Любі друзі, дорога родино, можливо у когось є непотрібні художні книги українською для школярів будь-якого віку і ви хочете пожертвувати їх у чернігівську бібліотеку, якою опікується моя знайома. Я і всесвіт були б вам дуже вдячними!

​​Рибка дядечка Завена

Через проблеми з камерою моя фабрика з виробництва відеоконтенту, на жаль, тимчасово призупинена. Що ж, сприймаю цю павзу як знак згори і можливість почитати книжок, аби потім було про що балакати, а поки повертаюсь у затишні капці текстових дописів.

Дебютна збірка Ольги Карі "Рибка дядечка Завена" вийшла в Темпорі у 2019 році. Авторка - "українська письменниця вірменського походження", як каже вона про себе в інтерв'ю, вирішила записати почуті історії про Вірменію під час чергової поїздки туди. Більшість людей у книзі - родичі пані Карі, вона говорить про них з гумором, любов'ю, ніжністю, гіркотою.

Мені дуже сподобалася мова книжки: вона жива і насичена, дуже образна. Авторка часто згадує різноманітні наїдки і застілля, шашлики і лаваш, люля-кхябаб і хаш, пахлаву і виноград, абрикоси, персики, горіхове варення... Їжі у "Рибці..." вділено дуже великий шмат тексту, хоча за кадром ми чуємо голос місцевого жителя, який зізнається, що все це для гостей, звичайні люди не можуть дозволити собі їсти м'ясо щодня, це святкова розкіш.

Авторці взагалі добре вдається зобразити два боки монети: сонячна привітна країна протиставляється роз'їденому корупцією місцю, звідки їдуть всі, хто можуть. Кількість вірменів закордоном давно перевищує населення самої країни. Ми бачимо містечко Мецамор, куди колись з'їжджалися інтелектуали працювати на атомній станції, а зараз тут вночі не горять ліхтарі.

Болючі історії про вірменський геноцид і бабусю Аршалусь, яка дитиною дивом пережила втечу з Туреччини на початку двадцятого століття, змінюються гумористичними побутовими епізодами про двох братів-емігрантів, що гуляють забутими вулицями дитинства.

Єдина річ, що засмутила мене в "Рибці..." - це ігнорування авторкою теми Карабаху. Так, кілька разів ми бачимо побіжні згадки, що той чи той родич воював, але більше ніц. Пані Карі детально згадує про геноцид минулого століття, але військовий конфлікт, що триває і досі, лишається "білою плямою". Якщо припустити, що я не знаю про Карабах нічого, то я нічого і не дізнаюся, наче його не існує, а між тим ця історія ще не закінчена. Важко уявити, що в збірці репортажів про сучасну Україну можна було б оминути російську агресію; так само дивно виглядає ігнорування Карабаху для Вірменії. Можливо, авторка переживала, що своїми словами може завдати прикрощів своїм рідним, що ж, хай так, але, певна, погляд на цей конфлікт через призму когось з родичів нікого б не образив, а читачам би дав поживу для міркувань.

Загалом це хороша цікава книжка і якщо ви любите художні репортажі (і їжу), то вона вас чекає. Не баріться!

Розказую, що не так із книгою про Яринку та чому не можна мацати сплячих людей.

https://www.youtube.com/watch?v=XXB-8eLxHng

мій сьогоднішній день одним мемом

​​"Ніби мене нема(є)"

Книги про Балкани оточують мене, зазирають в очі і смикають за рукав, питають, коли ж я прочитаю їх нарешті. Як їм відмовити.

"Ніби мене нема(є)" Славенки Дракуліч - новинка "Комори", яку я прямо була готова брати зі заплющеними очима, бо Славенка (навіть не дивлячись на неоднозначну "Кафе "Європа"") все ще дуже якісне і цікаве вікно у світ балканської літератури. У моєму читацькому досвіді "Ніби мене нема(є)" - її перший саме художній твір, хоча, як я розумію, він побудований на реальній історії.

Одразу треба сказати, що цю книгу ніяк не назвеш приємною, хоча текст у ній дуже красивий. Красивий і і невимовно сумний. У центрі історії знаходиться дівчина С., яка вчителювала у боснійському селі, коли туди прийшли серби, перестріляли чоловіків, а жінок вивезли у концтабір. Спочатку С. сподівається на обмін полоненими, але з кожним днем її надія все слабшає і зрештою це стає неважливим.

Авторці дуже пронизливо вдалося зобразити перехід від життя освіченої молодої жінки, яка любить вечірки і наївно бере у концтабір нові італійські туфлі, до існування рабині, з якою можна зробити будь-що і нікому нічого за це не буде.

"С. знає, що цей автобус насправді переселяє їх із однієї реальності до іншої, із одного часу (чи історичної доби) - до іншого".

Її обирають для когорти дівчат, чиїми тілами користуються сербські солдати. Так звана "жіноча кімната". Це постійні зґвалтування, побої, страх і смерті. Хочеться попередити, що у книзі присутні дуже важкі сцени, від яких стає майже фізично боляче.

Славенка лишається вірною собі і намагається знайти відповіді: як? чому? Це ж звичайні люди, ще вчора ви могли знати їх, а сьогодні в них зовсім не лишилося жалощів чи хоча б чогось людського. Люди ж бо не палять інших людей в сміттєвих контейнерах.

"С. відразу усвідомлює, що саме в цьому вся суть - у навмисному приниженні людей. Табірні в'язні перестають бути людськими істотами..."

Так само добре зображений і зворотній процес повернення до нормального життя, хоча, не факт, що воно може бути нормальним для С., настільки надламує цей досвід. В одному подкасті про літературу я почула фразу: "Усе що тебе не вбиває, робить тебе травмованим", - і це дуже влучно описує ситуацію.

"С. бачила стільки горя, лиха і смертей, що вона тепер просто не зможе насолоджуватися красою чи знову повірити в доброту".

Ця книга не лише глибоко вразила мене, а й зробила "вразливішою", відкривши купу глибинних страхів. Зазвичай я з задоволенням ділюся книжками із друзями, але цю одну я не хочу давати нікому, занадто інтимним було читання.

Дуже хочеться також згадати перекладачку Ірину Маркову. Їй не тільки вдалося добре зробити свою роботу, вона ще й лишила нам післямову, де кричить буквами - я певна, це крик! - про що ця книга і навіщо вона. Після всіх свідчень і судів покарані за свою діяльність були одиниці з тисяч.

"Читаючи її, ви віддаєте шану кожній з тих, хто пережив насильство, свавілля і збезчещеність, кожній, кого було забуто, а кат так і не був покараний. Забути не можна говорити".

Виникає великий контраст між рожевою софттач обкладинкою, яка, здавалося б, не віщує біди, і текстом, просякнутим відчаєм і болем. Мої рекомендації.

Фабрика з виробництва відеоконтенту продовжує діяльність.

https://www.youtube.com/watch?v=dl1iHAuqRCY

Привіт усім. Розказую про книги, прочитані у березні: мальописи, художні репортажі та серцерозбивальні історії. Трохи Сирії, трохи Вірменії, трохи Балкан і король Мацюсь Перший.


Не думайте, я не забула про цей канал, напишу щось цікаве і сюди обов'язково.

https://www.youtube.com/watch?v=qOVeup2QsfQ

​​"Вільні малолюдці"

Зазвичай я не пишу ніяких відгуків на книги Террі Пратчетта, бо:

а) я вважаю їх всі за дефолтом дуже кльовими і планую читати решту свого життя по колу;

б) важко сказати щось хоч трішечки нове, бо складається враження, що всі і так вже читають Пратчетта по колу, одна я відкриваю його історії для себе вперше.

Тим не менш, "Вільні малолюдці" - це та книга про яку хочеться волати з балкона. У мене мегависокі очікування до книжок сера Террі, але Тіфані Болячка перевершила їх буквально з кількох сторінок знайомства. Якщо уявити, що бабуні Дощевіск та тітоньки Оґґ не існує, то Тіфані однозначно стає моєю улюбленою героїнею всього Дискосвіту.

Сюжети у книгах Пратчетта - взагалі не основне, але скажу кілька слів. Події відбуваються у Крейдокраї, де юна Тіфані Болячка зростає у вівчарській родині. У неї є міцна залізна сковорідка, книга з догляду за вівцями, спогади про бабцю, а також менший не надто розумний брат, якого вона мусить глядіти. Ще Тіфані має Перші погляди та Задні думки.

Одного дня у житті Тіфані з'являються Нак Мак Фіґлі - народ вільних малолюдців (щось середнє між шотландцями і смурфами), які визнають у ній відьму і готові допомагати. Це дуже кумедні, але войовничі створіння, що вважають своє життя райським. У них є маленькі гострі мечі, які починають світитися блакитним, коли десь поруч з'являються їхні одвічні вороги - правники (не чекав, Толкіне?), а також мишиці - бойові музичні інструменти, що підозріло нагадують волинку.

Це історія про спостережливість, мудрість і сміливість. Про Королеву, що викрадає маленьких хлопчиків (не чекав, Андерсоне?). Про брехню в казках. Про страшні сни. І, звісно, про овечок та скипидар.

"Ті, хто в силі, мають помагати тим, хто безсилий. Той, хто має голос, має заступитися за безголосого".

Дуже б хотілося стати такою як Тіфані, коли виросту, але боюсь, що цей потяг вже пішов. Лишається тільки чекати на наступні книжки з цієї серії.

Показую свою нову книжкову вежу: мальопис за моєю найулюбленішою евер грою, балканська квота і велетенський дев'ятсотсторінковий монстр.

https://www.youtube.com/watch?v=r27zffDzzeE&lc=UgyC5R2K_UG3Nz_1QrZ4AaABAg

Я тут вже розказувала про Редгрейн Лебовскі і що з нею не так, але почитайте ще що Ната Гриценко пише у зверненні до видавництва.


https://www.facebook.com/100006097329913/posts/2864388220441061/

Привіт усім. Розповідаю про десять книг, що я брала у букбокс, і не шкодувала про це. Трохи воєнної Швеції, жіночих оргазмів, книжкових нацистів, місячних і культового мальопису.

Взнала, що букбокс для звичайних людей вмер, буквально через півгодини як домонтувала відео. Прикро.

https://www.youtube.com/watch?v=CGj8CkmzT_Q

​​Степовий бог

Майте на увазі, незакінчена трилогія - це завжди обман і пастка, але інколи дуже приємно в неї потрапити. Час від часу я навіть спеціально обираю в неї потрапити, наперед знаючи, що продовження ще не створене, бо чекати на щось важливе і хороше насправді приємно.

Книга Євгена Ліра "Степовий бог" вийшла у видавництві "Дім Химер" у 2019 році, але купила її я зовсім нещодавно. Купила і майже зразу прочитала - зразкова ситуація, завжди б так! Тепер можна ставати на стільчик і розказувати іншим, бо ця історія заслуговує, аби про неї говорили.

Події відбуваються у провінційному степовому містечку Запропади десь наприкінці 2010-х. Головний герой - підліток Сергій. Він знайомиться з відлюдькуватим травником Віктором Остаповичем, який завжди має чудернацьку оповідку напоготові. Моторошний прихований бік світу контрастує з історіями про рок-концерти та втечі з уроків, але загалом ці два компоненти добре працюють разом.

Заслуговує окремої згадки і сам світ, в якому відсутня схема протистояння між добром і злом. Автор додає до класичного рівняння древні могутні сили, в котрих немає нічого людського, але котрі впливають на життя людей. Сцена битви між цими силами нажахала і зачарувала мене водночас, хочеться перечитати її сто разів і разом з тим не перечитувати ніколи, бо мені вистачить одного сну про істоту, чиє тіло складається з очей.

Віктор Остапович стає для Сергія учителем та провідником у цей дивний новий світ, він може пояснити багато речей, але не завжди вважає момент відповідним. Для мене їхні стосунки з одного боку здалися доволі щирими і цікавими, а з іншого - складно збагнути як Сергій, дитина свого часу, так швидко і просто може повірити у надприродні здібності діда, місце якому на стбшній битві екстрасенсів. Де його сумніви у психічному здоров'ї Віктора Остаповича? Де його сумніви у психічному здоров'ї батьків, які возять до цього травника на лікування родичку? Де його сумніви у власному психічному здоров'ї, врешті решт? Пояснення, яке я знайшла для себе, полягає в тому, що, мабуть, справді є люди, які трохи більше ніж я, готові повірити у дива.

Мені імпонували загублені в книзі думки, які насправді проходять крізь неї червоною ниткою, про важливість історій у житті людства. Я високо ціную хороші розповіді, тому мені зрезонувало:

"Наприклад, палітурка книжки, яку ви тримаєте зараз у руках - це теж брама, що позначає початок і кінець поданої історії, навіть якщо справжня історія нескінченна... А історії - це, зрештою, чи не єдине, що має сенс і цінність за будь-яких умов".

Крім першої частини трилогії це видання містить ще й оповідання, дотичне до світу "Степового богу". Наївне і жорстоке водночас, воно тримається на дитячій вірі в монстрів, у Хижих, від яких можна захиститися побудовою Стіни посеред безкрайого степу. Чи справді можна..?

Якщо старанно ігнорувати всі натяки на продовження, розкидані у книзі, на непояснені моменти і ниточки, що тягнуться кудись у безвість, то можна сприймати "Степовий бог" як окремий твір, але це нелегко. Хочеться трохи більше.

Куди зве мавка?

Випадково мені на очі потрапила ще одна пані, яка теж хоче очолити так звану культурну експансію. Це авторка книги "Зов Мавкі" Таня Гуд, яка видала її самвидавним способом і продає як за гривні, так і за рублі. Зрештою, самвидав - це не АСТ чи ЕКСМО, але, зверніть увагу, який цікавий кейс. Спочатку авторка пише у своїй інсті, що 50% України говорить російською і дуже треба поширити вкраїнську культуру на інші країни "снґ" (верхня частина), але вранці - о, диво! - пост уже дещо виправлено (нижня частина).

​​Ось з таким обличчям я дивлюсь серіал Shadow and Bone, який так довго чекала. При всій моїй ніжній любові до Кеттердамської дилогії, краще б його не існувало. Дивовижний зразок як можна навіть чудову історію зіпсувати дуже наївними і недолугими уявленнями про так звану російську культуру.

Спонсоровано упередженням "книга завжди краще".

Прочитала книжку і насміялася. Так погано, що майже добре. Аріель на мінімалках та метросексуальні пірати.

https://www.youtube.com/watch?v=9pT8eEDzq0E

Подивіться який чудовий екслібрис мені зробили у Книжковому Леві. Тішуся страшенно!

Краще видно у відео "Прочитано у квітні".

Розказую про книги, що купила у квітні: жіночі есеї, мальописи по передзамовленню, орнітологія і вино, планета імені Забужко та Меекханське прикордоння. Нию про Аберкромбі.

https://www.youtube.com/watch?v=do00dlbRbcM

Граю у Fuck Marry Kill з читацькими крашами, сміюсь сама з себе, перебираю неймовірними (хай і вигаданими) чоловіками. Ні про що не шкодую, закликаю інших.

https://www.youtube.com/watch?v=eWiRe9lUqEM

​​"Кордони мрій" або рай невизнаних республік

Зі збірками художніх репортажів я тісно подружилася кілька років тому після того як майже випадково прочитала "Єгипет: харам, халяль" Петра Ібрагіма Кальваса. З тих пір я ретельно відстежую новинки, особливо у "Човна", але завжди радо беру репортажі й в інших видавництвах.

Цього разу мені пощастило (чи не пощастило) натрапити на "Кордони мрій" Томаша Ґживачевського від "Книги XXI". Це польський автор, який, зробивши вояж по невизнаним територіям, записав свої враження. Мушу сказати, що великою перевагою для мене був стиль написання: пан Томаш не так вже і багато говорить своїх власних думок, але з того, кому він "дає мікрофон" і як описує цих мовців, можна зробити цікаві висновки.

Одразу почну з недоліків: їх на мою думку тут кілька. Перший - це ілюзія неупередженості автора. Якось так сталося, що, говорячи про Південну Осетію (куди його не пустили зрештою) чи Одеську республіку (як ту, якій пощастило не відбутися) він дозволяє говорити двом сторонам, але чомусь, про Нагірний Карабах висловитися у книзі змогли тільки вірмени, а в історії з Абхазією фактично не знайшлося місце думці грузинів. Та й таке.

Другим невеличким недоліком я вважаю маніпуляцію видавництва з обкладинкою і анотацією: або вони не вчитувалися у текст, або вони зробили це спеціально. Справа в тому, що видавці книгу намагалися вкласти в концепт "невизнані республіки made by Russia": тут на обкладинці і Донецьк, і Луганськ, Абхазія, Осетія, Нагірний Карабах, Придністров'я; теж саме обіцяє і анотація, в той час як насправді, хоча автор негативно ставиться до російських втручань, тут є й інші історії. Наприклад, пан Томаш їздив до курдів у Туреччину, а ось про Донецьк є від сили десяток теоретичних сторінок, сам автор туди не потикався (і я його не засуджую), а про Луганськ особливо і не згадують. Та й таке.

Детально розказувати про кожну з республік було б нудно і мені, і вам. Згадаю тільки ті епізоди, що здавалися найбільш цікавими.

У Придністров'ї пану Томашу вдалося поговорити з професором Миколою Бабілунґою, який, власне, і став архітектором сепаратистської ідеології для Придністров'я. Засуджуйте мою упередженість, але тези в нього звучать категорично мерзенно і спрямовані на підтримання ось цієї думки:

"Там за Дністром - націоналісти-кровопивці, які хочуть запровадити єдино правильний румунський "мір", а в нас - гармонійне поліетнічне суспільство, в якого Європа може повчитися толерантності".

В Абхазії автор відвідав зруйнований санаторій Гульрипші, що був побудований для хворої на сухоти жінки одного з імперських фабрикантів. Це величне місце (просто погугліть, воно було величне!) зараз моторошна пустка, вкрита тропічною рослинністю і сміттям. Також Абхазії "пощастило" приймати футбольні змагання для невизнаних республік і, обігравши сомалійців та об'єднаних корейців Японії, стати чемпіоном світу!

В Одесі - дуже символічно, що я читала ці розділи як раз 2 травня - пан Томаш, наговорившись з усіма, допиває пиво і йде гуляти, поглинутий страхітливою думкою яке пекло тут могло бути якби місто не відстояли. Дуже болісне нагадування як для одеситів так і для мешканців кожного з українських міст.

Як я вже сказала, оптика автора дозволяє йому бачити катастрофічні наслідки втручання Росії у життя більшості з цих "республік", про що він регулярно нагадує читачам.

"Навіть військову пекарню й ту збудувала Москва. Осетинські солдати їдять російських хліб".

""Абхази, абхази, абхази, ви свабадолюбівий народ". Любченко ллє на душі своїх одноплеменців бальзам надії. Російською".

"Імперська логіка проста: якщо перефирії жеруться між собою - вони ніколи не об'єднаються для того, щоб разом вчепитися в горло метрополії".

Читати цю книгу мені було переважно цікаво, але сумно і ненависно. Майже всі ці "республіки" штучні та мертвонароджені, вони не мають майбутнього і притягують до себе останніх покидьків та кадрових російських військових. Звісно, про біди чужих країн читати легше ніж про свою, але все одно пече.

https://news.1rj.ru/str/liubovdoknyg/149

Спойлер наступного відео з неймовірною Любов'ю.

Розкажіть які книжки читаєте зараз :)