Ловіть ще пару інсайдерських анонсів. По-перше, під крилом Гриньових уже готується книга віршів (!) Волязловського, має вийти ближче до осені. По-друге, кореспондентка «Амнезії» поговорила з мамою Стаса і готує великий грунтовний матеріал (з вищезгаданими архівними раритетами). Слідкуйте за ефіром.

Я хоч і любитель усілякої «старовини», але далекий від думки, що «раніше було краще». Зараз відбувається купа всього цікавого, а тусовки минулого глобально не відрізнялися від сучасних (хіпстери були і 30, і 100 років тому). Треба не тупити і вишукувати ось це цікаве тут і зараз, пірнати в життя з відкритими очима.

І тим не менше, особливий дух 90-х складно заперечувати. Щось таке невловимо м’ясисте літало в повітрі, тільки що? Один зі спікерів нового матеріалу на «Амнезії» нарешті прояснив для мене ситуацію:

«Це зараз можна вибирати, куди б більше хотілось піти. Тоді виходив один класний фільм на рік, який ми переглядали десятки разів. Тоді все було трішки інакше в метафізичному сприйнятті життя і часу. Тому кожне явище ми сприймали рівноцінно: мені все подобалось, що робилось, бо все воно було нове. Для людей, які не були причетні до мистецтва чи до рок-культури, „Вивих“ був великим відкриттям (як говорив мій тато, „відкрились очі на глаза“), вони дізнались багато нового і, думаю, виросли здоровими та нормальними людьми.»

Іншими словами: люди тоді ще не встигли розповзстися по своїх норах і болотах, сформувати окремі закриті бульбашки. Давайте ж брати приклад і виповзати назустріч одне одному. Будьмо уважні.

​​Львів початку 90-х. На вулицях — перформанси, стенд-апи, відкриті мікрофони і парад розмальованих автомобілів. На музичних сценах виступають «Раббота ХО», «ВВ», «Плач Єремії» і Таїсія Повалій. В оперному — величний мюзикл від «Бу-Ба-Бу». А ще, наприклад, був конкурс краси з назвою «Королева дебілів».

«Вивих» прогримів у Львові двічі: в 1990 і 1992 роках. Поки радянська номенклатура поспішно перефарбовувалась у синьо-жовті кольори, молоді нонконформісти влаштували справжнє буйство свободи.

Читайте нову статтю: Вивихнуті всіх країн, єднайтесь! Історія львівського фестивалю «Вивих»

Дїдько, Soom розпалися. Стогне Слобожанщина, карпатські ріки стають солоними від сліз. Давайте ж переслухаємо найкращий український альбом 2018 року.

https://www.youtube.com/watch?v=zuBmwFXbt88

Андрій Боборикін накатав стриманий розгром нової виставки Михайлова в ПАЦ. Претензії в першу чергу до нудної і невнятної кураторської роботи — запросили варяг з усяких центрів помпіду, а толку нуль. Хоча я навіть не знаю, як у 2019 можна зробити ненудного Михайлова: для мене вся ця агресивна канонізація Харківської школи вкладається в хорошу англійську ідіому «beating a dead horse». Але ви почитайте.

https://birdinflight.com/ru/vdohnovenie/critika/20190705-pac-critique.html

Ну і нагадую, що найцікавішого фотографа виставки звуть не Борис і зовсім не Михайлов, а дуже навіть Сергій.

Сергій Мельниченко - BWChina #4, 2015

Знайомтесь, миргородський виконавець КозачоК — той самий нормальний український реп, якого ми всі чекали.

Ну тобто як «нормальний». Дебільні тексти, туалетний флоу, олдскульні біточки, мікрофон за сто гривень. Пісні про Сатану і чайні пакетики. Якщо вам до вподоби якийсь інший реп, то ви помилились каналом.

https://soundcloud.com/koza4okkk/secha-satani

В Козачка багато цікавих фітів. Найсвіжіший — з великим обнінським поетом Іваном Серебряковим, він же Ваня Айван з ЛП. Айван зачитав українською — це грандіозний крок у справі повзучої українізації РФ, яка тільки починається.

https://soundcloud.com/koza4okkk/tuberkulyoz-feat-vanyaayvan

Колекція Гриньових взяла інтерв’ю у самої себе: архіваріус колекції Катерина Лебедєва поговорила з Тетяною і Борисом Гриньовими.

Вони уже багато років колекціонують українське мистецтво ХХ століття — від Нарбута і Єрмілова до Іздрика і обох Чичканів. Мова йде про кілька сотень (чи тисяч?) робіт — це одна з найбільших приватних колекцій укрсусмиста. Свої трофеї пара не зажимає, а навпаки, постійно провітрює на різних ретроспективних виставках. Недавно ще сайт-музей запустився.

Найцікавіше, що бекграунд Бориса Гриньова далекий від мистецтва. Основне його заняття — це фізика; точніше, матеріалознавство. Наприклад, розробка та одержання сцинтиляційних низькофонових матеріалів для досліджень подвійного бета-розпаду, темної матерії і молекул. Так, я теж нічого не зрозумів, але звучить захоплююче. Віднедавна він ще й представник від України в ЦЕРН.

В інтерв’ю про фізику не говорять (а шкода), зате розповідають про передачу кількох мішків українського мистецтва в Центр Помпіду. Давно пора.

supportyourart.com/conversations/grynyovy

Взяв інтерв'ю в Олексія Ковжуна, людини зі зразково різноманітною біографією. Отак тусиш на вписках з Лєтовим і Цоєм, а потім оп, і стаєш політтехнологом. Косу для Тимошенко, до речі, саме при його команді придумали.

​​Олексій Ковжун організовував рок-концерти, знімався разом з Цоєм у фільмі «Кінець канікул», вів музичну програму «Пост», а потім зайнявся політичним консалтингом.

Він влаштував київський виступ Sonic Youth у 1989, працював над іміджем Юлії Тимошенко, а також випадково спровокував бунт у жіночій колонії.

Про це та багато іншого — у нашому інтерв'ю: Олексій Ковжун про концерти 80-х, телебачення 90-х і політику 00-х

Всі на DIYство!

В четвер у Києві стартує велетенський діу-фестиваль різноманітних діу-активностей. Мільйон локацій (зокрема, обіцяють різні секретні поп-ап сквоти), мільярд учасників (від поетів і зіноробів до голандських нойзерів), трильйон перформансів (радіоп'єса! тату-фестиваль!) - контента настільки багато, що я в ньому геть заплутався і просто мовчки пускаю бульбашки.

Так що спробуйте самі розібратися. Ду іт йоселф, ага: facebook.com/events/346152559370454/

Побазарив з втіленням М1 золотого періоду - репером Вовою, котрий зі Львова. Не скажу, що це найцікавіше моє інтерв'ю, але точно найінтимніше. І досить несподіване в плані типажа героя: я очікував зустріти, умовно кажучи, Містера Пінатбаттера, а зустрів дуже навіть Принцесу Керолайн. Коли доля возюкає вас обличчям об неструганий стіл - будьте як Вова.

​​Артиста і телеведучого Вову зі Львова можна сміливо назвати обличчям україномовного репу 2000-х - його галицько-волинський флоу, стильний шмот і однойменне хіп-хоп-шоу на М1 наробили багато галасу у свій час. Останні кілька років Володимир провів у США, але зараз він знову вривається на українську сцену з новим міні-альбомом.

Володимир розповів нам про дитячі мрії, перші кроки в шоубізі, роботу на телебаченні, нові пісні і плани на майбутнє: Сихів, М1, Каліфорнія. Історія Вови зі Львова

Ну нарешті нормальне пацанське музло підвезли. Всім секс.

http://slukh.media/texts/interview/celoe/

Всі сміються з нашого прем’єра, який зненацька відвідав концерт праворадикальних гуртів «Сокира Перуна» і «Кому Вниз». В зв’язку з чим я пригадав ще одних героїв українського зігаметалу — «Сейтар». Точніше, знаменитий пранк, який мені недавно показав мій товариш гітлер @hirkyiguignol

Чувак дзвонить вокалісту «Сейтара» і ставить йому дуже важливе питання. Мовляв, крутий у вас гурт, пацани, я тільки одне не розумію: нахуя вам цей жид?

Діалог, достойний найкращого сіткома. Зацініть, там цілий сюжет розвивається. Я от переслуховую п’ятий раз і усцикаюсь як вперше.

Аудіозапису уже кілька років. За неперевіреними даними, сам пранкер зараз працює викладачем філософії. Чим зараз займаються «Сейтар», я не знаю; сподіваюся, продовжують боротьбу за чистоту білої раси.

Власне, «Сейтар» звучить ось так. Найзіговіші треки з Ютуба постійно видаляють, ясна річ, але скласти враження можна. Лайк, якщо ти білий; репост, якщо мрієш бути приборканим.

https://www.youtube.com/watch?v=dQWLEU8I2fk

Фільм Нарімана Алієва «Додому» справді такий неймовірний, як усі говорять (або мовчать, і правильно роблять). Чудово написаний, міцно зіграний, з об’ємними персонажами і кайфовою візуалкою. А ще, пробачте мою патріархальність, дуже чоловічий.

Батько везе тіло старшого сина з Києва у Крим, щоб похоронити його на рідній землі. На пасажирському сидінні — молодший син, у якого складні стосунки і з батьком, і з Кримом. Ось, власне, і весь сюжет, особливих твістів і несподіванок там не буде. Сім’я — кримсько-татарська, Крим — окупований, мрець — загинув на війні.

З подібними темами і настроями працює Жадан в романі «Інтернат». Але якщо герої Жадана виявляються безпорадними перед колесами Історії, то тут все навпаки: ніяка Історія не здатна зупинити відчайдушного батька; особисте перемагає політичне. Врешті, перемагає навіть саму смерть. Молодий Алієв (йому лише 26) зі своїм дебютним фільмом застрибує в такі глибини, до яких і близько не добирався талановитий фігляр Жадан.

При густій соціальній проблематиці (російська агресія, травматична депортація; кордони між країнами, етносами і релігіями) фільм виявився інтимним і людським. При цьому тут немає чорнухи і тупого вижимання емпатії (на відміну від «Донбасу» і «Племені», наприклад). Це страшне і жорстоке кіно, але в той же час надиво добре і піднесене, в невульгарному сенсі сімейне. Дуже важке і нестерпно легке — як грудка землі, яку кидаєш на труну близької людини.

Подивіться обов’язково. В прокаті з 7 листопада.

https://www.youtube.com/watch?v=HOGt6HqV3OQ

Голова — це зайвий орган, як апендикс. Одеський панк-дует «Ацефалы» («Безголові» по-нашому) нарешті залив свої волохаті демки на Бендкемп, давайте слухати!

«Я вижу тебя в окне, на моем лице акне», — співають «Ацефали», і одразу стає добре.

«Мы не просто жуки, супер жуки-пауки. Давно дружим мы с тобой, курим банки на постой», — співають «Ацефали», і хочеться залізти під стіл і там потанцювати.

https://acephals.bandcamp.com/album/--2