​​гаррі-потеррне

Класні новини! Колись давно бачила, що збирають на друк книжок про хлопчика-що-вижив шрифтом Брайля, навіть донатила щось - і сьогодні нарешті є результат! Оці от чуваки http://brailem.com/ зробили видання!

​​​​Red country

Мушу визнати, що приділяю замало уваги книгам Джо Аберкромбі у цьому блозі, як на людину, готову читати усе, що він написав. Познайомилася з його творчістю завдяки виданню від КСД (і тільки за це готова пробачити їм чимало). Ковтнувши першу книгу, я виявила, що категорично не можу чекати продовження бозна скільки часу, тому пішла до джерел, а саме до неперекладених книжок. "Before They Are Hanged" ("Раніше ніж їх повісять") цінна для мене не тільки своїм змістом, а тим, що це виявилася моя перша серйозна книга, яку я впорала без переклада. Її прочитання було важким (чого варті тільки описи стародавньої зброї!), але це вселило мені неабияку віру у власні сили. Опісля були "Last Argument of Kings", "Best Served Cold", "Heroes" і нарешті "Red Country". Наміри перекладати Аберкромбі українською, на жаль, були занурені у штучну кому після другої книжки (з неймовірно повторною обкладинкою!).

Усі ті книжки, що я перераховувала вище, можна розділити на дві частини: трилогія і три самостійні книжки. Обидві категорії пов'язані спільним світом і спільними героями, але, гадаю, "Best Served Cold", "Heroes" і "Red Country" можна без проблем читати окремо. Також Аберкромбі створив у світі Першого Закону ще збірку оповідань "Sharp ends" і першу книгу нової трилогії "A Little Hatred", до яких у мене руки ще не дійшли.

"Багряний край" (це мій довільний переклад "Red country", як і імена героїв) - варіація на тему вестерна у світі Першого Закону. Головна героїня Шай та її загадковий вітчим вимушені покинути свою ферму, аби вирушити навздогін за покидьками, що викрали молодших сестру і брата Шай. Їхній шлях веде у дикі краї, населені народом Привидів (дуже схожих на індіанців), золотошукачами та бандитами. Перетнувшись з караваном поселенців, вони добираються до богом і людьми забутого містечка, де саме точиться боротьба за владу між двома кланами. Присутні битви з місцевими індіанцями, трохи роад сторі, таємниці, романтична лінія, поєдинки, повстанці, інквізиція, заселення земель, мерзотні найманці, початки нового бізнесу, викрадення фургону з золотом і грандіозний обман.

Крім захопливого динамічного сюжету мені завжди дуже подобаються жінки у творах Аберкромбі. Вони не носять металевих ліфчиків з шипами у якості обладунків, натомість справляють органічне враження сильних особистостей, яким доводиться жити у складні часи. У "Багряному краю" ми можемо з задоволенням милуватися працьовитою і цілісною Шай з її щербинкою між зубами; владною інтриганкою Майор; загадковою і мовчазною Сльози-на-Скелі; малою Ро, якій так багато довелося втратити.

Цікаво було спостерігати, як автор переносить основні ознаки вестерн-історії на абсолютно інший часовий проміжок в абсолютно іншому світі. Також я захоплююсь тим як поступово Аберкромбі готує нас до науково-технічного прориву, тому що у його новій трилогії, наскільки мені відомо, магія має зіштовхуватися з промисловістю. І в "Героях", і в "Багряному краї" ми можемо бачити, що ведуться перші випробування вогнепальної зброї у бойових умовах, згадується новий друкарський верстат, починається видобуток корисних копалин, повсюдно відкриваються відділення банків. Так, для молодого міста фах столяра більш затребуваний за фах нотаріуса, але так буде недовго!

Мушу сказати, що як на автора, котрий не надто турбується про щасливі фінали, Аберкромбі закінчив "Багряний край" майже добре. Я весь час чекала, що з неба впаде якийсь метеорит і рознесе тут все до біса, але ні, ця книжка певною мірою навіть обнадійлива, можливо, тому я і вирішила про неї розказати.

Чи читали Аберкромбі ви і що про його творчість думаєте?

Гудрідз челендж комплітед

Як палка адептка гудрідз, я уже кілька років не проходжу повз челенджі. Крім того, що читання - мої найулюбленіші наркотики, я ще й люблю спостерігати за смужечкою трекінгу. Прошу зауважити, що я нікого не закликаю вимірювати читання у кількісних характеристиках. Нагадаю: читати нормально, не читати теж нормально, кількість книжок не привід для сорому незалежно від того багато їх чи мало, читати про попаданців - окей, любити класику - окей, шаленіти від любовних романів - окей. Приблизно такими будуть принципи букпозитивного руху, що я в майбутньому засную!

Що ж, на днях я подолала позначку 100/100. І головна інтрига скільки загалом вийде цьогоріч. Накидуйте варіанти, хто вгадає, тому надішлю листівочку :)

Якщо ми раптом ще не дружимо на гудрідзі, то це треба терміново пофіксити. Стукайтеся.

https://www.goodreads.com/grumpy_readerka

​​ПИШИ (або не пиши)

Чи думала я, що хочу написати книжку? Так, можливо. Зауважте, це "так, можливо" цілком підійшло б як відповідь на запитання чи хотіла б я злітати в космос чи покататися на страусах. Утім, навіть якби дійшло напряму до писання, навряд чи книга Таіс Золотковської "ПИШИ Легкий шлях від ідеї до книжки" стала б мені у пригоді. Зараз розкажу чому.

Почнемо з того, що мої враження можуть бути трохи спотворені тим, що я загалом скептично ставлюсь до ідеї книжок про те як писати книжки. Присягаюся, я дуже старалася бути неупередженою до "ПИШИ...", але, здається, трохи провалила це завдання.

Перше, на що звертаєш увагу, це розмір шрифту. І міжрядковий інтервали. І відступи з боків. Всі вони здоровенні. У книжці 288 сторінок, і з них:
- 21 чиста сторінка
- 2 сторінки присвят
- 3 сторінки рецензії від Слави Світової
- 3 сторінки змісту
- 4 сторінки "Друзі "Mоноліт-Bizz"" зі списком блогерів і бізнес-тренерів
- 2 сторінки "Запрошуємо товаришувати"
- 2 сторінки "Де придбати книжки видавництва"
- 2 сторінки з рекламою інших книг видавництва
- 9 сторінок-ілюстрацій (до речі, дуже симпатичних).

Скільки місця при цьому лишається на реальний текст, можете порахувати самі.

Основну частину книги займають дуже очевидні поради на кшталт: пишіть про те, що вам подобається; пишіть про те, на чому ви розумієтеся; використовуйте в роботі свої особисті враження; шукайте необхідне у вікіпедії; зберігайте файли в хмарних сховищах. Трохи курйозною видається подана думка, що читання книжок з креативного письма - імітація письма, дії, які виглядають як робота над книжкою, але насправді є її уникненням. Також мене потішила порада, що, коли вам незручно писати вдома, - винайміть собі офіс чи майстерню. Let them eat cake!

Окремим блоком можна виділити регулярні згадки Гамлета (ні, не шекспірівського) і Клубу Анонімних Авторів. Більше того, у книжку включені замальовки і коротенькі історії від, як я розумію, членів та членкинь цього клубу. Навіщо? Та біс його зна. Крім того, тут є певна хроніка подорожей Таіс, вона живе, то у Нью-Йорку, то в Португалії, то в Харкові, то їде в Ізраїль. Ні, подорожі це круто, але як саме їхня постійна згадка має допомогти людям, що придбали цю книгу створити власну?

Не зрозумійте мене хибно, певне зерно раціональності тут безумовно присутнє, от тільки воно могло б утиснутися в три фейсбук-пости чи, якщо хочете паперову версію, буклет сторінок на п'ять-десять.

Пора вже визнати, що я просто заздрю Таіс, адже, як каже вона сама у своєму творі "люди критикують через заздрість". Хто знає, можливо, причина в цьому. Можливо, я просто не читала художніх книг пані Золотковської і саме тому не можу сприймати її як авторитетне джерело. А, можливо, ця книга - спосіб прорекламувати бренд самої Таіс, Гамлета та Клубу Анонімних Авторів, отримавши гроші з довірливих мрійників від писання.

Найкраще за 2020

Тільки ліниві не пишуть свої книжкові враження за рік, а я не лінива, навпаки, працьовита бджілка, тому доведеться вам потерпіти ще один список. На щастя, я милосердна, тому сьогодні згадаю лише 10 топових книжок, що втішили мене цьогоріч. Зверну увагу, що перераховані вони у рандомному порядку.

1) "Троє у човні, якщо не рахувати собаки" Джерома Клапка Джерома. Слухала її на АБУЦі і лишилася в абсолютному захопленні. Мені не вірилося, що книжка написана у 1889 може бути такою актуальною і смішною, але я ризикнула і зірвала банк. Дуже задоволена.

2) "Остання війна імперій" Ірини Грабовської. Друга частина історії про місто бунтівників Леобург, яка стала для мене більш ніж особливою. Вважаю цю серію вельми недооціненою і сподіваюсь, що далі про неї взнають більше людей, яким вона потрібна.

3) "928 миль від дому" Кім Слейтер. Це чудова історія про підлітків, яка зачепила мене. Можливо, інших вона так не вразить, але я дуже співпереживала двом хлопчиськам, один з яких не вірить у себе, а другий дуже скучає за домівкою.

4) "Я змішаю твою кров з вугіллям. Зрозуміти український Схід" Олександра Михеда. Я прочитала її за чотири години інтерсіті Харків-Київ і лишилася переповнена емоціями та темами для роздумів.

5) "Поштова лихоманка" Террі Пратчетта. Здавалося б, весь Пратчетт прекрасний і що тут ще казати, але ж ні, пригоди Мокра фон Губперука на Поштамті Анк-Морпорка дивовижним чином стали на сходинку вище над прекрасним.

6) "Темна Ванесса" Кейт Елізабет Рассел, історія про стосунки школярки і викладача. Змусила мене переоцінити власні думки щодо певних тем. Насправді відмінна книжка, дуже майстерна і глибока.

7) "Проповідник" Ґарта Енніса і художника Стіва Діллона. Лелечки, це було втрапляння у саме серце. Я так довго обминала цю серію, певна, що це зовсім не моє, що коли спробувала, готова була кричати в небо у чистому полі від усвідомлення своєї помилки.

8) "Тенета війни" Павла Дерев'янка. Почала чекати цю книжку тієї ж миті як дочитала першу частину. Тепер тішу себе думками, що колись прийде черга і третьої завершальної книги.

9) "Red country" Джо Аберкромбі. Вестерн, якого ми заслуговуємо. Продовження серії First Law, дуже колоритні персонажі, динамічний сюжет.

10) "Книжкові злодії" Андерса Ріделла. Об'ємна і важка для читання книга про стосунки нацистів з бібліотеками Європи. Читала її майже весь грудень, але ні про що не шкодую.

Розкажіть, що найбільше за цей рік зайшло вам, я саме та людина, що читає про книжкові втіхи інших.

​​Дев'ятий дім

Перша книжка року для мене завжди трохи особлива, тому стараюся обрати щось таке, що точно сподобається. Цього разу було не складно, бо книжку Лі Бардуґо "Дев'ятий дім" я чекала ще з моменту анонсу і, коли вона нарешті вийшла, ледь не вищала від захвату.

Видавництво Віват уже тішило нас творами цієї письменниці, а саме дилогією про Кеттердам: "Шістка воронів" і "Королівство шахраїв", і це одні з найкращих зразків янґ-едалту, що мені взагалі колись траплялися. Тож очікування мої від "Дев'ятого дома" були дуже завищеними, що зазвичай нікому не йде на користь, але не цього разу.

Дія роману відбувається у Єлі, де таємні магічні товариства препарують нутрощі людей заради грошей і влади; де вміють відкривати портали з Нью-Гейвена до Ісландії; де у термосі заварюють погоду. Над складною і стародавньою структурою товариств є надбудова: Дім Лети з девізом "Ми вівчарі". Лета - це кілька людей, чиє завдання утримувати рівновагу між товариствами і запобігати магічним злочинами.

Головна героїня Алекс потрапляє саме до Лети. Зазвичай її учасниками після ретельного відбору стають талановиті студенти, але Алекс не з таких. Її знайшли ледь живою у сквоті на місці вбивства, вона нестримана і має пробіли в освіті, але Алекс бачить привидів. Це її дар і прокляття, які вирішують усе.

"Дев'ятий дім" - книга-обман. Вона складається з кількох таймлайнів, в одному з яких важливе місце займе Дарлінґтон - джентельмен-аристократ, наставник Алекс у Леті. О, він не рівня іншим, такого вишуканого і обдарованого студента треба ще пошукати. Книга обіцяє нам цього чарівного Дарлінґтона, але десь тут зачаїлася пастка, яка покликана зробити читачеві боляче. Так званий літературний кусь.

Хоча в основі сюжету лежить детектив, а декораціями виступають таємничі гробниці, дуже чітко прослідковується історія про соціальну (не)справедливість. На прикладі Алекс ми бачимо два світи: упосліджених і недоторканих, і їй дуже болісно дається перехід між ними.

Авторка взагалі не боїться піддавати своїх героїв жорстоким випробуванням, змушувати обирати і потім відстоювати свій вибір, що робить історію з привидами дивовижно реалістичною.

Важко позбутися від спокуси порівняти "Дев'ятий дім" із дилогією про Кеттердам. Що ж, це абсолютно різні твори з відмінними світами, яких об'єднують тільки позитивні риси, на кшталт виразних персонажів, оригінальної системи магії та дбайливо створеної атмосфери.

Чітко відчувається, що у "Дев'ятого дому" буде продовження, яке, на жаль, ще навіть не написане, але це зовсім не заважає почати мені чекати на нього з учорашнього дня. Чудова історія, чудовий текст, чудові персонажі.

П.С. Було дуже боляче виявити список Домів Серпанку на останніх сторінках. Я виписувала собі їхні особливості на листочок, а, коли дочитала, виявила, що це вже зробили за мене. О, і мапа, на форзацах є красива мапа!

А яка перша книжка цього року у вас?

​​Ужалений зрадою

Давно мені не траплялися книги про підлітків і для підлітків над якими я б так сміялася. Ця кривенька качечка від українського янґ-едалту неабияк розважила мене, хоча моментами відчувалися гострі напади того самого іспанського сорому.

Повість "Ужалений зрадою" від Олени Рижко заманює легковірних читачів обіцянками-цяцянками підліткової драми, а я, чесне слово, обожнюю підліткові драми! Мене можна легко купити стражденними підлітками, але, на жаль, не цього разу.

Перше, на що звертаєш увагу у цій книзі, - це "маладьожна" лексика. Її надмірно багато і дуже часто вона недоречна. Бігме, дорослі люди не можуть говорити чи писати як підлітки, просто в якийсь момент у наших організмах відмирає шматочок, що відповідає за відчуття цієї частини мови. З цим варто тільки змиритися. Навіть якщо дорослі люди ДУЖЕ стараються, то все одно лишається ймовірність, що вони не відчують правильного значення. Слова "кринжовий", "кульний", "рофл", "флексити" і, боже поможи, "рарний айтем" дуже рідко втрапляли у ціль.

Більш того, у книзі є епізод де інста-блогерка на уроці гортає ПАПЕРОВИЙ журнал, схований до підручника. Серйозно? Паперовий журнал? Хто з одинадцятикласниць читатиме паперові журнали, якщо в них є інтернет? Хто взагалі зараз може читати паперові журнали?

Дуже незграбним є момент, коли в описі однієї з героїнь написано "вона "набралася" хакерства від свого бой-френда". Хакерство - це що, венерична хвороба і його можна підхопити під час сексу? Та і взагалі, стосунки авторки і технологій лишають бажати кращого. Не можна за секунду "зламати пароль" на телефоні, якщо не знаєш його. Не можна використати "дуже схожий емейл" і отримати на нього лист. Не можна викладати на ютуб секс-відео зі школярами, отримати купу коментів і переглядів та не отримати наслідків.

Звісно, все це нюанси, але сюжет теж лишає бажати кращого. Ні, спочатку я сподівалася на гей-сторі, бо наш герой дуже уважно розглядав очі та пальці свого молодшого товариша, але мене, як і його, чекало жорстоке розчарування. Крім цього я була розчарована слабенькою мотивацією антагоніста і зацикленістю усіх персонажів на проблемі "статусу".

Авторка артикулює важливі питання у своїй книзі, але у більшості своїй вони навівають сумні думки про сову і глобус. Все так награно і нещиро, що навіть правильні ідеї неможливо сприймати всерйоз.

Отже, у результаті в нас є брехлива анотація, обман очікувань і повне нерозуміння авторкою світу підлітків. Щоб не плакать, я сміялась.

​​Мені прийшла просто непристойно гігантська книжка. Хто першим вгадає скільки у ній сторінок, той може отримати у подарунок книжку "Міста" Моніки Л. Сміт, яка була загалом хороша, але вдруге її перечитувати мені не буде цікаве. Ви можете називати сторінки рандомно, або придивитися, впізнати, що це і погуглити :)

До речі, пам'ятаю, що пропонувала листівочку тому, хто назве кількість книжок, які я осилю у 2020 році. На жаль, ніхто не вгадав.

П.С. Якщо ніхто не вгадає, то через добу автоматично виграє той, хто буде найближче.

​​"Ми проти вас". Бйорнстад проти всіх

Якщо ви ще не читали Бакмана, то сприйміть цей допис як знак згори, що варто спробувати. Якщо ви вже читали і вам не сподобалося, спробуйте іншу книжку. Якщо ви читали і обожнюєте Бакмана, то ходіть, обійму.

"Ми проти вас" - продовження історії про маленьке депресивне містечко Бйорнстад, де сповідують одну релігію. Це хокей. У "Ведмежому місті" ми вже познайомилися з командою і людьми, для яких ця команда багато означає. Роман починається фразою "Ви колись бачили падіння міста?" - і автор справді змушує читачів упасти разом з містом.

Ми зустрічаємо героїв з першої книги, життя яких все ще важке, але все ще сповнене дружби, надії, боротьби. Хтось зустріне своє кохання, хтось отримає шанс, хтось втратить шанс. Не буду кривити душею, мій однозначний фаворит - Беньї, і автор старанно працював над ним, аби зробити мені боляче, розповідаючи цю історію. Ми зустрічаємо нових героїв, аби полюбити і їх також.

У цій частині, як і у попередній, Бакман не гребує такими собі "передбаченнями", що тримають читача в постійному тонусі. Він чесно зізнається, що будуть похорони, будуть сльози, буде сум. Але ж буде і підтримка, і кохання, і порозуміння! Особливість його прози - це емоційне навантаження тексту, він майстерно грає на почуттях читачів. Що ж, я не проти, тримай, Бакмане, мою душу, зіграй на ній ще мелодій.

Прочитавши цю книгу, я знайшла в своєму словниковому запасі слово "вщент", що якнайкраще характеризує мої враження. Вщент сповнена. Вщент розбита.

Роман закінчується ще одним передбаченням, що дуже схоже на фінал першої частини, пам'ятаєте? Двоє стануть професіоналами, один стане татом, один помре. Ми знову у цій точці, знову треба чекати наступну книгу. Вона має називатися "Those Who Run Towards Fire" і вийде цьогоріч, але ще немає навіть дати релізу для шведського видання, не кажучи про обкладинку, анотацію чи переклади.

Я не знаю, чи можу я взагалі якось підсумувати в останньому абзаці, бо я підсумовувала весь цей маленький текст, ретельно уникаючи спойлерів. Так, варто спробувати. Так, я раджу. Так, мені шалено подобається.

Неймовірне!

Ваша грампі рідерка вирішила спробувати себе і в інших форматах, а заразом розказати про те як користуватися гудрідзом. Пробачте криву шафу і неоднорідний звук, я навчуся!

https://www.youtube.com/watch?v=NstrM4YmL3Y&t=6s

​​Кафе "Європа"

Влітку 2019 року я прочитала "Як ми пережили комунізм і навіть сміялися" - і захопилася Славенкою Дракуліч. Вона все так влучно говорила, так тонко відчувала, мені були настільки близькі її підхід і думки, що я відчула в ній "споріднену душу" і навіть трохи ідеалізувала. Усі наступні книжки пані Дракуліч, що виходили в українському перекладі, я купувала без вагань.

Нота бене: перш ніж я почну розповідати про вміст книжки, поділюся тим, що мені не пощастило отримати примірник з видавничим браком, не вистачає 15 сторінок посередині. Магазин, що продав книгу, був готовий піти на обмін, але, бігме, це був заскладний шлях. "Надішліть заяву на повернення і товарний чек, а якщо немає товарного чеку, то надішліть заяву на відновлення товарного чеку зі своїми паспортними даними...". Коротше кажучи, я опустила лапки і прочитала ці 15 сторінок в примірнику однієї прекрасної жінки, якій я сильно вдячна. Якщо купували, перевірте свої видання: сторінки 73-88 відсутні.

"Кафе "Європа"" була написана ще за царя Панька, між 1992-1996 роками. Югославія саме роз'єдналася, але у новоутворених країнах ще відчувається той "постсовковий" вайб, що у нас досі присутній. У цій збірці Славенка аналізує життя Східної Європи (що у її світі закінчується на Варшаві) через призму власних вражень. Здавалося б, те саме вона робила і в книжці про комунізм, але там письменниця зачіпає більше жіночі та буденні досвіди, а тут торкається в тому числі і питань національних. І я, зі своїм ідеалізованим образом славенки-що-думає-як-я, болісно сприйняла ті моменти, що у нас все таки дуже різний досвід, а, значить, різні погляди.

Есеїв у книжці багато, вони розказують як про рожевий унітаз у ванній кімнаті дочки Чаушеску, куди може тепер попісяти будь-хто за певну суму грошей, так і про усвідомлення Славенкою загальнонаціонального почуття провини за Голокост; як моральної необхідності привезти гостинці з тієї "справжньої" Європи, так і того, що Європи, яка може втрутитися і вирішити проблеми, не існує, її вигадали і сконструювали.

Особисто для мене став відкриттям комуністичний спадок Албанії, в якій за комунізму понабудовували силу-силенну бункерів по всій країні (від шестисот тисяч до мільйона!). Я гуглила сучасні фотографії, де ці бетонні "гриби" видніються на пляжах, у горах, у житлових кварталах. Гляньте і ви.

Як і казала, коли мова дійшла до питань національних, то я почувалася певною мірою зрадженою і з цим довелося якось впоратися. Якщо будете читати, то мене, наприклад, стриггерили розділи про уніформу, про Істрійський півострів, а також Славенкині спроби виправдати (?) Тіто, президента Югославії, кажучи, мовляв так, він був диктатором і шахраєм, залишив країну з величезними боргами і створював примусові трудові табори, але ж він був не таким жахливим як Сталін. Взагалі, як мені здається, Славенка, принаймні у ті часи, не підозрювала, що за східним кордоном Польщі є щось крім дикого степу, монгольських юрт і Кремля.

Це неоднозначна книжка, хоча, звісно, цікава. Багато есеїв цілком актуальні для нас і нині, не дивлячись на ті тридцять років, що минули. Про "Кафе "Європа"" можна дискутувати, головне, будьте обережні, не повторіть моїх помилок і критично ставтеся до слів авторки.

Виклала друге відео про гудрідз на ютуб, де пояснюю різницю між друзями та фоловерами, показую як додавати в друзі, як порівняти читацькі смаки та навчаю налаштовувати стрічку оновлень. Приємного перегляду!

Трохи покращила якість, вирівняла шафу (!) і стримала свої пориви, зробивши відео коротшим :)

https://www.youtube.com/watch?v=oVO76f9YSVI&feature=youtu.be

Записала відео про 10 книжок, які я планую прочитати у цьому році і розказую про це своїм захриплим голосом. Згадую пастку Роббін Гобб, вирвані годи короля Мацюся та найкращий регіон України. Прошу вибачення в друзів і родини.

Не думайте, що я забула про канал, зараз як дочитаю книжки, як напишу постів, ух!

https://www.youtube.com/watch?v=AsgCwI9QFqI&t

​​"І знов я влізаю в танк"

Я ніколи раніше не читала Оксану Забужко. Може не читала і б нині, але надивившись на те як гайпують на її творчості колеги, дуже захотілося взнати, чи такі вже її речення довгі як їх малюють. Хотіла почати з свіженької "Планети Полин", але на букбоксі вона весь час була зайнята, довелося взяти іншу збірку.

"І знов я влізаю в танк" поділена на дві частини: "Проти матриці" і "Ландшафти й профілі". Тут містяться різноманітні статті, есе, інтерв'ю та спогади за 2012-2016 роки. Мушу сказати, що мені було дуже складно спочатку сприймати тексти Забужко як тексти живої сучасниці, але сторінок за 20 я подолала цей бар'єр, далі було легше.

- Ваша Забужко кусається?
- Ні, вона робить боляче інакше, дістаючи з рукава спогади про Оксану Макар з 2012 року.

У першій частині в основному містяться тексти-роздуми про те як сталося, що ми дійшли до такого життя, Забужко аналізує певні події, розкладає їх як пасьянси, шукаючи логічну послідовність.

Друга частина присвячена людям, місцям тощо. Тут Оксана Стефанівна подає свої враження від поїздки в Дніпро (петровськ ще тоді), Донецьк, Харків, Білорусь; вміщає спогади про Леоніда Плюща, Євгена Сверстюка, Василя Лісового. Буду відвертою, я майже нікого з них не знала, максимум, чула ім'я, тому це було цікаво і корисно. Єдина стаття, яку я пропустила, стосувалася "НепрОстих" Прохаська, але справа в тому, що я спочатку хочу прочитати сам твір, а потім вже думки пані Забужко.

Мене дуже розчулив і розізлив есей про так званий "дом Булґакова", який до Булґакова має дуже опосередкований стосунок. Це ж бо знищення пам'яті про людину і родину, яким він насправді належав. Василь Листовничий, вбитий у 1919р. під час втечі радянською владою, був непересічним киянином: полковник, викладач, архітектор і меценат, у пам'яті нащадків він виявився виселеним і зведеним до ролі нікчемного "Васіліси" з "Білої гвардії", в той час як сам Булґаков проживав на Андріївському узвозі, 13 у свій час на пташиних правах заздрісного квартиранта.

Наше перше знайомство з Оксаною Стефанівною було більш ніж вдалим. Настільки вдалим, що я цю книжку собі викупила, планую читати й інші твори. Єдине, що трошки напрягало, - вислови латиною без перекладу. Знаю, важко повірити, що не всі вкраїнські читачі володіють латиною, але така вже наша сувора реальність.

Відзняла відео про свої книжкові покупки. Розказую, чому товсті книжки мають існувати виключно як е-буки, як я планую стати урбаністкою і чи можна подолати довгі речення Забужко.

https://youtu.be/E7Wgj9fWb4o

​​"Educated"

Почуваюсь трохи слоупокинею витягаючи на світ книгу Тари Вестовер, про яку говорили аж гай шумів десь рік-півтора тому, але в нас її досі не переклали (а шкода), тому може зійти і за новинку. Насправді саме втративши надію дочекатися перекладу, я і взялася за англомовну версію - і, лелечки, яке чудове це було рішення.

"Educated" - перша книга Тари Вестовер, її мемуари, де вона розповідає читачам про зростання у мормонській родині, члени якої не користуються медичними послугами, а діти не відвідують шкіл. На початку книги Тара наголошує, що її історія - не про Мормонство чи якусь іншу релігію, але, зізнаюсь, мені було нелегко розділяти.

Вперше ми зустрічаємося з героїнею у зовсім юному віці. Вона живе у багатодітній родині на краю села біля гір, її тато з братами працюють на звалищі, а мама змішує різні гомеопатичні зілля, що в їхній спільноті виступають ліками. Ввечері батько читає дітям Біблію та розповідає, що одного дня за ними може прийти ФБР та розстріляти їх за непокору уряду. Дія починається до 2000-го року, тому вони всією родиною дуже активно готуються до Апокаліпсису, що неодмінно настане: консервують їжу, купують зброю, заливають пальне у підземний бункер. У Тари немає жодних документів, так само як і в решти дітей.

Я дуже злилася на батьків у цій родині. Так, певні речі можна зрозуміти і виправдати, але моя терпимість закінчується, коли дітей від страшних опіків лікують молитвами і настійками. Це страхітливо і абсурдно. Єдиним виходом з цього абсурду для Тари є вступ до коледжу, а зробити це, коли ти взагалі не маєш уявлення про освітній процес, дуже важко. Ми спостерігаємо за героїнею, яка самотужки продирається крізь екзамени, аби потім опинитися в абсолютно чужому місці, що живе за іншими правилами. Тара не мала найпростіших соціальних навичок, не розуміла навіщо прибирати в домі, як заповнювати тестові бланки, не уявляла, що таке Голокост. Кожна людина, яка намагалася наблизитися і допомогти, лякала її, бо прийняти іншу правду означало б для героїні відмовитися від своєї родини. Стати зрадницею. Шльондрою. Грішницею.

Нелегко спостерігати за Тарою, яка лишається самотньою і нещасною, бо, познайомившись з рештою світу, вимушена зрозуміти, що вдома все велося не так як треба. Кожен приїзд додому стає для неї випробовуванням. І тільки освіта, шлях, який вона сама обрала, дозволяє їй вирватися. Після коледжу Тарі вдається отримати повну стипендію у Кембірджі, потім в інших університетах. Як читачка, я щиро вболівала за неї і співпереживала усім її ранам.

Це книжка про те наскільки багато насправді означає вільний доступ до освіти і більшість з нас навіть не задумується, що це вже привілей, що є люди, у яких взагалі немає такої можливості. Ось ця ідея поєднується з красивим і емоційним письмом, що, певно, і зробило книжку такою популярною. Мої рекомендації.

​​П А С Т К А

Наш ринок фентезі та янґ-едалту все більше розвивається, з'являються все нові і нові перекладні книжки. Заходиш у книгарню і серце радіє: Лі Бардуґо, Голлі Блек, Джонтаун Страуд, Редгрейн Лебовскі.... Почекайте-почекайте, а хто така Редгрейн Лебовскі?

Я майже купила її книжку по передпродажу в Nebo Booklab Publishing, бо загалом вона непогано виглядає: красива обкладинка, цікава анотація, аж раптом взнала про одне "але". Редгрейн Лебовскі - це Надія Парцей з Івано-Франківська, пише вона українською, але - ой, несподіванка - видає свої книжки в російському видавництві ЕКСМО (яке ховається під назвою АСТ, але мінімальний рісьорч показує, що це одна і та сама компанія з 2012 року). ЕКСМО тішить своїх читачів величезною купою всякого гівна, в тому числі про найкращого і найсильнішого президента абощо, проводить літературні фести в окупованому Криму.

Видаватися там пані Лебовскі почала у 2015 році, тобто у розпал російсько-української війни, роблячи це з повним усвідомленням, бо у своєму інтерв'ю за той таки рік письменниця лицемірно бідкається, що у країні відбувається так багато жахливих подій. Ні, я в жодному разі не стверджую, що це пані Лебовскі винна у всьому злі навколо, але ж вона розуміла, що вже обрала сторону. Не могла не розуміти.

"Ти пишеш українською, але твої книжки одразу ж перекладаються російською. З чим це пов'язано? Чи не виникає якихось неприємних ситуацій у зв'язку з цим, враховуючи останні події в країні? Чи не збираєшся ти відмовитись від російської мови взагалі?

Якби у мене була можливість перекласти книгу польською, англійською, китайською чи будь-якою іншою мовою світу, то я б це зробила. Ми перекладаємо книги задля того, щоби познайомити якомога більшу кількість читачів з українським фентезі".

Ні, ви перекладаєте книги, аби продавати їх росіянам і зароблять гроші, ніхто там не здогадується, що пані Лебовскі - українка, я спеціально подивилася кілька російських буктюберок, які її читали. І "неприємна ситуація" таки виникає, враховуючи останні, передостанні і взагалі всі події в країні.

Менше з тим, вмерла так вмерла, все, видавайся там і не потикай сюди носа. Пані Лебовскі не перша і не остання, хто розставив пріорітети і покинув наш ринок, але ж ні, дуже хочеться ощасливити і українських читачів своєю присутністю. Дуже хочеться і їхніх грошей теж. Це вже мєрзость, реально мєрзость.

Якщо я правильно підібрала слова, то цей допис вийшов глибоко просякнутим зневагою до пані Лебовскі і таких як вона, що, маскуючись під іноземок, видаються в Росії, так зване просування українського фентезі. Ну, ви знаєте, оця от українська культурна експансія.

Сподіваюсь, ви будете уважнішими ніж я, не бігтимете за красивими іменами та обкладинками. Пані Лебовскі я ж бажаю успіху і слави, але вже не тут. Треба мати якусь самоповагу і бути послідовною у своєму виборі.

Привіт усім. Розказую про прочитане за останній час: "Інша Марія" Ганни Городецької та "Маленька крамничка щастя" Дженні Колґан. Чому я мала накидатися вином під час читання іншої Марії? Звідки шотландська авторка знає про KyivNotKiev?

https://youtu.be/sUmDyeokVGQ

​​Сьогоднішній день мусить стати святковим, бо нарешті (і я багато вкладаю у це "нарешті") Goodreads підтвердив мені статус бібліотекарки. Просто порадійте разом зі мною 🎊

​​"Усе, що ви знаєте про Ірландію, - правда, але..."

Дуже хочеться поїхати кудись звідси. Після року без подорожей мені видається цілком гідними локаціями Богодухів чи Краснопілля, але тамувати (чи підживлювати?) свою жагу до мандрівок можна і книжками. Я люблю і тревелоги, і збірки художніх репортажів, тому чи були шанси, що я проігнорую книгу про Ірландію?

"Усе, що ви знаєте про Ірландію, - правда, але..." Максима Беспалова вийшла у "Віхоли" відносно недавно і, на моє велике щастя, в електронному форматі теж. Мушу зауважити, що у цьому видавництві працюють з е-буками і в технічному плнаі, різні там зноски чи примітки винесені спеціальним чином, що справляє хороше враження.

Не варто чекати від цієї книги сюжетних поворотів, це не художній твір (ну майже). Максим Беспалов у доволі щирій манері розповідає про мандрівки своєю улюбленою Ірландією, здобрюючи текст історичними фактами та описами. Він відвідує музеї, історичні пам'ятки і фести. П'є пиво у пабах та на пляжах. Я була чемною читачкою і регулярно гуглила всі ті об'єкти, які навідував пан Максим. У цієї монети два боки, тож тепер мені терміново треба їхати-летіти до скель Могер, а також випити Гіннеса.

Розділи про боротьбу Ірландії за незалежність чіпляли мене, бо ці історії звучали як щось дуже близьке і знайоме. Так, я розумію, що у наших країн насправді різний досвід, але на емоційному рівні кожна така історія розбиває серце, а особливо зараз. Сильно мене вразила оповідь про місто Деррі, яке розташоване у Північній Ірландії. Під час повстання борці за незалежність сподівалися на прибуття ірландської армії, але та зупинилася на кордоні і не змогла допомогти їм.

Як я сказала, Максим Беспалов робить ставку на щирість. Він дозволяє нам бачити Ірландію його очима, через призму його почуттів, він не виступає знеособленим оповідачем, і, на мою думку, це перевага тексту. Як читачка, я наче йшла поруч з ним, а інколи я і була ним, але це не перетворювалося на нав'язливість.

Мені здається, що це хороша легка книжка, яка зацікавить Ірландією, тут і до ворожки не ходи. Було приємно її читати, така собі подорож всередині власної голови.

Фан факт: на останніх сторінках книжки заховалася невелика п'єса про ірландських монахів з острова-скелі. Дуже камерна і несподівана річ. Цікаво.

Любі друзі, дорога родино, можливо у когось є непотрібні художні книги українською для школярів будь-якого віку і ви хочете пожертвувати їх у чернігівську бібліотеку, якою опікується моя знайома. Я і всесвіт були б вам дуже вдячними!