До речі, якщо хтось хоче купити на реалізацію в який-небудь регіональний магаз/клубас - домовимось про знижки. Слава децентралізації!

Живопис Мирослава Ягоди.

Одружувати українські етнічні мотиви з електронними біточками і всіляко «осучаснювати» фолк — сумнівний прийом. Зазвичай виходить вимучений безпонт і колоніальна кічуха. «СТАСІК» — виняток; Настя Шевченко звучить суворо і цілком автентично. Бо схрещувати рептилій і гризунів уміють всі, але для поп-музики цього недостатньо; має бути обличчя, харизма і темрява в очах 🔪

Актриса театра «Дах», телеведущая и участница боевых действий на Востоке Анастасия Шевченко говорит, что начала петь, потому что ей было что сказать. Похоже на универсальное абстрактное объяснение любого артиста. Но, кажется, это именно тот случай, когда стоит услышать.

https://katacult.com/proiekt-stasik-vypustil-diebiutnyi-klip-nozh-o-boli-i-ieie-priniatii/

Андрій Страхов прямо зараз.

Кидайте всі справи і біжіть залипати у знімки Вілі Фургало. На «Амнезії» опубліковані штук 60, на його фб-сторінці — кілька сотень, так що можна залипати до кінця дня.

Фургало зваблює легкістю і невульгарною інтимністю. Він фотографував багато і недбало, чим дуже схожий на наші інстаграми (але на відміну від нас із вами, має смак і може в композицію). Це один з тих фотографів, які вміють створювати несправжні спогади — здається, колись давно ти сам бухав з цими хіпанами, а ось ця дівчина тобі посміхалася в трамваї.

Крім всього іншого, це ще й дуже здорова альтернатива «Харківській школі фотографії», з якою всі носяться як з писаною торбою. У Борі Міхайлова і компанії — естетство, відтопирений мізинчик, загравання з коньюнктурою (ой-ой, голі бомжі™, вау) і відчайдушні спроби увійти в серйозне мистецтво. У Вілі Фургало — розмиті випадкові кадри, свята простота, загравання з львівськими тьолочками і повна позасистемність.

​​Віль Фургало (1934-2007) існував поза системою та «офіційним» фотографічним середовищем. На його знімках можна побачити Прохаська, Андруховича і юного Вакарчука, але найцікавіші кадри — вуличні. Тусовщики і неформали, немиті хіппі і замріяні відмінниці, стильні продавщиці і діти з обідраними колінами. Бурхливий і чуттєвий Львів 70-90-х дивиться нам прямо у вічі.

Читайте нову статтю і розглядайте кілька десятків унікальних портретів: Львівська богема на світлинах Вілі Фургало

Отже, літак над Венецією таки не полетів. Ура.

Проект Відкритої Групи на Бієнале мені сподобався своєю мегаломанською дебільністю, тому такий дебільний результат — найкращий з можливих. Вірую, бо абсурдно; мрію, бо мрії не збуваються. Амінь.

Новини зі світу української психонавтики: СТЕРЕЖИСЬ, ТЕМНИЙ ГОСПОДАРЕ, ЛЮДИНОДЗВІНОЧОК ПРИБУВАЄ!

https://www.youtube.com/watch?v=NOajAEdRmkc

Прометей низового шансон-арту Стас Волязловський уже півтора року не з нами, але його мистецтво продовжує палати і підпалювати. На днях старенька мама Стаса передала в колекцію Гриньових його діджитал-архів (жорсткий диск з купою відосів та всяких раритетів), багато графіки і кілька робіт на текстилі. Як заведено у нашому мистецькому середовищі, передача супроводжувалася в’ялим срачем і взаємними звинуваченнями — спершу у фейсбуках, а вчора вживу, на маленькій одноденній виставці в квартирі Гриньових. Срач переплітався з промовами про Великого Художника і його Неоціненний Вклад в Мистецтво.

А над усім цим висіла плазма, і на її екрані сам Стас Волязловський займався набагато важливішими справами: танцював біля сільського туалету і з закритими очима малював ногою хуї. Підкреслюючи таким чином різницю між Градом земним і Градом Божим.

https://www.youtube.com/watch?v=KAH3QW0713c

Ловіть ще пару інсайдерських анонсів. По-перше, під крилом Гриньових уже готується книга віршів (!) Волязловського, має вийти ближче до осені. По-друге, кореспондентка «Амнезії» поговорила з мамою Стаса і готує великий грунтовний матеріал (з вищезгаданими архівними раритетами). Слідкуйте за ефіром.

Я хоч і любитель усілякої «старовини», але далекий від думки, що «раніше було краще». Зараз відбувається купа всього цікавого, а тусовки минулого глобально не відрізнялися від сучасних (хіпстери були і 30, і 100 років тому). Треба не тупити і вишукувати ось це цікаве тут і зараз, пірнати в життя з відкритими очима.

І тим не менше, особливий дух 90-х складно заперечувати. Щось таке невловимо м’ясисте літало в повітрі, тільки що? Один зі спікерів нового матеріалу на «Амнезії» нарешті прояснив для мене ситуацію:

«Це зараз можна вибирати, куди б більше хотілось піти. Тоді виходив один класний фільм на рік, який ми переглядали десятки разів. Тоді все було трішки інакше в метафізичному сприйнятті життя і часу. Тому кожне явище ми сприймали рівноцінно: мені все подобалось, що робилось, бо все воно було нове. Для людей, які не були причетні до мистецтва чи до рок-культури, „Вивих“ був великим відкриттям (як говорив мій тато, „відкрились очі на глаза“), вони дізнались багато нового і, думаю, виросли здоровими та нормальними людьми.»

Іншими словами: люди тоді ще не встигли розповзстися по своїх норах і болотах, сформувати окремі закриті бульбашки. Давайте ж брати приклад і виповзати назустріч одне одному. Будьмо уважні.

​​Львів початку 90-х. На вулицях — перформанси, стенд-апи, відкриті мікрофони і парад розмальованих автомобілів. На музичних сценах виступають «Раббота ХО», «ВВ», «Плач Єремії» і Таїсія Повалій. В оперному — величний мюзикл від «Бу-Ба-Бу». А ще, наприклад, був конкурс краси з назвою «Королева дебілів».

«Вивих» прогримів у Львові двічі: в 1990 і 1992 роках. Поки радянська номенклатура поспішно перефарбовувалась у синьо-жовті кольори, молоді нонконформісти влаштували справжнє буйство свободи.

Читайте нову статтю: Вивихнуті всіх країн, єднайтесь! Історія львівського фестивалю «Вивих»

Дїдько, Soom розпалися. Стогне Слобожанщина, карпатські ріки стають солоними від сліз. Давайте ж переслухаємо найкращий український альбом 2018 року.

https://www.youtube.com/watch?v=zuBmwFXbt88

Андрій Боборикін накатав стриманий розгром нової виставки Михайлова в ПАЦ. Претензії в першу чергу до нудної і невнятної кураторської роботи — запросили варяг з усяких центрів помпіду, а толку нуль. Хоча я навіть не знаю, як у 2019 можна зробити ненудного Михайлова: для мене вся ця агресивна канонізація Харківської школи вкладається в хорошу англійську ідіому «beating a dead horse». Але ви почитайте.

https://birdinflight.com/ru/vdohnovenie/critika/20190705-pac-critique.html

Ну і нагадую, що найцікавішого фотографа виставки звуть не Борис і зовсім не Михайлов, а дуже навіть Сергій.