Вконташа: https://vk.com/svitlozine
Фебе: facebook.com/events/428759927497394/
А хто в цей вечір піде на Атлас Вікенд - той лох і обивала, фу таким бути.

А сьогодні в нашій постійній рубриці «Астенічні архіви» ми послухаємо КАЗМА-КАЗМА. Проект виник у Харкові на початку 90-х і проіснував кілька років. Чуваки грали дуже кучеряву панк-стилізацію під ренессансні пісні трубадурів: дивовижний гібрид Монтеверді і Velvet Underground. Бомж-бароко!

Це взагалі дуже цікава тема для дослідження: бароко в українському підземеллі 90-х. В Києві, наприклад, нішу трубадурів зайняли «Коллежский Асессор». Художники Паркомуни теж сюди цілком вписуються. Очевидно, літало щось таке в повітрі.

«Казма-Казма» завершила існування в 1995-му і переродилася в не менш культовий проект Foa Hoka. От тільки від ренесансних мотивів чуваки відмовились і експериментували з танцювальнішою/конвенційнішою музикою. Ходять чутки, що один з лідерів проекту Женя Ходош пару років тому випустив новий матеріал під вивіскою Kazma Orchestra, але я ніяк не можу нагуглити. Маякніть, якщо раптом знайдете.

І ще один fun fact: на останньому альбомі Казма Казма дує у фагот Олег Михайлюта. Той що «Танок на Майдані Конго», ага. Тісний Харків, тісний світ.

На відео — ранній виступ харківських трубадурів у Москві (1991). Луки у пацанів агонь.

https://www.youtube.com/watch?v=LFbSCwMNJcE

Позавчора в Кощєї (@coschey) шумно шуміли шумовики, і заодно була привідкрита бібліотека зінів. Привідкрита - тому що передпрем'єрний показ, повноцінна прем'єра планується 15 липня, підписуйтесь тут: https://www.facebook.com/events/840840709403912/

Виходить, що за кілька місяців у Києві з'явилося аж три мистецько-паперових точки: «Відкрита біліотека красних мистецтв» у Плівці (@vidkryta), бібліотека 665 в Портхабі, і тепер ось Кощєй. Український паперовий рівайвал іде повним ходом. Найновіша бібліотека вигідно відрізняється своєю бомжацькою трушністю: якщо у Плівці переважно масові видання, а в Портхабі - ілюстраторське естетство, то в Кощєї лежать конкретно-блядь-ЗІНИ. Хардкор-панк, домашній принтер, верстка ножицями і кульковою ручкою, репортажі з концертів для двох калік, лівацтво і веганство, бруд і угар - все як має бути. Головне щоб тамтешня колекція не потонула в грунтових водах.

А в регіонах є щось подібне? Пишіть, якщо є, Гіпертелія надішле подарунок.

Зненацький реліз: Гіпертелія-009, тираж 9 примірників, ексклюзивно для бродячої виставки "480й кілометр". Київський паноптикум почнеться вже сьогодні о 16 в Мезаніні, попереду Дніпро, Одеса і ще кілька міст. Нагадую, що проїбати цю подію грішно: Леніна Пакет на сцені, пацани, альо. https://www.instagram.com/p/BWCclq8hTYr/

Ваня Айван і Масльонок на фоні відсутності Леніна у Києві

«Я документирую наивную субкультуру общественного пространства, которая возникла на руинах Советского Союза. Ее характерная черта — отсутствие осознанного автора. Наши города наполнены объектами, возникшими случайно — часто через наслоения, когда каждый новый автор игнорирует задумку предыдущего. Эрозия, бродячие собаки и дикая растительность, отмывание денег и просто глупость — все это складывается в уникальные формы, с которыми я работаю. Никто за них не в ответе — на все воля Божа».

Теологічний аспект висказування сумнівний (не забуваймо, що у диявола теж є воля), але ось це свавільне саморозгортання реальності і зависання об'єкта в порожнечі нам подобається. Ну і кольори їбуть очі.

Скільки можна пережовувати пострадянськість, запитаєте ви? А от поки не пережуємо повністю, доти і будемо жувати. Давайте-давайте, рухайте щелепами.

https://birdinflight.com/ru/vdohnovenie/fotoproect/20170625-lvov-bozha-volia-polyakov.html

Я недавно писав про бібліотеку зінів у Кощєї на Ярославській - так от, в суботу вона відкривається офіційно і повноцінно. Під музику і з танцюльками. Гіпертелія там, звісно, теж буде; цього разу я навіть прочитаю щось схоже на лекцію. Про середньовічний туризм, ренессансну оптику і фаворське світло. Ну і про папірці.

https://www.facebook.com/events/840840709403912/

Ілія Дереворитник — «Грім і град» (приблизно 1649)

Андрій «Пульсирующая вена чувственной глубины» Горохов, релігійний філософ і останній стовп музкритики, зараз займається київським клубом з чудесною назвою ОКСАНА! (саме так, зі знаком оклику). І робить усе дуже правильно: смішні формати, божевільні прес-релізи, дикі музиканти. Найрадикальніша тамтешня туса останніх місяців — «Єврослухання», коли в розпал Євробачення Горохов поставив в центрі зала величезну колонку, з якої звучали нарізані шматочки Булєза, Мессіана та інших європейських композиторів ХХ століття, а на відеопроекції смішно стрибали священні телята поп-музики: Роберт Сміт, Морріссі, вот ето вот всьо.

Оксані! не вистачало тільки внятного маніфесту, і ось він з’явився — у вигляді невнятного інтерв’ю.

https://izone.ua/ru/news/55

«С одной стороны, надо либерально относиться к музыкантам, но с другой стороны — они все упёртые и застойные, настоящие дети эпохи Януковича, когда в музыке был порядок. В Киеве радикально не хватает музыкального свободомыслия и бесбашенности. Царит формат и строгость. И потому и нам приходится отвечать на вопросы о нашем формате, то есть о том, тюрьмой какого типа мы являемся»

Біографічна довідка: починав як масковський художник, (іронічно) зігував з Джемалєм і Дугіним в роки їхнього розквіту, переїхав у Німеччину, сторожив телевишку, заробив культовий статус завдяки радіопередачі «Музпросвет», пізніше опинився в Донецьку, спостерігав прихід Стрєлкова і його пиздобратії, втік разом з Ізоляцією у Київ. Пише маніакальні тексти про мистецтво на ФБ. Снобствує і проповідує. Ухає і перекочується.

VAVA — геніальний у своєму тупому напорі нойз-проект з Києва. Істота невідомого походження дико лупить в барабани і кричить в істериці. Є підозра, що ще одна істота в цей час додає електронних шумів, але в темряві погано видно. Може і немає нікого. Може це наші дитячі страхи матеріалізувались і навалюють нам по морді.

Нойз взагалі дуже дитяча музика (саме тому на правильних шумогігах стільки нестримної ейфорії), і VAVA цю дитячість тільки підкреслює. Сидить немовля, гримить погремушками і верещить, тому що в нього вава.

У свою чергу, вава, тобто травма — ключовий момент дитинства. Я маю на увазі лаканіанську травму: зіткнення з реальністю, яку неможливо асимілювати; травматичний досвід усвідомлення твоєї окремості-від-світу. По Лакану, саме травма вирвала тебе із мутної води імманентності. Твоє «я» — це і є вава, яка ніяк не загоїться.

Коротше кажучи, прадавнє і глибинне звучить саме так. Слухайте уважно:

https://rotovaporojninarecords.bandcamp.com/album/demo-2017

Тарас Шевченко - «Натурщик»

«Зона обуеваемой суровости» — розкішна діу-компіляція 1995 року, зібрана покійним басистом «Коллежского Асессора» Олександром Києвцевим. Чотирнадцять гуртів, шістнадцять треків. Назви пісень, на жаль, не збереглись, зате яка обкладинка!

Головним чином це різні сорти пост-панку, але трапляється і щось зовсім некатегоризабельне. Особливу увагу зверніть на гурт «Вербахльос» — знову кучеряве бароко, схоже на наш улюблений «Цукор Біла Смерть», але густіше. Ближче до фіналу збірника вигулькує Фома (той котрий пізніше співав у «Мандрах») і навалює нереальний зігафолк, десь посередині між Скотом Уокером і Горшком.

Збірник, очевидно, дуже тусовочний, навіть сімейний — але все ж дає непогане уявлення того, як звучали київські підвали двадцять років тому. Охуєнно звучали. Суворо і буйно.

Минають роки, народжуються і занепадають імперії, вітри вічності здувають наші пісочні мафи, а людина-грім Олександр Піпа залишається стояти недосяжним колосом, і хуй хтось його посуне з Олімпу.

Попрощавшись з поп-машиною «Воплі Відоплясова» і погравшись в алкопанк з «Борщем», Піпа організував дует Attraktor: бас, барабани і максимальний угар. Іноді до них приєднується додатковий вокаліст, який співає, натурально, оперні арії. Вчора прогримів їхній концерт на Іллінській; взагалі-то, це був цілий бас-фест, але решта гуртів на фоні Аттрактора виглядали затягнутим розігрівом. Концерт, як завжди, обернувся релігійним досвідом. Виправдовуючи свою назву, дует проїхався по публіці трактором.

Незадовго до виступу нам вдалося взяти дуже лаконічне інтерв’ю у зірки. Лаконічне і переповнене концентрованою мудрістю.

http://telegra.ph/Govorit-Oleksandr-P%D1%96pa-08-06

Гіпертелія вискочила прищем на «Телекритиці» в компанії інших паперових фетишистів. Нахуя папір в епоху інтернета, запитує кореспондент. Нахуя інтернет, відповідає Шешуряк.

«...Друге, людське пояснення – якраз про забуття. Коли ти гортаєш стрічку Facebook, ти в забутті, ти роззосереджений, ти спиш. Смокчеш ерзац-емоції і пускаєш слюні. Читаєш по діагоналі, забуваєш прочитане через дві хвилини. Натомість паперовий об'єкт в твоїх руках не може не розбудити. Контакт з папером – це подія, а клік по лінку – це антиподія, це дзвінке ніщо. Папірці потрібні, щоб прокидатися»

Клікайте по лінку, спіть глибше: http://ru.telekritika.ua/dusia/ukrainskii-samizdat-komu-eto-nuzhno-v-epohu-interneta-675323

Український репер Михайль Семенко викликає московського репера Маяковського на батл, 1922 рік. Маяк батлитись засцяв, але через 8 років таки зробив свій вибір. Семенка трохи пізніше забатлили гебісти.

Володимир Стрельников - «Міський пейзаж» (1964). Один з найточніших портретів Одеси.

Віктор Музичук і група «Вікторія». Альбом «Тусовка», 1997 рік. Сінті-поп-рокабілі-електрозігафолк з смт Гоща, Рівненська область. В завалах бендкемпа іноді можна знайти абсолютно нереальні штуки.

https://muzychukvictor.bandcamp.com/album/nac-1997

Музичук не дострибнув до «Території А», виступав головним чином на провінційних фестивалях і загалом ніде за межами Гощанського районного центру дітей та юнацтва не відомий. Дарма. Це дивовижна музика: повністю зіткана зі штампів, але при цьому дуже кучеряво зіграна і записана. Послухайте цей синтезатор і спробуйте не їбанутись.

Сільське весілля, рок-н-ролл, пост-панк з холодним жіночим вокалом, а під фінал навіть реп, прости-господи. Музичук стрибає по жанрах як метелик і жалить як Олена Пчілка. Постмодернізм у своїй найлюдянішій формі. Саунд «Хамерманів», до речі, якраз з цієї естетики виріс.

(Зацініть також його пісні 80х, сусідній альбом на бендкемпі. Там перестроєчна дермантинова романтика, вам таке подобається. Свіжі записи останніх років там теж є, але вони уже зовсім на любителя.)

Але це ще не все. Знайшовся також профіль Віктора Музичука на ютубі. Парочка древніх музичних відео особливого інтересу не викликають, зате є шедевр народної документалістики: «Поле Чудес» для гощанських старшокласників, 1994 рік. По-перше, у них є справжній барабан. По-друге, у них є справжній стенд з буквами, яким керує шикарна напомажена чіка. По-третє, живий музичний супровід: за синтезатором сам маестро Музичук. Оцініть звукове рішення для неправильних відповідей! Оцініть хаєр і білу краватку!

За грою спостерігає Тарас Григорович під вишиваним рушничком. На барабані часто випадає сектор «Приз», але школярі не ведуться і продовжують гру. Дійство двічі переривається музичними номерами: спершу народна пісня від школярок (охуєнна), а пізніше і сам маестро з гітарою. Серед головних призів — магнітофон «Маяк» і 9 мільйонів карбованців (це десь 50 баксів, нормально). Під час супергри (увага, спойлер) організатори феєрично переплутали Юнга і Юма, але фіналіст не помітив.

І хочеться перенестись туди, в смт Гоща, в 1994 рік. Хочеться взяти за руку богиню з першої трійки і піти з нею на гурток спортивної гімнастики. Хочеться писати гуморески для стінгазети, читати вірші зі сцени актового залу і зависати в підсобці з патлатим Музичуком. І готуватися до районної олімпіади. І бігти назустріч сонцю.

https://www.youtube.com/watch?v=OlxW_YIgfq4

Багатогранна й неповторна українська культура, мов діамант у пупі Миколи Мозгового.