Показую свою нову книжкову вежу: мальопис за моєю найулюбленішою евер грою, балканська квота і велетенський дев'ятсотсторінковий монстр.

https://www.youtube.com/watch?v=r27zffDzzeE&lc=UgyC5R2K_UG3Nz_1QrZ4AaABAg

Я тут вже розказувала про Редгрейн Лебовскі і що з нею не так, але почитайте ще що Ната Гриценко пише у зверненні до видавництва.


https://www.facebook.com/100006097329913/posts/2864388220441061/

Привіт усім. Розповідаю про десять книг, що я брала у букбокс, і не шкодувала про це. Трохи воєнної Швеції, жіночих оргазмів, книжкових нацистів, місячних і культового мальопису.

Взнала, що букбокс для звичайних людей вмер, буквально через півгодини як домонтувала відео. Прикро.

https://www.youtube.com/watch?v=CGj8CkmzT_Q

​​Степовий бог

Майте на увазі, незакінчена трилогія - це завжди обман і пастка, але інколи дуже приємно в неї потрапити. Час від часу я навіть спеціально обираю в неї потрапити, наперед знаючи, що продовження ще не створене, бо чекати на щось важливе і хороше насправді приємно.

Книга Євгена Ліра "Степовий бог" вийшла у видавництві "Дім Химер" у 2019 році, але купила її я зовсім нещодавно. Купила і майже зразу прочитала - зразкова ситуація, завжди б так! Тепер можна ставати на стільчик і розказувати іншим, бо ця історія заслуговує, аби про неї говорили.

Події відбуваються у провінційному степовому містечку Запропади десь наприкінці 2010-х. Головний герой - підліток Сергій. Він знайомиться з відлюдькуватим травником Віктором Остаповичем, який завжди має чудернацьку оповідку напоготові. Моторошний прихований бік світу контрастує з історіями про рок-концерти та втечі з уроків, але загалом ці два компоненти добре працюють разом.

Заслуговує окремої згадки і сам світ, в якому відсутня схема протистояння між добром і злом. Автор додає до класичного рівняння древні могутні сили, в котрих немає нічого людського, але котрі впливають на життя людей. Сцена битви між цими силами нажахала і зачарувала мене водночас, хочеться перечитати її сто разів і разом з тим не перечитувати ніколи, бо мені вистачить одного сну про істоту, чиє тіло складається з очей.

Віктор Остапович стає для Сергія учителем та провідником у цей дивний новий світ, він може пояснити багато речей, але не завжди вважає момент відповідним. Для мене їхні стосунки з одного боку здалися доволі щирими і цікавими, а з іншого - складно збагнути як Сергій, дитина свого часу, так швидко і просто може повірити у надприродні здібності діда, місце якому на стбшній битві екстрасенсів. Де його сумніви у психічному здоров'ї Віктора Остаповича? Де його сумніви у психічному здоров'ї батьків, які возять до цього травника на лікування родичку? Де його сумніви у власному психічному здоров'ї, врешті решт? Пояснення, яке я знайшла для себе, полягає в тому, що, мабуть, справді є люди, які трохи більше ніж я, готові повірити у дива.

Мені імпонували загублені в книзі думки, які насправді проходять крізь неї червоною ниткою, про важливість історій у житті людства. Я високо ціную хороші розповіді, тому мені зрезонувало:

"Наприклад, палітурка книжки, яку ви тримаєте зараз у руках - це теж брама, що позначає початок і кінець поданої історії, навіть якщо справжня історія нескінченна... А історії - це, зрештою, чи не єдине, що має сенс і цінність за будь-яких умов".

Крім першої частини трилогії це видання містить ще й оповідання, дотичне до світу "Степового богу". Наївне і жорстоке водночас, воно тримається на дитячій вірі в монстрів, у Хижих, від яких можна захиститися побудовою Стіни посеред безкрайого степу. Чи справді можна..?

Якщо старанно ігнорувати всі натяки на продовження, розкидані у книзі, на непояснені моменти і ниточки, що тягнуться кудись у безвість, то можна сприймати "Степовий бог" як окремий твір, але це нелегко. Хочеться трохи більше.

Куди зве мавка?

Випадково мені на очі потрапила ще одна пані, яка теж хоче очолити так звану культурну експансію. Це авторка книги "Зов Мавкі" Таня Гуд, яка видала її самвидавним способом і продає як за гривні, так і за рублі. Зрештою, самвидав - це не АСТ чи ЕКСМО, але, зверніть увагу, який цікавий кейс. Спочатку авторка пише у своїй інсті, що 50% України говорить російською і дуже треба поширити вкраїнську культуру на інші країни "снґ" (верхня частина), але вранці - о, диво! - пост уже дещо виправлено (нижня частина).

​​Ось з таким обличчям я дивлюсь серіал Shadow and Bone, який так довго чекала. При всій моїй ніжній любові до Кеттердамської дилогії, краще б його не існувало. Дивовижний зразок як можна навіть чудову історію зіпсувати дуже наївними і недолугими уявленнями про так звану російську культуру.

Спонсоровано упередженням "книга завжди краще".

Прочитала книжку і насміялася. Так погано, що майже добре. Аріель на мінімалках та метросексуальні пірати.

https://www.youtube.com/watch?v=9pT8eEDzq0E

Подивіться який чудовий екслібрис мені зробили у Книжковому Леві. Тішуся страшенно!

Краще видно у відео "Прочитано у квітні".

Розказую про книги, що купила у квітні: жіночі есеї, мальописи по передзамовленню, орнітологія і вино, планета імені Забужко та Меекханське прикордоння. Нию про Аберкромбі.

https://www.youtube.com/watch?v=do00dlbRbcM

Граю у Fuck Marry Kill з читацькими крашами, сміюсь сама з себе, перебираю неймовірними (хай і вигаданими) чоловіками. Ні про що не шкодую, закликаю інших.

https://www.youtube.com/watch?v=eWiRe9lUqEM

​​"Кордони мрій" або рай невизнаних республік

Зі збірками художніх репортажів я тісно подружилася кілька років тому після того як майже випадково прочитала "Єгипет: харам, халяль" Петра Ібрагіма Кальваса. З тих пір я ретельно відстежую новинки, особливо у "Човна", але завжди радо беру репортажі й в інших видавництвах.

Цього разу мені пощастило (чи не пощастило) натрапити на "Кордони мрій" Томаша Ґживачевського від "Книги XXI". Це польський автор, який, зробивши вояж по невизнаним територіям, записав свої враження. Мушу сказати, що великою перевагою для мене був стиль написання: пан Томаш не так вже і багато говорить своїх власних думок, але з того, кому він "дає мікрофон" і як описує цих мовців, можна зробити цікаві висновки.

Одразу почну з недоліків: їх на мою думку тут кілька. Перший - це ілюзія неупередженості автора. Якось так сталося, що, говорячи про Південну Осетію (куди його не пустили зрештою) чи Одеську республіку (як ту, якій пощастило не відбутися) він дозволяє говорити двом сторонам, але чомусь, про Нагірний Карабах висловитися у книзі змогли тільки вірмени, а в історії з Абхазією фактично не знайшлося місце думці грузинів. Та й таке.

Другим невеличким недоліком я вважаю маніпуляцію видавництва з обкладинкою і анотацією: або вони не вчитувалися у текст, або вони зробили це спеціально. Справа в тому, що видавці книгу намагалися вкласти в концепт "невизнані республіки made by Russia": тут на обкладинці і Донецьк, і Луганськ, Абхазія, Осетія, Нагірний Карабах, Придністров'я; теж саме обіцяє і анотація, в той час як насправді, хоча автор негативно ставиться до російських втручань, тут є й інші історії. Наприклад, пан Томаш їздив до курдів у Туреччину, а ось про Донецьк є від сили десяток теоретичних сторінок, сам автор туди не потикався (і я його не засуджую), а про Луганськ особливо і не згадують. Та й таке.

Детально розказувати про кожну з республік було б нудно і мені, і вам. Згадаю тільки ті епізоди, що здавалися найбільш цікавими.

У Придністров'ї пану Томашу вдалося поговорити з професором Миколою Бабілунґою, який, власне, і став архітектором сепаратистської ідеології для Придністров'я. Засуджуйте мою упередженість, але тези в нього звучать категорично мерзенно і спрямовані на підтримання ось цієї думки:

"Там за Дністром - націоналісти-кровопивці, які хочуть запровадити єдино правильний румунський "мір", а в нас - гармонійне поліетнічне суспільство, в якого Європа може повчитися толерантності".

В Абхазії автор відвідав зруйнований санаторій Гульрипші, що був побудований для хворої на сухоти жінки одного з імперських фабрикантів. Це величне місце (просто погугліть, воно було величне!) зараз моторошна пустка, вкрита тропічною рослинністю і сміттям. Також Абхазії "пощастило" приймати футбольні змагання для невизнаних республік і, обігравши сомалійців та об'єднаних корейців Японії, стати чемпіоном світу!

В Одесі - дуже символічно, що я читала ці розділи як раз 2 травня - пан Томаш, наговорившись з усіма, допиває пиво і йде гуляти, поглинутий страхітливою думкою яке пекло тут могло бути якби місто не відстояли. Дуже болісне нагадування як для одеситів так і для мешканців кожного з українських міст.

Як я вже сказала, оптика автора дозволяє йому бачити катастрофічні наслідки втручання Росії у життя більшості з цих "республік", про що він регулярно нагадує читачам.

"Навіть військову пекарню й ту збудувала Москва. Осетинські солдати їдять російських хліб".

""Абхази, абхази, абхази, ви свабадолюбівий народ". Любченко ллє на душі своїх одноплеменців бальзам надії. Російською".

"Імперська логіка проста: якщо перефирії жеруться між собою - вони ніколи не об'єднаються для того, щоб разом вчепитися в горло метрополії".

Читати цю книгу мені було переважно цікаво, але сумно і ненависно. Майже всі ці "республіки" штучні та мертвонароджені, вони не мають майбутнього і притягують до себе останніх покидьків та кадрових російських військових. Звісно, про біди чужих країн читати легше ніж про свою, але все одно пече.

https://news.1rj.ru/str/liubovdoknyg/149

Спойлер наступного відео з неймовірною Любов'ю.

Розкажіть які книжки читаєте зараз :)

Я мало розуміюсь на манзі, практично зовсім не розуміюсь, але ось проєкт, завдяки якому я заповнюю прогалини. Це чуваки з MangUA, де у форматі подкасту Торі, пан Юрій та пан Юра розказують всякі цікаві штуки, говорять з видавцями, анонсують новинки та взагалі проводять невтаємничених у цей чудовий світ новий. Тішуся можливості їх порекомендувати.


https://youtu.be/z6JmZ5eyziE

Подивіться, буде виходити книга "Ікла" Сари Андерсон. Обожнюю загалом її малюнки, а саме цю історію вже читала англійською, вона неймовірно мила і кумедна. Зазвичай я тут не займаюсь анонсами, але зараз радісно пищу.

https://uageek.space/fangs/#gs.19jzi1

Розказую про сім книг, які або були анонсовані, або перебувають у передзамовленні: трохи мальописів, трохи фентезі, трохи російської імперскості, яку хочеться закенселити ^^

https://www.youtube.com/watch?v=oluzdIiJS5U&lc=UgwqcRNK1FvnlhTOtoN4AaABAg

Новий Бакман від книголава ще більш крохотулічка, ніж я собі уявляла

Музей Булґакова вичікував п'ять років, аби нарешті дати відповідь Забужко на її статтю пдфкою на 8 сторінок.

https://bulgakovmuseum.com/publications?studies=1

Дослухала всі наявні випуски "Правда і Кравда", тепер треба знайти новий подкаст про книги. Порадьте, пліз, що ви слухали чи слухаєте серед українських. Дякую!

Можливо, пам'ятаєте, у відео про очікувані книги я розказувала про мальопис "Кода"? Це має бути постапокаліптична історія про світ, з якого зникла магія, про колишнього барда, який вирушає на пошуки своєї дружини. Насправді я щиро чекаю на це видання з моменту анонсу, тож тішуся можливості запропонувати вам промокод на невеличку, але приємну знижку. На сайті видавництва мальопис і так коштує зараз дешевше, а зі знижкою він обійдеться у 238 гривень.

Зверніть увагу, з одної електронної адреси за промокодом ви можете зробити лише ОДНЕ замовлення (на будь-яку кількість книжок)! У той час як загальна кількість людей, що може скористатися цим промокодом, - необмежена. Промокод діє до 22 червня.

Лінк на мальопис: https://boryviter.com.ua/koda

Промокод: RDRK_CODA

​​Ласкаво просимо до Бухаресту

Рано чи пізно я мала дійти до цієї книги, тим паче, я виносила її у відео про свої книжкові плани на 2021 рік, але тоді я навіть не уявляла наскільки вона хороша і наскільки сильно мене вразить. Варто зауважити, що я вже давно відкрила для себе художні репортажі, але стиль Малґожати Реймер віднині підняв планку моїх очікувань.

Що я знала про Бухарест? Що я знала взагалі про Румунію? Чому я нічого не знала? Це ж країна поруч з нами, настільки поруч, що маємо 600 кілометрів спільного кордону. Незбагненно, чому інформація про їхню історію, зовсім недавню історію, дійшла до мене тільки зараз.

Раз я вже почала говорити за стиль, то мушу відзначити, що пані Реймер пише неймовірно красиво, її образи, порівняння, описи - вони дуже влучні, але в той же час дивовижно щемкі. Мені боліла редактура та коректура цієї книги, бо тут пропущені такі очевидні помилки, що йой. Час від часу у розповідях від першої особи з'являються чоловічі закінчення "я пішов/побачив/узяв...", переплутані місцями літери у словах, а одного разу зустрілося "nfr" серед українського тексту, що, вочевидь, означає "так", якщо набрати його на англійській розкладці клавіатури. Утім, навіть такі речі не псують враження.

У центрі книги - Бухарест. Це столиця Румунії, це місто, яке пережило так багато, але в той же час вивчило дуже мало уроків історії. Це місто злиднів та розкошів, місто землетрусів, місто бездомних собак та недбалих таксистів, місто митців, а в той же час місто-травма. Місто, забудоване божевільним злодієм, моральною потворою, диктатором, Батьком Нації та Генієм Карпат - Ніколае Чаушеску.

"Малий Була намагається повісити у класі портрет Ніколае Чаушеску. Він б'є молотком у стіну - цвях ламається. Лупить у наступний - цвях гнеться. Лупить у третій - цвях розсипається. Була йде до вчителя.
- Товаришу професоре, його неможливо повісити, треба його застрелити".

Період його правління та наслідки, які румуни й досі вигрібають, - провідна тема цієї книги. Тут можна багато про що згадати, але мене найбільше вразили розділи про будівництво Народного дому (просто погугліть як виглядає цей гігантський мраморний склеп), а також про чверть століття примусового розмноження. Справа в тому, що Чаушеску мав амбітну мету: до 2000-го року в його країні мало бути двадцять п'ять мільйонів румун, тож у 1966 році забороняються контрацепція та аборти. Малґожата говорить з жінкою, що зізнається їй: минуло вже стільки років, а я досі не можу дивитися на в'язальні спиці, бо це був основний інструмент домашніх абортів, спицями чи гострими рослинами жінки старалися проштрикнути матку, аби викликати кровотечу і позбутися вагітності. Комусь вдавалося, хтось помирав, хтось потрапляв до в'язниці. Цих жінок тисячі. Можливо, мільйони. Як і дітей, які народилися небажаними, непотрібними. Зла кривава посмішка долі: саме ці діти зрештою і знесли диктатора, але чи стали після цього вільними?

"...молоді люди не мають антитіл до опору диктатурі. Адже авторитаризм постійно вигадують заново. Зло вигадують заново. Свобода, як повітря. Коли ти її маєш, то не відчуваєш, що вона потрібна. Але коли її бракує, ти починаєш задихатися..."

Малґожата Реймер має дивовижний дар, вона вміє бачити красиве серед потворного, і нам дуже пощастило подивитися на таке неоднозначне місто саме її очима. Зрештою вона у свій спосіб любить його. Незабаром вона поїде туди знов.