Встановлення кордонів мистецтва триває перманентно. Ніхто ніколи не домовиться остаточно, що вважати мистецтвом, а що не вважати (зате думати і розмовляти на цю тему завжди корисно).

Для себе я визначив неідеальну, але просту формулу: справжнє мистецтво рукотворне, надлишкове і ефектне (на противагу природному, утилітарному і ефективному). І ще бажано вічне; чи скоріше таке, що вводить в думки про вічність.

Саме тому на каналі, формально присвяченому хтонічним ініціативам українського мистецтва, я публікую лонгрід «Заборони» про труп Миколи Пирогова, який з 1881 року лежить в скляній труні. Україна - колиска контемпорарі арта.

https://zaborona.com/interactive/pyrohov/5/

Наш давній соратник Андрій Боборикін (який, до речі, веде канал про смм @mediaborscht в моєму улюбленому жанрі «old man yells at cloud») поговорив з великим українсько-московським художником Олегом Куликом. Всі знають його незабутній перфоманс про людину-собаку, але останніми роками Кулик заспокоївся, трансцендентувався і більше нікого не кусає — працює зі світлом, ліпить скульптури і випромінює мудрість зі своєї бороди.

«Искусство — в катастрофе. Это когда ты находишься в потоке, но уже осознал, что не можешь из него выйти. Можешь создавать островки. И раньше я жил в иллюзии, что островок — это и есть весь мир, а какая-то магма — это то, что можно победить. Была такая глубинная уверенность. Но настоящая катастрофа лишает тебя всего».

І про те, чим Кулик займається зараз: «Скульптуры даже не имеют оснований — они на очень легких конструкциях. Вообще в том, что я сейчас делаю, важны не фигурки, а сами подиумы. Минус-подиум — для меня это такая минус-психология. Я и выставку хотел сделать в темном пространстве, в котором не видно подставок».

Користуючись можливістю, нагадуємо шановним читачам, що всі ви лише фігурки без подіумів, оточені темрявою небуття.

https://lb.ua/culture/2018/07/19/403104_oleg_kulik_aktsionizm-vsegda.html

В номінації «найбільш недооцінені гітарки в історії української поп-музики» перемагає гурт Щастя.

Пацани випустили один альбом «?Piensas ya en el amor?» в 2004-му, пролетіли під радарами і тихо розчинилися. Підкреслюю, посеред нульових, коли подібний пост-пост-панк був на вершині харчового ланцюга. По-хорошому вони мали потрапити на М1, розбагатіти і стрімко скотитися в гімно, але не зрослось. Фронтмен Діма Остроушко пробував запускати нові проекти (відверто кажучи, пенсіонерські), врешті відійшов в тінь і займається непомітними продюсерськими функціями (в його студії записуються ХЗВ і Піпа, наприклад).

«?Piensas ya en el amor?» тим часом настоявся, забродив і вставляє з кожним роком сильніше. Бездоганний альбом. Щастя по інерції порівнюють з Піксіз та іншими інді-задротами 90-х, але з висоти 2018-го їх можна без натяжки називати українськими Арктік Манкіз (дебютники у них вийшли одночасно): жирні рифи, влучні хуки, поп-мелодії у небанальних структурах, і навіть специфічна фонетика у вокаліста.

А ще дуже сильні і повітряно-наївні, майже дорніанські тексти. В масло ніж ріж і їж. І бодуна нема, а нахуй він.

Зі школи мрію влашутвати хайп довкола Щастя. Це, здається, вже третя спроба.

синці подряпини / брудні нігті / одяг заляпаний / куди звідки

мало каші з'їли наші мало з'їли

однонога красуня / каліка від бога / ромашок нарвала / що росли край дороги

Нова композиція Заволоки! (Хотів спершу написати слово «трек», але це у ваших тинц-тинц-наркоманів «треки», а у Заволоки — композиції.)

https://soundcloud.com/zavoloka/promeni

Заволока продовжує розкладати реальність на елементарні частки, чим далі — тим глибше (тобто, елементарніше). Альбом має вийти восени. Чекаємо.

Парад уродов в нас идеть
старперы с палочками йдуть
и дедушка в кустах сидить
сосочки прячить от людей
и бабушка кричить не бей
зачем ты Юрка к нам пришел
зачем нарушил наш покой
у входа в барчик «Мордобой»
дурак без трусиков лежав
арабиков аплакивав
якой аутобуз жлоб спросив
железный – желтый что не видишь чтоль
блядюга ебаная в рот
пропитый голосок сказав
и сразу в носик получив
ударил зек по кличке Пиф
идить домой коль на дворе зима
а если скучно подрочить
любовь придеть до вас сама
кончайте бурнинько и спить
и сон про пипы к вам придеть.

Сергій Хилько (1965-1997)

В київській галереї «Дукат» зараз проходить маленька, але дуже змістовна виставка картин Сергія Хилька, великого безумця, ключового представника української хтоні. Щиро рекомендуємо усім поціновувачам прикордонних станів.

«Неприятные вкусовые ощущения»

День перевернутого календаря — ідеальний старт для проекта «Амнезія». Ми прийшли у ваш світ суперкороткої пам'яті і фантомних болей, щоб трошки підправити оптику і розширити масштаби сприйняття. Це статті про минуле української культури в усіх проявах: ранні експерименти з анімацією, радянська фантастика, підпільні художники, реп 90-х і так далі аж до ніжних спогадів про емо-двіжуху 2007-го.

Окремо пишаюсь розділом з передрукованими статтями мертвих журналів. «Молоко», «Хе-зе-ем» і «Наш» — назавжди в наших серцях.

Привіт, світ: amnesia.in.ua

Кулсторі про велосипеди від Олександра Гнилицького (1961-2009):

«Приехали мы десять лет назад с Голосием... Это был трехмесячный проект. После нас уже не пригласили украинцев, пригласили китайцев. Одна девушка нам рассказала байду о том, что в Голландии есть проект «Белый велосипед». Такую вот сделали акцию — выкрасили велосипеды в белый цвет. Едешь на таком, потом оставляешь, a на нем кто-то другой едет... И вот мы под тремя субстанциями — весело! А ходить — скучно. Нашли велосипеды какие-то непривязанные. Голосий покойный и Дульфан — художник из Одессы — мы втроем на велосипедах. А y меня вообще был дамский старый. Они говорят: «Давай перекрасим». Взяли и украденными же из супермаркета баллончиками давай красить, но спиздили только два цвета: серебристый и черный. Они быстро свои велосипеды покрасили. А я не успел. И думаю‚ чего я буду такой же, как они? Взял масляные краски: синий ФЦ и Краппалак, которые сохнут две недели. Красивый сделал себе велосипед — фиолетовый с растяжечками, и тут же себе сели и поехали. Я осторожно ехал и где-то потерял их. Еду без фар, без света на женском велосипеде. Естественно, первая же полиция — «стоп». Они добрые, хотели помочь. Говорят — чего женский велосипед? Отвечаю, ну это моей подруги. А чего без света? Сломался. Давай поможем исправить. Берет велосипед, ставит его вверх ногами на капот. Потом смотрит на руки и спрашивает, а это что? Я говорю: я художник... Они начинают смеяться: Ax, художник, идем с нами... В КПЗ ведут по коридору и прикалываются: «A-a! Кунстлер! Из новой страны — Украины». Тогда перестройка как раз... И уже четверо из новой страны в камере, все из Киева. Двое просто перебежчиков, один зa какие-то автомобили сидит. Мне даже стыдно было, что за велосипед упекли. Слава Богу, не нашелся хозяин велосипеда. Они мне потом еще извинения прислали, и 50 марок заплатили, и шнурки мои прислали. Но наш куратор охуевал».

Це приблизно 1994-й. Цікаво, що за три субстанції він мав на увазі. Підозрюю, серед них був кетамін - художники з Паркомуни чомусь міцно висіли на кетаміні у свій час. Купували в аптеці каліпсол і хуячили свій трансавангард, босота нещасна.

Більше різних кулсторі - в архівному інтерв'ю на «Aмнезії»: http://bit.ly/amnesia-gnilitskiy

Олександр Гнилицький - «Папа, шлем давит», 1990

Є в Україні хороша традиція: раз на пару років просити Ігора Ніколаєнка розповісти про журнал НАШ. Це як дідові байки про війну: щоразу наче одне і те саме, але все одно цікаво.

https://birdinflight.com/ru/vdohnovenie/art-direktor-zhurnala-nash.html

Посетители музея незаметно подложили 0.5л «Кривоозерской» на стенд с реди-мэйд объектами акционистского движения «Арт-рейдеры» (художники создавали работы из предметов, найденных на одесской барахолке, там же их и выставляли).

Минералка простояла неделю, никто из администрации не убирал ее вплоть до закрытия выставки.

Трафарети Володимира Костирка. Львів, початок 90-х.