Кидайте всі справи і біжіть залипати у знімки Вілі Фургало. На «Амнезії» опубліковані штук 60, на його фб-сторінці — кілька сотень, так що можна залипати до кінця дня.

Фургало зваблює легкістю і невульгарною інтимністю. Він фотографував багато і недбало, чим дуже схожий на наші інстаграми (але на відміну від нас із вами, має смак і може в композицію). Це один з тих фотографів, які вміють створювати несправжні спогади — здається, колись давно ти сам бухав з цими хіпанами, а ось ця дівчина тобі посміхалася в трамваї.

Крім всього іншого, це ще й дуже здорова альтернатива «Харківській школі фотографії», з якою всі носяться як з писаною торбою. У Борі Міхайлова і компанії — естетство, відтопирений мізинчик, загравання з коньюнктурою (ой-ой, голі бомжі™, вау) і відчайдушні спроби увійти в серйозне мистецтво. У Вілі Фургало — розмиті випадкові кадри, свята простота, загравання з львівськими тьолочками і повна позасистемність.

​​Віль Фургало (1934-2007) існував поза системою та «офіційним» фотографічним середовищем. На його знімках можна побачити Прохаська, Андруховича і юного Вакарчука, але найцікавіші кадри — вуличні. Тусовщики і неформали, немиті хіппі і замріяні відмінниці, стильні продавщиці і діти з обідраними колінами. Бурхливий і чуттєвий Львів 70-90-х дивиться нам прямо у вічі.

Читайте нову статтю і розглядайте кілька десятків унікальних портретів: Львівська богема на світлинах Вілі Фургало

Отже, літак над Венецією таки не полетів. Ура.

Проект Відкритої Групи на Бієнале мені сподобався своєю мегаломанською дебільністю, тому такий дебільний результат — найкращий з можливих. Вірую, бо абсурдно; мрію, бо мрії не збуваються. Амінь.

Новини зі світу української психонавтики: СТЕРЕЖИСЬ, ТЕМНИЙ ГОСПОДАРЕ, ЛЮДИНОДЗВІНОЧОК ПРИБУВАЄ!

https://www.youtube.com/watch?v=NOajAEdRmkc

Прометей низового шансон-арту Стас Волязловський уже півтора року не з нами, але його мистецтво продовжує палати і підпалювати. На днях старенька мама Стаса передала в колекцію Гриньових його діджитал-архів (жорсткий диск з купою відосів та всяких раритетів), багато графіки і кілька робіт на текстилі. Як заведено у нашому мистецькому середовищі, передача супроводжувалася в’ялим срачем і взаємними звинуваченнями — спершу у фейсбуках, а вчора вживу, на маленькій одноденній виставці в квартирі Гриньових. Срач переплітався з промовами про Великого Художника і його Неоціненний Вклад в Мистецтво.

А над усім цим висіла плазма, і на її екрані сам Стас Волязловський займався набагато важливішими справами: танцював біля сільського туалету і з закритими очима малював ногою хуї. Підкреслюючи таким чином різницю між Градом земним і Градом Божим.

https://www.youtube.com/watch?v=KAH3QW0713c

Ловіть ще пару інсайдерських анонсів. По-перше, під крилом Гриньових уже готується книга віршів (!) Волязловського, має вийти ближче до осені. По-друге, кореспондентка «Амнезії» поговорила з мамою Стаса і готує великий грунтовний матеріал (з вищезгаданими архівними раритетами). Слідкуйте за ефіром.

Я хоч і любитель усілякої «старовини», але далекий від думки, що «раніше було краще». Зараз відбувається купа всього цікавого, а тусовки минулого глобально не відрізнялися від сучасних (хіпстери були і 30, і 100 років тому). Треба не тупити і вишукувати ось це цікаве тут і зараз, пірнати в життя з відкритими очима.

І тим не менше, особливий дух 90-х складно заперечувати. Щось таке невловимо м’ясисте літало в повітрі, тільки що? Один зі спікерів нового матеріалу на «Амнезії» нарешті прояснив для мене ситуацію:

«Це зараз можна вибирати, куди б більше хотілось піти. Тоді виходив один класний фільм на рік, який ми переглядали десятки разів. Тоді все було трішки інакше в метафізичному сприйнятті життя і часу. Тому кожне явище ми сприймали рівноцінно: мені все подобалось, що робилось, бо все воно було нове. Для людей, які не були причетні до мистецтва чи до рок-культури, „Вивих“ був великим відкриттям (як говорив мій тато, „відкрились очі на глаза“), вони дізнались багато нового і, думаю, виросли здоровими та нормальними людьми.»

Іншими словами: люди тоді ще не встигли розповзстися по своїх норах і болотах, сформувати окремі закриті бульбашки. Давайте ж брати приклад і виповзати назустріч одне одному. Будьмо уважні.

​​Львів початку 90-х. На вулицях — перформанси, стенд-апи, відкриті мікрофони і парад розмальованих автомобілів. На музичних сценах виступають «Раббота ХО», «ВВ», «Плач Єремії» і Таїсія Повалій. В оперному — величний мюзикл від «Бу-Ба-Бу». А ще, наприклад, був конкурс краси з назвою «Королева дебілів».

«Вивих» прогримів у Львові двічі: в 1990 і 1992 роках. Поки радянська номенклатура поспішно перефарбовувалась у синьо-жовті кольори, молоді нонконформісти влаштували справжнє буйство свободи.

Читайте нову статтю: Вивихнуті всіх країн, єднайтесь! Історія львівського фестивалю «Вивих»

Дїдько, Soom розпалися. Стогне Слобожанщина, карпатські ріки стають солоними від сліз. Давайте ж переслухаємо найкращий український альбом 2018 року.

https://www.youtube.com/watch?v=zuBmwFXbt88

Андрій Боборикін накатав стриманий розгром нової виставки Михайлова в ПАЦ. Претензії в першу чергу до нудної і невнятної кураторської роботи — запросили варяг з усяких центрів помпіду, а толку нуль. Хоча я навіть не знаю, як у 2019 можна зробити ненудного Михайлова: для мене вся ця агресивна канонізація Харківської школи вкладається в хорошу англійську ідіому «beating a dead horse». Але ви почитайте.

https://birdinflight.com/ru/vdohnovenie/critika/20190705-pac-critique.html

Ну і нагадую, що найцікавішого фотографа виставки звуть не Борис і зовсім не Михайлов, а дуже навіть Сергій.

Сергій Мельниченко - BWChina #4, 2015

Знайомтесь, миргородський виконавець КозачоК — той самий нормальний український реп, якого ми всі чекали.

Ну тобто як «нормальний». Дебільні тексти, туалетний флоу, олдскульні біточки, мікрофон за сто гривень. Пісні про Сатану і чайні пакетики. Якщо вам до вподоби якийсь інший реп, то ви помилились каналом.

https://soundcloud.com/koza4okkk/secha-satani

В Козачка багато цікавих фітів. Найсвіжіший — з великим обнінським поетом Іваном Серебряковим, він же Ваня Айван з ЛП. Айван зачитав українською — це грандіозний крок у справі повзучої українізації РФ, яка тільки починається.

https://soundcloud.com/koza4okkk/tuberkulyoz-feat-vanyaayvan

Колекція Гриньових взяла інтерв’ю у самої себе: архіваріус колекції Катерина Лебедєва поговорила з Тетяною і Борисом Гриньовими.

Вони уже багато років колекціонують українське мистецтво ХХ століття — від Нарбута і Єрмілова до Іздрика і обох Чичканів. Мова йде про кілька сотень (чи тисяч?) робіт — це одна з найбільших приватних колекцій укрсусмиста. Свої трофеї пара не зажимає, а навпаки, постійно провітрює на різних ретроспективних виставках. Недавно ще сайт-музей запустився.

Найцікавіше, що бекграунд Бориса Гриньова далекий від мистецтва. Основне його заняття — це фізика; точніше, матеріалознавство. Наприклад, розробка та одержання сцинтиляційних низькофонових матеріалів для досліджень подвійного бета-розпаду, темної матерії і молекул. Так, я теж нічого не зрозумів, але звучить захоплююче. Віднедавна він ще й представник від України в ЦЕРН.

В інтерв’ю про фізику не говорять (а шкода), зате розповідають про передачу кількох мішків українського мистецтва в Центр Помпіду. Давно пора.

supportyourart.com/conversations/grynyovy

Взяв інтерв'ю в Олексія Ковжуна, людини зі зразково різноманітною біографією. Отак тусиш на вписках з Лєтовим і Цоєм, а потім оп, і стаєш політтехнологом. Косу для Тимошенко, до речі, саме при його команді придумали.

​​Олексій Ковжун організовував рок-концерти, знімався разом з Цоєм у фільмі «Кінець канікул», вів музичну програму «Пост», а потім зайнявся політичним консалтингом.

Він влаштував київський виступ Sonic Youth у 1989, працював над іміджем Юлії Тимошенко, а також випадково спровокував бунт у жіночій колонії.

Про це та багато іншого — у нашому інтерв'ю: Олексій Ковжун про концерти 80-х, телебачення 90-х і політику 00-х