​​Мені прийшла просто непристойно гігантська книжка. Хто першим вгадає скільки у ній сторінок, той може отримати у подарунок книжку "Міста" Моніки Л. Сміт, яка була загалом хороша, але вдруге її перечитувати мені не буде цікаве. Ви можете називати сторінки рандомно, або придивитися, впізнати, що це і погуглити :)

До речі, пам'ятаю, що пропонувала листівочку тому, хто назве кількість книжок, які я осилю у 2020 році. На жаль, ніхто не вгадав.

П.С. Якщо ніхто не вгадає, то через добу автоматично виграє той, хто буде найближче.

​​"Ми проти вас". Бйорнстад проти всіх

Якщо ви ще не читали Бакмана, то сприйміть цей допис як знак згори, що варто спробувати. Якщо ви вже читали і вам не сподобалося, спробуйте іншу книжку. Якщо ви читали і обожнюєте Бакмана, то ходіть, обійму.

"Ми проти вас" - продовження історії про маленьке депресивне містечко Бйорнстад, де сповідують одну релігію. Це хокей. У "Ведмежому місті" ми вже познайомилися з командою і людьми, для яких ця команда багато означає. Роман починається фразою "Ви колись бачили падіння міста?" - і автор справді змушує читачів упасти разом з містом.

Ми зустрічаємо героїв з першої книги, життя яких все ще важке, але все ще сповнене дружби, надії, боротьби. Хтось зустріне своє кохання, хтось отримає шанс, хтось втратить шанс. Не буду кривити душею, мій однозначний фаворит - Беньї, і автор старанно працював над ним, аби зробити мені боляче, розповідаючи цю історію. Ми зустрічаємо нових героїв, аби полюбити і їх також.

У цій частині, як і у попередній, Бакман не гребує такими собі "передбаченнями", що тримають читача в постійному тонусі. Він чесно зізнається, що будуть похорони, будуть сльози, буде сум. Але ж буде і підтримка, і кохання, і порозуміння! Особливість його прози - це емоційне навантаження тексту, він майстерно грає на почуттях читачів. Що ж, я не проти, тримай, Бакмане, мою душу, зіграй на ній ще мелодій.

Прочитавши цю книгу, я знайшла в своєму словниковому запасі слово "вщент", що якнайкраще характеризує мої враження. Вщент сповнена. Вщент розбита.

Роман закінчується ще одним передбаченням, що дуже схоже на фінал першої частини, пам'ятаєте? Двоє стануть професіоналами, один стане татом, один помре. Ми знову у цій точці, знову треба чекати наступну книгу. Вона має називатися "Those Who Run Towards Fire" і вийде цьогоріч, але ще немає навіть дати релізу для шведського видання, не кажучи про обкладинку, анотацію чи переклади.

Я не знаю, чи можу я взагалі якось підсумувати в останньому абзаці, бо я підсумовувала весь цей маленький текст, ретельно уникаючи спойлерів. Так, варто спробувати. Так, я раджу. Так, мені шалено подобається.

Неймовірне!

Ваша грампі рідерка вирішила спробувати себе і в інших форматах, а заразом розказати про те як користуватися гудрідзом. Пробачте криву шафу і неоднорідний звук, я навчуся!

https://www.youtube.com/watch?v=NstrM4YmL3Y&t=6s

​​Кафе "Європа"

Влітку 2019 року я прочитала "Як ми пережили комунізм і навіть сміялися" - і захопилася Славенкою Дракуліч. Вона все так влучно говорила, так тонко відчувала, мені були настільки близькі її підхід і думки, що я відчула в ній "споріднену душу" і навіть трохи ідеалізувала. Усі наступні книжки пані Дракуліч, що виходили в українському перекладі, я купувала без вагань.

Нота бене: перш ніж я почну розповідати про вміст книжки, поділюся тим, що мені не пощастило отримати примірник з видавничим браком, не вистачає 15 сторінок посередині. Магазин, що продав книгу, був готовий піти на обмін, але, бігме, це був заскладний шлях. "Надішліть заяву на повернення і товарний чек, а якщо немає товарного чеку, то надішліть заяву на відновлення товарного чеку зі своїми паспортними даними...". Коротше кажучи, я опустила лапки і прочитала ці 15 сторінок в примірнику однієї прекрасної жінки, якій я сильно вдячна. Якщо купували, перевірте свої видання: сторінки 73-88 відсутні.

"Кафе "Європа"" була написана ще за царя Панька, між 1992-1996 роками. Югославія саме роз'єдналася, але у новоутворених країнах ще відчувається той "постсовковий" вайб, що у нас досі присутній. У цій збірці Славенка аналізує життя Східної Європи (що у її світі закінчується на Варшаві) через призму власних вражень. Здавалося б, те саме вона робила і в книжці про комунізм, але там письменниця зачіпає більше жіночі та буденні досвіди, а тут торкається в тому числі і питань національних. І я, зі своїм ідеалізованим образом славенки-що-думає-як-я, болісно сприйняла ті моменти, що у нас все таки дуже різний досвід, а, значить, різні погляди.

Есеїв у книжці багато, вони розказують як про рожевий унітаз у ванній кімнаті дочки Чаушеску, куди може тепер попісяти будь-хто за певну суму грошей, так і про усвідомлення Славенкою загальнонаціонального почуття провини за Голокост; як моральної необхідності привезти гостинці з тієї "справжньої" Європи, так і того, що Європи, яка може втрутитися і вирішити проблеми, не існує, її вигадали і сконструювали.

Особисто для мене став відкриттям комуністичний спадок Албанії, в якій за комунізму понабудовували силу-силенну бункерів по всій країні (від шестисот тисяч до мільйона!). Я гуглила сучасні фотографії, де ці бетонні "гриби" видніються на пляжах, у горах, у житлових кварталах. Гляньте і ви.

Як і казала, коли мова дійшла до питань національних, то я почувалася певною мірою зрадженою і з цим довелося якось впоратися. Якщо будете читати, то мене, наприклад, стриггерили розділи про уніформу, про Істрійський півострів, а також Славенкині спроби виправдати (?) Тіто, президента Югославії, кажучи, мовляв так, він був диктатором і шахраєм, залишив країну з величезними боргами і створював примусові трудові табори, але ж він був не таким жахливим як Сталін. Взагалі, як мені здається, Славенка, принаймні у ті часи, не підозрювала, що за східним кордоном Польщі є щось крім дикого степу, монгольських юрт і Кремля.

Це неоднозначна книжка, хоча, звісно, цікава. Багато есеїв цілком актуальні для нас і нині, не дивлячись на ті тридцять років, що минули. Про "Кафе "Європа"" можна дискутувати, головне, будьте обережні, не повторіть моїх помилок і критично ставтеся до слів авторки.

Виклала друге відео про гудрідз на ютуб, де пояснюю різницю між друзями та фоловерами, показую як додавати в друзі, як порівняти читацькі смаки та навчаю налаштовувати стрічку оновлень. Приємного перегляду!

Трохи покращила якість, вирівняла шафу (!) і стримала свої пориви, зробивши відео коротшим :)

https://www.youtube.com/watch?v=oVO76f9YSVI&feature=youtu.be

Записала відео про 10 книжок, які я планую прочитати у цьому році і розказую про це своїм захриплим голосом. Згадую пастку Роббін Гобб, вирвані годи короля Мацюся та найкращий регіон України. Прошу вибачення в друзів і родини.

Не думайте, що я забула про канал, зараз як дочитаю книжки, як напишу постів, ух!

https://www.youtube.com/watch?v=AsgCwI9QFqI&t

​​"І знов я влізаю в танк"

Я ніколи раніше не читала Оксану Забужко. Може не читала і б нині, але надивившись на те як гайпують на її творчості колеги, дуже захотілося взнати, чи такі вже її речення довгі як їх малюють. Хотіла почати з свіженької "Планети Полин", але на букбоксі вона весь час була зайнята, довелося взяти іншу збірку.

"І знов я влізаю в танк" поділена на дві частини: "Проти матриці" і "Ландшафти й профілі". Тут містяться різноманітні статті, есе, інтерв'ю та спогади за 2012-2016 роки. Мушу сказати, що мені було дуже складно спочатку сприймати тексти Забужко як тексти живої сучасниці, але сторінок за 20 я подолала цей бар'єр, далі було легше.

- Ваша Забужко кусається?
- Ні, вона робить боляче інакше, дістаючи з рукава спогади про Оксану Макар з 2012 року.

У першій частині в основному містяться тексти-роздуми про те як сталося, що ми дійшли до такого життя, Забужко аналізує певні події, розкладає їх як пасьянси, шукаючи логічну послідовність.

Друга частина присвячена людям, місцям тощо. Тут Оксана Стефанівна подає свої враження від поїздки в Дніпро (петровськ ще тоді), Донецьк, Харків, Білорусь; вміщає спогади про Леоніда Плюща, Євгена Сверстюка, Василя Лісового. Буду відвертою, я майже нікого з них не знала, максимум, чула ім'я, тому це було цікаво і корисно. Єдина стаття, яку я пропустила, стосувалася "НепрОстих" Прохаська, але справа в тому, що я спочатку хочу прочитати сам твір, а потім вже думки пані Забужко.

Мене дуже розчулив і розізлив есей про так званий "дом Булґакова", який до Булґакова має дуже опосередкований стосунок. Це ж бо знищення пам'яті про людину і родину, яким він насправді належав. Василь Листовничий, вбитий у 1919р. під час втечі радянською владою, був непересічним киянином: полковник, викладач, архітектор і меценат, у пам'яті нащадків він виявився виселеним і зведеним до ролі нікчемного "Васіліси" з "Білої гвардії", в той час як сам Булґаков проживав на Андріївському узвозі, 13 у свій час на пташиних правах заздрісного квартиранта.

Наше перше знайомство з Оксаною Стефанівною було більш ніж вдалим. Настільки вдалим, що я цю книжку собі викупила, планую читати й інші твори. Єдине, що трошки напрягало, - вислови латиною без перекладу. Знаю, важко повірити, що не всі вкраїнські читачі володіють латиною, але така вже наша сувора реальність.

Відзняла відео про свої книжкові покупки. Розказую, чому товсті книжки мають існувати виключно як е-буки, як я планую стати урбаністкою і чи можна подолати довгі речення Забужко.

https://youtu.be/E7Wgj9fWb4o

​​"Educated"

Почуваюсь трохи слоупокинею витягаючи на світ книгу Тари Вестовер, про яку говорили аж гай шумів десь рік-півтора тому, але в нас її досі не переклали (а шкода), тому може зійти і за новинку. Насправді саме втративши надію дочекатися перекладу, я і взялася за англомовну версію - і, лелечки, яке чудове це було рішення.

"Educated" - перша книга Тари Вестовер, її мемуари, де вона розповідає читачам про зростання у мормонській родині, члени якої не користуються медичними послугами, а діти не відвідують шкіл. На початку книги Тара наголошує, що її історія - не про Мормонство чи якусь іншу релігію, але, зізнаюсь, мені було нелегко розділяти.

Вперше ми зустрічаємося з героїнею у зовсім юному віці. Вона живе у багатодітній родині на краю села біля гір, її тато з братами працюють на звалищі, а мама змішує різні гомеопатичні зілля, що в їхній спільноті виступають ліками. Ввечері батько читає дітям Біблію та розповідає, що одного дня за ними може прийти ФБР та розстріляти їх за непокору уряду. Дія починається до 2000-го року, тому вони всією родиною дуже активно готуються до Апокаліпсису, що неодмінно настане: консервують їжу, купують зброю, заливають пальне у підземний бункер. У Тари немає жодних документів, так само як і в решти дітей.

Я дуже злилася на батьків у цій родині. Так, певні речі можна зрозуміти і виправдати, але моя терпимість закінчується, коли дітей від страшних опіків лікують молитвами і настійками. Це страхітливо і абсурдно. Єдиним виходом з цього абсурду для Тари є вступ до коледжу, а зробити це, коли ти взагалі не маєш уявлення про освітній процес, дуже важко. Ми спостерігаємо за героїнею, яка самотужки продирається крізь екзамени, аби потім опинитися в абсолютно чужому місці, що живе за іншими правилами. Тара не мала найпростіших соціальних навичок, не розуміла навіщо прибирати в домі, як заповнювати тестові бланки, не уявляла, що таке Голокост. Кожна людина, яка намагалася наблизитися і допомогти, лякала її, бо прийняти іншу правду означало б для героїні відмовитися від своєї родини. Стати зрадницею. Шльондрою. Грішницею.

Нелегко спостерігати за Тарою, яка лишається самотньою і нещасною, бо, познайомившись з рештою світу, вимушена зрозуміти, що вдома все велося не так як треба. Кожен приїзд додому стає для неї випробовуванням. І тільки освіта, шлях, який вона сама обрала, дозволяє їй вирватися. Після коледжу Тарі вдається отримати повну стипендію у Кембірджі, потім в інших університетах. Як читачка, я щиро вболівала за неї і співпереживала усім її ранам.

Це книжка про те наскільки багато насправді означає вільний доступ до освіти і більшість з нас навіть не задумується, що це вже привілей, що є люди, у яких взагалі немає такої можливості. Ось ця ідея поєднується з красивим і емоційним письмом, що, певно, і зробило книжку такою популярною. Мої рекомендації.

​​П А С Т К А

Наш ринок фентезі та янґ-едалту все більше розвивається, з'являються все нові і нові перекладні книжки. Заходиш у книгарню і серце радіє: Лі Бардуґо, Голлі Блек, Джонтаун Страуд, Редгрейн Лебовскі.... Почекайте-почекайте, а хто така Редгрейн Лебовскі?

Я майже купила її книжку по передпродажу в Nebo Booklab Publishing, бо загалом вона непогано виглядає: красива обкладинка, цікава анотація, аж раптом взнала про одне "але". Редгрейн Лебовскі - це Надія Парцей з Івано-Франківська, пише вона українською, але - ой, несподіванка - видає свої книжки в російському видавництві ЕКСМО (яке ховається під назвою АСТ, але мінімальний рісьорч показує, що це одна і та сама компанія з 2012 року). ЕКСМО тішить своїх читачів величезною купою всякого гівна, в тому числі про найкращого і найсильнішого президента абощо, проводить літературні фести в окупованому Криму.

Видаватися там пані Лебовскі почала у 2015 році, тобто у розпал російсько-української війни, роблячи це з повним усвідомленням, бо у своєму інтерв'ю за той таки рік письменниця лицемірно бідкається, що у країні відбувається так багато жахливих подій. Ні, я в жодному разі не стверджую, що це пані Лебовскі винна у всьому злі навколо, але ж вона розуміла, що вже обрала сторону. Не могла не розуміти.

"Ти пишеш українською, але твої книжки одразу ж перекладаються російською. З чим це пов'язано? Чи не виникає якихось неприємних ситуацій у зв'язку з цим, враховуючи останні події в країні? Чи не збираєшся ти відмовитись від російської мови взагалі?

Якби у мене була можливість перекласти книгу польською, англійською, китайською чи будь-якою іншою мовою світу, то я б це зробила. Ми перекладаємо книги задля того, щоби познайомити якомога більшу кількість читачів з українським фентезі".

Ні, ви перекладаєте книги, аби продавати їх росіянам і зароблять гроші, ніхто там не здогадується, що пані Лебовскі - українка, я спеціально подивилася кілька російських буктюберок, які її читали. І "неприємна ситуація" таки виникає, враховуючи останні, передостанні і взагалі всі події в країні.

Менше з тим, вмерла так вмерла, все, видавайся там і не потикай сюди носа. Пані Лебовскі не перша і не остання, хто розставив пріорітети і покинув наш ринок, але ж ні, дуже хочеться ощасливити і українських читачів своєю присутністю. Дуже хочеться і їхніх грошей теж. Це вже мєрзость, реально мєрзость.

Якщо я правильно підібрала слова, то цей допис вийшов глибоко просякнутим зневагою до пані Лебовскі і таких як вона, що, маскуючись під іноземок, видаються в Росії, так зване просування українського фентезі. Ну, ви знаєте, оця от українська культурна експансія.

Сподіваюсь, ви будете уважнішими ніж я, не бігтимете за красивими іменами та обкладинками. Пані Лебовскі я ж бажаю успіху і слави, але вже не тут. Треба мати якусь самоповагу і бути послідовною у своєму виборі.

Привіт усім. Розказую про прочитане за останній час: "Інша Марія" Ганни Городецької та "Маленька крамничка щастя" Дженні Колґан. Чому я мала накидатися вином під час читання іншої Марії? Звідки шотландська авторка знає про KyivNotKiev?

https://youtu.be/sUmDyeokVGQ

​​Сьогоднішній день мусить стати святковим, бо нарешті (і я багато вкладаю у це "нарешті") Goodreads підтвердив мені статус бібліотекарки. Просто порадійте разом зі мною 🎊

​​"Усе, що ви знаєте про Ірландію, - правда, але..."

Дуже хочеться поїхати кудись звідси. Після року без подорожей мені видається цілком гідними локаціями Богодухів чи Краснопілля, але тамувати (чи підживлювати?) свою жагу до мандрівок можна і книжками. Я люблю і тревелоги, і збірки художніх репортажів, тому чи були шанси, що я проігнорую книгу про Ірландію?

"Усе, що ви знаєте про Ірландію, - правда, але..." Максима Беспалова вийшла у "Віхоли" відносно недавно і, на моє велике щастя, в електронному форматі теж. Мушу зауважити, що у цьому видавництві працюють з е-буками і в технічному плнаі, різні там зноски чи примітки винесені спеціальним чином, що справляє хороше враження.

Не варто чекати від цієї книги сюжетних поворотів, це не художній твір (ну майже). Максим Беспалов у доволі щирій манері розповідає про мандрівки своєю улюбленою Ірландією, здобрюючи текст історичними фактами та описами. Він відвідує музеї, історичні пам'ятки і фести. П'є пиво у пабах та на пляжах. Я була чемною читачкою і регулярно гуглила всі ті об'єкти, які навідував пан Максим. У цієї монети два боки, тож тепер мені терміново треба їхати-летіти до скель Могер, а також випити Гіннеса.

Розділи про боротьбу Ірландії за незалежність чіпляли мене, бо ці історії звучали як щось дуже близьке і знайоме. Так, я розумію, що у наших країн насправді різний досвід, але на емоційному рівні кожна така історія розбиває серце, а особливо зараз. Сильно мене вразила оповідь про місто Деррі, яке розташоване у Північній Ірландії. Під час повстання борці за незалежність сподівалися на прибуття ірландської армії, але та зупинилася на кордоні і не змогла допомогти їм.

Як я сказала, Максим Беспалов робить ставку на щирість. Він дозволяє нам бачити Ірландію його очима, через призму його почуттів, він не виступає знеособленим оповідачем, і, на мою думку, це перевага тексту. Як читачка, я наче йшла поруч з ним, а інколи я і була ним, але це не перетворювалося на нав'язливість.

Мені здається, що це хороша легка книжка, яка зацікавить Ірландією, тут і до ворожки не ходи. Було приємно її читати, така собі подорож всередині власної голови.

Фан факт: на останніх сторінках книжки заховалася невелика п'єса про ірландських монахів з острова-скелі. Дуже камерна і несподівана річ. Цікаво.

Любі друзі, дорога родино, можливо у когось є непотрібні художні книги українською для школярів будь-якого віку і ви хочете пожертвувати їх у чернігівську бібліотеку, якою опікується моя знайома. Я і всесвіт були б вам дуже вдячними!

​​Рибка дядечка Завена

Через проблеми з камерою моя фабрика з виробництва відеоконтенту, на жаль, тимчасово призупинена. Що ж, сприймаю цю павзу як знак згори і можливість почитати книжок, аби потім було про що балакати, а поки повертаюсь у затишні капці текстових дописів.

Дебютна збірка Ольги Карі "Рибка дядечка Завена" вийшла в Темпорі у 2019 році. Авторка - "українська письменниця вірменського походження", як каже вона про себе в інтерв'ю, вирішила записати почуті історії про Вірменію під час чергової поїздки туди. Більшість людей у книзі - родичі пані Карі, вона говорить про них з гумором, любов'ю, ніжністю, гіркотою.

Мені дуже сподобалася мова книжки: вона жива і насичена, дуже образна. Авторка часто згадує різноманітні наїдки і застілля, шашлики і лаваш, люля-кхябаб і хаш, пахлаву і виноград, абрикоси, персики, горіхове варення... Їжі у "Рибці..." вділено дуже великий шмат тексту, хоча за кадром ми чуємо голос місцевого жителя, який зізнається, що все це для гостей, звичайні люди не можуть дозволити собі їсти м'ясо щодня, це святкова розкіш.

Авторці взагалі добре вдається зобразити два боки монети: сонячна привітна країна протиставляється роз'їденому корупцією місцю, звідки їдуть всі, хто можуть. Кількість вірменів закордоном давно перевищує населення самої країни. Ми бачимо містечко Мецамор, куди колись з'їжджалися інтелектуали працювати на атомній станції, а зараз тут вночі не горять ліхтарі.

Болючі історії про вірменський геноцид і бабусю Аршалусь, яка дитиною дивом пережила втечу з Туреччини на початку двадцятого століття, змінюються гумористичними побутовими епізодами про двох братів-емігрантів, що гуляють забутими вулицями дитинства.

Єдина річ, що засмутила мене в "Рибці..." - це ігнорування авторкою теми Карабаху. Так, кілька разів ми бачимо побіжні згадки, що той чи той родич воював, але більше ніц. Пані Карі детально згадує про геноцид минулого століття, але військовий конфлікт, що триває і досі, лишається "білою плямою". Якщо припустити, що я не знаю про Карабах нічого, то я нічого і не дізнаюся, наче його не існує, а між тим ця історія ще не закінчена. Важко уявити, що в збірці репортажів про сучасну Україну можна було б оминути російську агресію; так само дивно виглядає ігнорування Карабаху для Вірменії. Можливо, авторка переживала, що своїми словами може завдати прикрощів своїм рідним, що ж, хай так, але, певна, погляд на цей конфлікт через призму когось з родичів нікого б не образив, а читачам би дав поживу для міркувань.

Загалом це хороша цікава книжка і якщо ви любите художні репортажі (і їжу), то вона вас чекає. Не баріться!

Розказую, що не так із книгою про Яринку та чому не можна мацати сплячих людей.

https://www.youtube.com/watch?v=XXB-8eLxHng

мій сьогоднішній день одним мемом

​​"Ніби мене нема(є)"

Книги про Балкани оточують мене, зазирають в очі і смикають за рукав, питають, коли ж я прочитаю їх нарешті. Як їм відмовити.

"Ніби мене нема(є)" Славенки Дракуліч - новинка "Комори", яку я прямо була готова брати зі заплющеними очима, бо Славенка (навіть не дивлячись на неоднозначну "Кафе "Європа"") все ще дуже якісне і цікаве вікно у світ балканської літератури. У моєму читацькому досвіді "Ніби мене нема(є)" - її перший саме художній твір, хоча, як я розумію, він побудований на реальній історії.

Одразу треба сказати, що цю книгу ніяк не назвеш приємною, хоча текст у ній дуже красивий. Красивий і і невимовно сумний. У центрі історії знаходиться дівчина С., яка вчителювала у боснійському селі, коли туди прийшли серби, перестріляли чоловіків, а жінок вивезли у концтабір. Спочатку С. сподівається на обмін полоненими, але з кожним днем її надія все слабшає і зрештою це стає неважливим.

Авторці дуже пронизливо вдалося зобразити перехід від життя освіченої молодої жінки, яка любить вечірки і наївно бере у концтабір нові італійські туфлі, до існування рабині, з якою можна зробити будь-що і нікому нічого за це не буде.

"С. знає, що цей автобус насправді переселяє їх із однієї реальності до іншої, із одного часу (чи історичної доби) - до іншого".

Її обирають для когорти дівчат, чиїми тілами користуються сербські солдати. Так звана "жіноча кімната". Це постійні зґвалтування, побої, страх і смерті. Хочеться попередити, що у книзі присутні дуже важкі сцени, від яких стає майже фізично боляче.

Славенка лишається вірною собі і намагається знайти відповіді: як? чому? Це ж звичайні люди, ще вчора ви могли знати їх, а сьогодні в них зовсім не лишилося жалощів чи хоча б чогось людського. Люди ж бо не палять інших людей в сміттєвих контейнерах.

"С. відразу усвідомлює, що саме в цьому вся суть - у навмисному приниженні людей. Табірні в'язні перестають бути людськими істотами..."

Так само добре зображений і зворотній процес повернення до нормального життя, хоча, не факт, що воно може бути нормальним для С., настільки надламує цей досвід. В одному подкасті про літературу я почула фразу: "Усе що тебе не вбиває, робить тебе травмованим", - і це дуже влучно описує ситуацію.

"С. бачила стільки горя, лиха і смертей, що вона тепер просто не зможе насолоджуватися красою чи знову повірити в доброту".

Ця книга не лише глибоко вразила мене, а й зробила "вразливішою", відкривши купу глибинних страхів. Зазвичай я з задоволенням ділюся книжками із друзями, але цю одну я не хочу давати нікому, занадто інтимним було читання.

Дуже хочеться також згадати перекладачку Ірину Маркову. Їй не тільки вдалося добре зробити свою роботу, вона ще й лишила нам післямову, де кричить буквами - я певна, це крик! - про що ця книга і навіщо вона. Після всіх свідчень і судів покарані за свою діяльність були одиниці з тисяч.

"Читаючи її, ви віддаєте шану кожній з тих, хто пережив насильство, свавілля і збезчещеність, кожній, кого було забуто, а кат так і не був покараний. Забути не можна говорити".

Виникає великий контраст між рожевою софттач обкладинкою, яка, здавалося б, не віщує біди, і текстом, просякнутим відчаєм і болем. Мої рекомендації.

Фабрика з виробництва відеоконтенту продовжує діяльність.

https://www.youtube.com/watch?v=dl1iHAuqRCY

Привіт усім. Розказую про книги, прочитані у березні: мальописи, художні репортажі та серцерозбивальні історії. Трохи Сирії, трохи Вірменії, трохи Балкан і король Мацюсь Перший.


Не думайте, я не забула про цей канал, напишу щось цікаве і сюди обов'язково.

https://www.youtube.com/watch?v=qOVeup2QsfQ

​​"Вільні малолюдці"

Зазвичай я не пишу ніяких відгуків на книги Террі Пратчетта, бо:

а) я вважаю їх всі за дефолтом дуже кльовими і планую читати решту свого життя по колу;

б) важко сказати щось хоч трішечки нове, бо складається враження, що всі і так вже читають Пратчетта по колу, одна я відкриваю його історії для себе вперше.

Тим не менш, "Вільні малолюдці" - це та книга про яку хочеться волати з балкона. У мене мегависокі очікування до книжок сера Террі, але Тіфані Болячка перевершила їх буквально з кількох сторінок знайомства. Якщо уявити, що бабуні Дощевіск та тітоньки Оґґ не існує, то Тіфані однозначно стає моєю улюбленою героїнею всього Дискосвіту.

Сюжети у книгах Пратчетта - взагалі не основне, але скажу кілька слів. Події відбуваються у Крейдокраї, де юна Тіфані Болячка зростає у вівчарській родині. У неї є міцна залізна сковорідка, книга з догляду за вівцями, спогади про бабцю, а також менший не надто розумний брат, якого вона мусить глядіти. Ще Тіфані має Перші погляди та Задні думки.

Одного дня у житті Тіфані з'являються Нак Мак Фіґлі - народ вільних малолюдців (щось середнє між шотландцями і смурфами), які визнають у ній відьму і готові допомагати. Це дуже кумедні, але войовничі створіння, що вважають своє життя райським. У них є маленькі гострі мечі, які починають світитися блакитним, коли десь поруч з'являються їхні одвічні вороги - правники (не чекав, Толкіне?), а також мишиці - бойові музичні інструменти, що підозріло нагадують волинку.

Це історія про спостережливість, мудрість і сміливість. Про Королеву, що викрадає маленьких хлопчиків (не чекав, Андерсоне?). Про брехню в казках. Про страшні сни. І, звісно, про овечок та скипидар.

"Ті, хто в силі, мають помагати тим, хто безсилий. Той, хто має голос, має заступитися за безголосого".

Дуже б хотілося стати такою як Тіфані, коли виросту, але боюсь, що цей потяг вже пішов. Лишається тільки чекати на наступні книжки з цієї серії.