" (це мій довільний переклад "Red country", як і імена героїв) - варіація на тему вестерна у світі Першого Закону. Головна героїня Шай та її загадковий вітчим вимушені покинути свою ферму, аби вирушити навздогін за покидьками, що викрали молодших сестру і брата Шай. Їхній шлях веде у дикі краї, населені народом Привидів (дуже схожих на індіанців), золотошукачами та бандитами. Перетнувшись з караваном поселенців, вони добираються до богом і людьми забутого містечка, де саме точиться боротьба за владу між двома кланами. Присутні битви з місцевими індіанцями, трохи роад сторі, таємниці, романтична лінія, поєдинки, повстанці, інквізиція, заселення земель, мерзотні найманці, початки нового бізнесу, викрадення фургону з золотом і грандіозний обман.

Крім захопливого динамічного сюжету мені завжди дуже подобаються жінки у творах Аберкромбі. Вони не носять металевих ліфчиків з шипами у якості обладунків, натомість справляють органічне враження сильних особистостей, яким доводиться жити у складні часи. У "Багряному краю" ми можемо з задоволенням милуватися працьовитою і цілісною Шай з її щербинкою між зубами; владною інтриганкою Майор; загадковою і мовчазною Сльози-на-Скелі; малою Ро, якій так багато довелося втратити.

Цікаво було спостерігати, як автор переносить основні ознаки вестерн-історії на абсолютно інший часовий проміжок в абсолютно іншому світі. Також я захоплююсь тим як поступово Аберкромбі готує нас до науково-технічного прориву, тому що у його новій трилогії, наскільки мені відомо, магія має зіштовхуватися з промисловістю. І в "Героях", і в "Багряному краї" ми можемо бачити, що ведуться перші випробування вогнепальної зброї у бойових умовах, згадується новий друкарський верстат, починається видобуток корисних копалин, повсюдно відкриваються відділення банків. Так, для молодого міста фах столяра більш затребуваний за фах нотаріуса, але так буде недовго!

Мушу сказати, що як на автора, котрий не надто турбується про щасливі фінали, Аберкромбі закінчив "Багряний край" майже добре. Я весь час чекала, що з неба впаде якийсь метеорит і рознесе тут все до біса, але ні, ця книжка певною мірою навіть обнадійлива, можливо, тому я і вирішила про неї розказати.

Чи читали Аберкромбі ви і що про його творчість думаєте?

Гудрідз челендж комплітед

Як палка адептка гудрідз, я уже кілька років не проходжу повз челенджі. Крім того, що читання - мої найулюбленіші наркотики, я ще й люблю спостерігати за смужечкою трекінгу. Прошу зауважити, що я нікого не закликаю вимірювати читання у кількісних характеристиках. Нагадаю: читати нормально, не читати теж нормально, кількість книжок не привід для сорому незалежно від того багато їх чи мало, читати про попаданців - окей, любити класику - окей, шаленіти від любовних романів - окей. Приблизно такими будуть принципи букпозитивного руху, що я в майбутньому засную!

Що ж, на днях я подолала позначку 100/100. І головна інтрига скільки загалом вийде цьогоріч. Накидуйте варіанти, хто вгадає, тому надішлю листівочку :)

Якщо ми раптом ще не дружимо на гудрідзі, то це треба терміново пофіксити. Стукайтеся.

https://www.goodreads.com/grumpy_readerka

​​ПИШИ (або не пиши)

Чи думала я, що хочу написати книжку? Так, можливо. Зауважте, це "так, можливо" цілком підійшло б як відповідь на запитання чи хотіла б я злітати в космос чи покататися на страусах. Утім, навіть якби дійшло напряму до писання, навряд чи книга Таіс Золотковської "ПИШИ Легкий шлях від ідеї до книжки" стала б мені у пригоді. Зараз розкажу чому.

Почнемо з того, що мої враження можуть бути трохи спотворені тим, що я загалом скептично ставлюсь до ідеї книжок про те як писати книжки. Присягаюся, я дуже старалася бути неупередженою до "ПИШИ...", але, здається, трохи провалила це завдання.

Перше, на що звертаєш увагу, це розмір шрифту. І міжрядковий інтервали. І відступи з боків. Всі вони здоровенні. У книжці 288 сторінок, і з них:
- 21 чиста сторінка
- 2 сторінки присвят
- 3 сторінки рецензії від Слави Світової
- 3 сторінки змісту
- 4 сторінки "Друзі "Mоноліт-Bizz"" зі списком блогерів і бізнес-тренерів
- 2 сторінки "Запрошуємо товаришувати"
- 2 сторінки "Де придбати книжки видавництва"
- 2 сторінки з рекламою інших книг видавництва
- 9 сторінок-ілюстрацій (до речі, дуже симпатичних).

Скільки місця при цьому лишається на реальний текст, можете порахувати самі.

Основну частину книги займають дуже очевидні поради на кшталт: пишіть про те, що вам подобається; пишіть про те, на чому ви розумієтеся; використовуйте в роботі свої особисті враження; шукайте необхідне у вікіпедії; зберігайте файли в хмарних сховищах. Трохи курйозною видається подана думка, що читання книжок з креативного письма - імітація письма, дії, які виглядають як робота над книжкою, але насправді є її уникненням. Також мене потішила порада, що, коли вам незручно писати вдома, - винайміть собі офіс чи майстерню. Let them eat cake!

Окремим блоком можна виділити регулярні згадки Гамлета (ні, не шекспірівського) і Клубу Анонімних Авторів. Більше того, у книжку включені замальовки і коротенькі історії від, як я розумію, членів та членкинь цього клубу. Навіщо? Та біс його зна. Крім того, тут є певна хроніка подорожей Таіс, вона живе, то у Нью-Йорку, то в Португалії, то в Харкові, то їде в Ізраїль. Ні, подорожі це круто, але як саме їхня постійна згадка має допомогти людям, що придбали цю книгу створити власну?

Не зрозумійте мене хибно, певне зерно раціональності тут безумовно присутнє, от тільки воно могло б утиснутися в три фейсбук-пости чи, якщо хочете паперову версію, буклет сторінок на п'ять-десять.

Пора вже визнати, що я просто заздрю Таіс, адже, як каже вона сама у своєму творі "люди критикують через заздрість". Хто знає, можливо, причина в цьому. Можливо, я просто не читала художніх книг пані Золотковської і саме тому не можу сприймати її як авторитетне джерело. А, можливо, ця книга - спосіб прорекламувати бренд самої Таіс, Гамлета та Клубу Анонімних Авторів, отримавши гроші з довірливих мрійників від писання.

Найкраще за 2020

Тільки ліниві не пишуть свої книжкові враження за рік, а я не лінива, навпаки, працьовита бджілка, тому доведеться вам потерпіти ще один список. На щастя, я милосердна, тому сьогодні згадаю лише 10 топових книжок, що втішили мене цьогоріч. Зверну увагу, що перераховані вони у рандомному порядку.

1) "Троє у човні, якщо не рахувати собаки" Джерома Клапка Джерома. Слухала її на АБУЦі і лишилася в абсолютному захопленні. Мені не вірилося, що книжка написана у 1889 може бути такою актуальною і смішною, але я ризикнула і зірвала банк. Дуже задоволена.

2) "Остання війна імперій" Ірини Грабовської. Друга частина історії про місто бунтівників Леобург, яка стала для мене більш ніж особливою. Вважаю цю серію вельми недооціненою і сподіваюсь, що далі про неї взнають більше людей, яким вона потрібна.

3) "928 миль від дому" Кім Слейтер. Це чудова історія про підлітків, яка зачепила мене. Можливо, інших вона так не вразить, але я дуже співпереживала двом хлопчиськам, один з яких не вірить у себе, а другий дуже скучає за домівкою.

4) "Я змішаю твою кров з вугіллям. Зрозуміти український Схід" Олександра Михеда. Я прочитала її за чотири години інтерсіті Харків-Київ і лишилася переповнена емоціями та темами для роздумів.

5) "Поштова лихоманка" Террі Пратчетта. Здавалося б, весь Пратчетт прекрасний і що тут ще казати, але ж ні, пригоди Мокра фон Губперука на Поштамті Анк-Морпорка дивовижним чином стали на сходинку вище над прекрасним.

6) "Темна Ванесса" Кейт Елізабет Рассел, історія про стосунки школярки і викладача. Змусила мене переоцінити власні думки щодо певних тем. Насправді відмінна книжка, дуже майстерна і глибока.

7) "Проповідник" Ґарта Енніса і художника Стіва Діллона. Лелечки, це було втрапляння у саме серце. Я так довго обминала цю серію, певна, що це зовсім не моє, що коли спробувала, готова була кричати в небо у чистому полі від усвідомлення своєї помилки.

8) "Тенета війни" Павла Дерев'янка. Почала чекати цю книжку тієї ж миті як дочитала першу частину. Тепер тішу себе думками, що колись прийде черга і третьої завершальної книги.

9) "Red country" Джо Аберкромбі. Вестерн, якого ми заслуговуємо. Продовження серії First Law, дуже колоритні персонажі, динамічний сюжет.

10) "Книжкові злодії" Андерса Ріделла. Об'ємна і важка для читання книга про стосунки нацистів з бібліотеками Європи. Читала її майже весь грудень, але ні про що не шкодую.

Розкажіть, що найбільше за цей рік зайшло вам, я саме та людина, що читає про книжкові втіхи інших.

​​Дев'ятий дім

Перша книжка року для мене завжди трохи особлива, тому стараюся обрати щось таке, що точно сподобається. Цього разу було не складно, бо книжку Лі Бардуґо "Дев'ятий дім" я чекала ще з моменту анонсу і, коли вона нарешті вийшла, ледь не вищала від захвату.

Видавництво Віват уже тішило нас творами цієї письменниці, а саме дилогією про Кеттердам: "Шістка воронів" і "Королівство шахраїв", і це одні з найкращих зразків янґ-едалту, що мені взагалі колись траплялися. Тож очікування мої від "Дев'ятого дома" були дуже завищеними, що зазвичай нікому не йде на користь, але не цього разу.

Дія роману відбувається у Єлі, де таємні магічні товариства препарують нутрощі людей заради грошей і влади; де вміють відкривати портали з Нью-Гейвена до Ісландії; де у термосі заварюють погоду. Над складною і стародавньою структурою товариств є надбудова: Дім Лети з девізом "Ми вівчарі". Лета - це кілька людей, чиє завдання утримувати рівновагу між товариствами і запобігати магічним злочинами.

Головна героїня Алекс потрапляє саме до Лети. Зазвичай її учасниками після ретельного відбору стають талановиті студенти, але Алекс не з таких. Її знайшли ледь живою у сквоті на місці вбивства, вона нестримана і має пробіли в освіті, але Алекс бачить привидів. Це її дар і прокляття, які вирішують усе.

"Дев'ятий дім" - книга-обман. Вона складається з кількох таймлайнів, в одному з яких важливе місце займе Дарлінґтон - джентельмен-аристократ, наставник Алекс у Леті. О, він не рівня іншим, такого вишуканого і обдарованого студента треба ще пошукати. Книга обіцяє нам цього чарівного Дарлінґтона, але десь тут зачаїлася пастка, яка покликана зробити читачеві боляче. Так званий літературний кусь.

Хоча в основі сюжету лежить детектив, а декораціями виступають таємничі гробниці, дуже чітко прослідковується історія про соціальну (не)справедливість. На прикладі Алекс ми бачимо два світи: упосліджених і недоторканих, і їй дуже болісно дається перехід між ними.

Авторка взагалі не боїться піддавати своїх героїв жорстоким випробуванням, змушувати обирати і потім відстоювати свій вибір, що робить історію з привидами дивовижно реалістичною.

Важко позбутися від спокуси порівняти "Дев'ятий дім" із дилогією про Кеттердам. Що ж, це абсолютно різні твори з відмінними світами, яких об'єднують тільки позитивні риси, на кшталт виразних персонажів, оригінальної системи магії та дбайливо створеної атмосфери.

Чітко відчувається, що у "Дев'ятого дому" буде продовження, яке, на жаль, ще навіть не написане, але це зовсім не заважає почати мені чекати на нього з учорашнього дня. Чудова історія, чудовий текст, чудові персонажі.

П.С. Було дуже боляче виявити список Домів Серпанку на останніх сторінках. Я виписувала собі їхні особливості на листочок, а, коли дочитала, виявила, що це вже зробили за мене. О, і мапа, на форзацах є красива мапа!

А яка перша книжка цього року у вас?

​​Ужалений зрадою

Давно мені не траплялися книги про підлітків і для підлітків над якими я б так сміялася. Ця кривенька качечка від українського янґ-едалту неабияк розважила мене, хоча моментами відчувалися гострі напади того самого іспанського сорому.

Повість "Ужалений зрадою" від Олени Рижко заманює легковірних читачів обіцянками-цяцянками підліткової драми, а я, чесне слово, обожнюю підліткові драми! Мене можна легко купити стражденними підлітками, але, на жаль, не цього разу.

Перше, на що звертаєш увагу у цій книзі, - це "маладьожна" лексика. Її надмірно багато і дуже часто вона недоречна. Бігме, дорослі люди не можуть говорити чи писати як підлітки, просто в якийсь момент у наших організмах відмирає шматочок, що відповідає за відчуття цієї частини мови. З цим варто тільки змиритися. Навіть якщо дорослі люди ДУЖЕ стараються, то все одно лишається ймовірність, що вони не відчують правильного значення. Слова "кринжовий", "кульний", "рофл", "флексити" і, боже поможи, "рарний айтем" дуже рідко втрапляли у ціль.

Більш того, у книзі є епізод де інста-блогерка на уроці гортає ПАПЕРОВИЙ журнал, схований до підручника. Серйозно? Паперовий журнал? Хто з одинадцятикласниць читатиме паперові журнали, якщо в них є інтернет? Хто взагалі зараз може читати паперові журнали?

Дуже незграбним є момент, коли в описі однієї з героїнь написано "вона "набралася" хакерства від свого бой-френда". Хакерство - це що, венерична хвороба і його можна підхопити під час сексу? Та і взагалі, стосунки авторки і технологій лишають бажати кращого. Не можна за секунду "зламати пароль" на телефоні, якщо не знаєш його. Не можна використати "дуже схожий емейл" і отримати на нього лист. Не можна викладати на ютуб секс-відео зі школярами, отримати купу коментів і переглядів та не отримати наслідків.

Звісно, все це нюанси, але сюжет теж лишає бажати кращого. Ні, спочатку я сподівалася на гей-сторі, бо наш герой дуже уважно розглядав очі та пальці свого молодшого товариша, але мене, як і його, чекало жорстоке розчарування. Крім цього я була розчарована слабенькою мотивацією антагоніста і зацикленістю усіх персонажів на проблемі "статусу".

Авторка артикулює важливі питання у своїй книзі, але у більшості своїй вони навівають сумні думки про сову і глобус. Все так награно і нещиро, що навіть правильні ідеї неможливо сприймати всерйоз.

Отже, у результаті в нас є брехлива анотація, обман очікувань і повне нерозуміння авторкою світу підлітків. Щоб не плакать, я сміялась.

​​Мені прийшла просто непристойно гігантська книжка. Хто першим вгадає скільки у ній сторінок, той може отримати у подарунок книжку "Міста" Моніки Л. Сміт, яка була загалом хороша, але вдруге її перечитувати мені не буде цікаве. Ви можете називати сторінки рандомно, або придивитися, впізнати, що це і погуглити :)

До речі, пам'ятаю, що пропонувала листівочку тому, хто назве кількість книжок, які я осилю у 2020 році. На жаль, ніхто не вгадав.

П.С. Якщо ніхто не вгадає, то через добу автоматично виграє той, хто буде найближче.

​​"Ми проти вас". Бйорнстад проти всіх

Якщо ви ще не читали Бакмана, то сприйміть цей допис як знак згори, що варто спробувати. Якщо ви вже читали і вам не сподобалося, спробуйте іншу книжку. Якщо ви читали і обожнюєте Бакмана, то ходіть, обійму.

"Ми проти вас" - продовження історії про маленьке депресивне містечко Бйорнстад, де сповідують одну релігію. Це хокей. У "Ведмежому місті" ми вже познайомилися з командою і людьми, для яких ця команда багато означає. Роман починається фразою "Ви колись бачили падіння міста?" - і автор справді змушує читачів упасти разом з містом.

Ми зустрічаємо героїв з першої книги, життя яких все ще важке, але все ще сповнене дружби, надії, боротьби. Хтось зустріне своє кохання, хтось отримає шанс, хтось втратить шанс. Не буду кривити душею, мій однозначний фаворит - Беньї, і автор старанно працював над ним, аби зробити мені боляче, розповідаючи цю історію. Ми зустрічаємо нових героїв, аби полюбити і їх також.

У цій частині, як і у попередній, Бакман не гребує такими собі "передбаченнями", що тримають читача в постійному тонусі. Він чесно зізнається, що будуть похорони, будуть сльози, буде сум. Але ж буде і підтримка, і кохання, і порозуміння! Особливість його прози - це емоційне навантаження тексту, він майстерно грає на почуттях читачів. Що ж, я не проти, тримай, Бакмане, мою душу, зіграй на ній ще мелодій.

Прочитавши цю книгу, я знайшла в своєму словниковому запасі слово "вщент", що якнайкраще характеризує мої враження. Вщент сповнена. Вщент розбита.

Роман закінчується ще одним передбаченням, що дуже схоже на фінал першої частини, пам'ятаєте? Двоє стануть професіоналами, один стане татом, один помре. Ми знову у цій точці, знову треба чекати наступну книгу. Вона має називатися "Those Who Run Towards Fire" і вийде цьогоріч, але ще немає навіть дати релізу для шведського видання, не кажучи про обкладинку, анотацію чи переклади.

Я не знаю, чи можу я взагалі якось підсумувати в останньому абзаці, бо я підсумовувала весь цей маленький текст, ретельно уникаючи спойлерів. Так, варто спробувати. Так, я раджу. Так, мені шалено подобається.

Неймовірне!

Ваша грампі рідерка вирішила спробувати себе і в інших форматах, а заразом розказати про те як користуватися гудрідзом. Пробачте криву шафу і неоднорідний звук, я навчуся!

https://www.youtube.com/watch?v=NstrM4YmL3Y&t=6s

​​Кафе "Європа"

Влітку 2019 року я прочитала "Як ми пережили комунізм і навіть сміялися" - і захопилася Славенкою Дракуліч. Вона все так влучно говорила, так тонко відчувала, мені були настільки близькі її підхід і думки, що я відчула в ній "споріднену душу" і навіть трохи ідеалізувала. Усі наступні книжки пані Дракуліч, що виходили в українському перекладі, я купувала без вагань.

Нота бене: перш ніж я почну розповідати про вміст книжки, поділюся тим, що мені не пощастило отримати примірник з видавничим браком, не вистачає 15 сторінок посередині. Магазин, що продав книгу, був готовий піти на обмін, але, бігме, це був заскладний шлях. "Надішліть заяву на повернення і товарний чек, а якщо немає товарного чеку, то надішліть заяву на відновлення товарного чеку зі своїми паспортними даними...". Коротше кажучи, я опустила лапки і прочитала ці 15 сторінок в примірнику однієї прекрасної жінки, якій я сильно вдячна. Якщо купували, перевірте свої видання: сторінки 73-88 відсутні.

"Кафе "Європа"" була написана ще за царя Панька, між 1992-1996 роками. Югославія саме роз'єдналася, але у новоутворених країнах ще відчувається той "постсовковий" вайб, що у нас досі присутній. У цій збірці Славенка аналізує життя Східної Європи (що у її світі закінчується на Варшаві) через призму власних вражень. Здавалося б, те саме вона робила і в книжці про комунізм, але там письменниця зачіпає більше жіночі та буденні досвіди, а тут торкається в тому числі і питань національних. І я, зі своїм ідеалізованим образом славенки-що-думає-як-я, болісно сприйняла ті моменти, що у нас все таки дуже різний досвід, а, значить, різні погляди.

Есеїв у книжці багато, вони розказують як про рожевий унітаз у ванній кімнаті дочки Чаушеску, куди може тепер попісяти будь-хто за певну суму грошей, так і про усвідомлення Славенкою загальнонаціонального почуття провини за Голокост; як моральної необхідності привезти гостинці з тієї "справжньої" Європи, так і того, що Європи, яка може втрутитися і вирішити проблеми, не існує, її вигадали і сконструювали.

Особисто для мене став відкриттям комуністичний спадок Албанії, в якій за комунізму понабудовували силу-силенну бункерів по всій країні (від шестисот тисяч до мільйона!). Я гуглила сучасні фотографії, де ці бетонні "гриби" видніються на пляжах, у горах, у житлових кварталах. Гляньте і ви.

Як і казала, коли мова дійшла до питань національних, то я почувалася певною мірою зрадженою і з цим довелося якось впоратися. Якщо будете читати, то мене, наприклад, стриггерили розділи про уніформу, про Істрійський півострів, а також Славенкині спроби виправдати (?) Тіто, президента Югославії, кажучи, мовляв так, він був диктатором і шахраєм, залишив країну з величезними боргами і створював примусові трудові табори, але ж він був не таким жахливим як Сталін. Взагалі, як мені здається, Славенка, принаймні у ті часи, не підозрювала, що за східним кордоном Польщі є щось крім дикого степу, монгольських юрт і Кремля.

Це неоднозначна книжка, хоча, звісно, цікава. Багато есеїв цілком актуальні для нас і нині, не дивлячись на ті тридцять років, що минули. Про "Кафе "Європа"" можна дискутувати, головне, будьте обережні, не повторіть моїх помилок і критично ставтеся до слів авторки.