Довгаль знаменитий в першу чергу ілюстраціями до радянської фантастики. Наприклад, до першого українського роману про зомбі. Ілюстрації бережно відскановані тут:

http://uartlib.org/exclusive/prekrasni-katastrofi/

(А сам роман нескладно нагуглити в електронному вигляді)

Закопуємось ще глибше в андерграунд. Тобто, пірнаємо. Тепер уже абсолютно буквально - в підземні води.

Несподівано захоплюючий текст про малі київські річки, більшість з яких протікає під поверхнею видимої реальності і відома тільки спеціалістам. Колись давно вони були страшенно важливою частиною міста - і в містично-релігійному сенсі, і в сенсі інфраструктури - а тепер перетворені на колеткори і безіменні річки-вонючки. Ентузіасти намагаються повернути річкам їхні імена. (А в ідеалі ще й воскресити; Либідь перша у черзі.)

Іноді ця водна хтонь нагадує про свою силу. Куренівський потоп 1961 року, коли вулиця Теліги перетворилась на селевий потік і змила к хуям півтори тисячі людей, - найвідоміший приклад.

Окремою лінією - біль археологів. Довкола малих річок завжди булькав людський побут і осідало багато артефактів минулого. Тепер велика частина цих скарбів пройобана совками, решта - назавжди похована під промзонами.

Мегаполіс і потойбіччя, смерть і водні процедури. Ідеальне комбо.

http://texty.org.ua/d/kyiv_rivers/

Kotra релізнув сьогодні новий альбом - прекрасний, мов розширені зіниці; страшний, як тремор на світанку.

Для тих, хто не в курсі: Kotra, він же Дмитро Федоренко, займається великим і величним лейблом Kvitnu. Років шість тому Kvitnu були головною ерогенною зоною нашої прогресивної електронщини. Хто обіймав колонки в клубі Сінема о п'ятій ранку під звуки Заволоки - той розуміє, про що я. Досить швидко лейблу стало тісно в українській пісочниці і він перемістився, зненацька, у Відень. Цікаві досліди продовжуються, але тутешні радари ловлять їх усе рідше.

Новий альбом називається «Цикада» і звучить відповідно: гулке тріщання невидимих комах іде через всі треки (і осідає десь у твоєму шлунку). Власне, більше нічого там і не відбувається, але мікроскоп Федоренка розкриває ці комашині вібрації з усіх боків і вимірів. Тусовка Kvitnu завжди вирізнялася уважною роботою над деталями.

Слухайте на максимальній гучності.

http://shop.kvitnu.com/album/cicada

Ми існуємо одночасно в багатьох реальностях - не паралельних, а дуже навіть перпендикулярних і взаємодотичних. Найцікавіші пригоди відбуваються під час переміщення людей і предметів з одної реальності в іншу: в цей момент коліщата світобудови труться одне об одне, летять іскри, валить дим.

Таке переміщення недавно влаштував художник Андрій Страхов. Завдяки його старанням поламані щелепи невідомих людей 1950х років перейшли з профанної медично-наукової реальності в сакральну мистецько-містичну.

«Недавно мне попал в руки странный и любопытный документ — двухтомная диссертация кандидата медицинских наук Л. В. Назаренко. Машинописный текст в коричневом кожаном переплёте объёмом в несколько сот страниц, снабжённых обширным фотоматериалом, был отпечатан в Киевском стоматологическом институте в 1955 году. Название диссертации — "Переломы челюстей в мирное время и их лечение". Я был очарован фотопортретами изувеченных лиц с ротовыми распорками наподобие кляп-рамок "Паук", обнажающими всю прелесть челюстной травмы, и мне захотелось украсить их цветами и кружевами. Я решил провести субъективный опыт воссоздания вымышленных образов видений пациентов, находившихся под наркозом в процессе операции по восстановлению повреждений»

Колажі Страхова і мікроінтерв'ю - на тумблері «ОКО»:

http://oko-mag.tumblr.com/post/166845638762/strakhov

«Туалетна книга мертвих»

В п’ятницю відкрилася виставка «Портал» в КМДА. Задумка ось яка: художники (а їх купа, чоловік 15) ніби перебувають в діалозі з різними «опініон-лідерами». Кожна робота — відсилка до певної знаменитості: Босх, Шевченко, Берроуз і так далі.

Опініон-лідер — це така людина, яка думає замість мене, якій я віддаю осмислення світу на аутсорс. Тому говорити з ним — затія дуже первісно-містична, дораціональна; як молитися якому-небудь духу дерева.

Так що діалог, прямо скажемо, не вийшов, натомість вийшов веселий неймдроппінг — що цілком відповідає духу часу, зараз всі діалоги такі. В колонній залі КМДА все рябить, як стрічка Тамблера, їбе око і приємно розрихлює лобні долі. На фоні недавніх гучних і абсолютно безпонтових арт-проектів — так узагалі неначе освіжаючий ковток слабоалкоголки.

Останні років 20 прийнято повторювати, що свято сучасного мистецтва скінчилося, і насуплювати суворі обличчя. Ну так, скінчилося. Але ви ж знаєте, як це буває: на кожній вечірці залишається пізній гість, який з останніх сил пропонує збігати в цілодобовий за ще одною літрухою і позалипати в прикольні відоси. Між іншим, зазвичай саме такі гості потім допомагають прибирати срач.

Один з найугарніших експонатів - караоке імені Йозефа Бойза. Нормальних фотографій експозиції в інтернетах ще немає, тому вибачте, доведеться дивитися своїми очима: facebook.com/events/173790136538423

Він любив його, він любив її,
Він казав, я вільний в своїй сім'ї
Він казав, я вільний від ваших снів
Він напевне жити як всі хотів

Він шукав слова, не знаходив їх
Він бував чужим на землі своїх
Все життя було із одних зусиль:
Він шукав людей, а знаходив біль.

Ірина Білик ахуєнна, хто не згоден - відписуємось.

https://www.youtube.com/watch?v=jGDpqbVPInA

Забиваємо піпетки і слухаємо один з головних українських релізів цієї осені - епішку Kasu Weri. Бомбова обкурена сладжуха, те що лікар прописав в таку погоду. Лише чотири трека, тому слухати доводиться на репіті, за один раз не встигаєш навіть з підлоги піднятися після падіння.

Взагалі-то це чудо вийшло ще в кінці вересня, але зараз з'явився приємний інформаційний привід, щоб про нього нагадати: 18 листопада в клубі Ass Co Bar буде перша київська презентація (деталі самі погугліть).

На певному етапі розвитку музичної індустрії (ну, коли капіталізм остаточно переміг) музику почали описувати через її функцію, як утилітарний продукт: ось музика для романтичної меланхолії, ось музика для веселих вписок, а ось для прогулянок по нічному місту. Окей, в такому разі нова епіха Kasu Weri - це музика для зосередженого нюхання кози і ловлі молдаванів під час діалектичного переходу з чорнозему в попелище. Щасливої дороги!

http://kasuweri.bandcamp.com/album/from-soil-to-ashes

Художник Вова Воротньов (раніше відомий як графітяр Lodek) взяв у Червонограді шматок вугілля і пішки пішов з ним у Лисичанськ. Прогулянка в тисячу кілометрів зайняла більше місяця. Воротньов чесно протопав на своїх двох всю країну, зупиняючись на ніч в живописних єбєнях. Дуже простий і влучний ритуал: тут і політичний жест, і персональне надзусилля, і антропологічне дослідження.

Воротньов повернувся і тепер всіляко відчитується і рапортує про подорож (а розповісти є про що!). Дорожні фотографії можна було подивитися в Арсеналі, а на днях вийшло хороше інтерв'ю для Bird in Flight:

https://birdinflight.com/ru/vdohnovenie/opyt/20171107-vova-vorotnev.html

Найцікавіша репліка - про народне митецтво: «Знаками на воротах я заинтересовался давно. Это какая-то языческая символика, кустарно сваренная конструкция, покраска эмалью ПФ-115 и бессознательное повторение паттернов по всей стране. Со временем я по-своему расшифровал этот код. Все эти ромбы — это не абракадабра, а символы, репрезентующие народное мировоззрение. Так, пространство традиционных ворот делится на три уровня. Нижний — это вода, подземные воды. Передается чаще всего горизонтальными линиями или опускается как маргинальное, незначительное. Посередине главный уровень — Царь-ромб. Это знак земли, поля, огражденной территории и фертильности. Все это сверху освещают солярные знаки. На этот паттерн часто накладываются декоративные элементы — цветы, фрукты, лебеди».

Євген Волобуєв - «Ранок» (1954)

Одного разу резидент «Гіпертелії» Катя Лебедєва пішла на антикварний базар в МВЦ (і про Лебедєву, і про базар я писав раніше, прокрутіть на кілька тижнів назад кому цікаво) — і знайшла там скарб. Два альбоми для малювання, заповнені диким аутсайдер-артом: лебеді, коники, Сталін, Грушевський, квіточки та інші чорноземно-радянські мотиви. Альбоми (як поліграфічна продукція) були випущені в 1950-х роках. Прізвище художника — Міщенко. Більше абсолютно нічого не відомо.

Міщенко — наш герой і кумир. Міщенко — наш предтеча і пророк. Якщо вас запитають, хто найкращий українсько-радянський художник, відповідайте твердо і впевнено: Міщенко.

Лебедєва купила ці малюнки, відсканувала, зверстала в художній альбом і видає під крилом свого проекту «Бібліотека українського мистецтва» (uartlib.org). Презентація відбудеться 3 грудня в київському Музеї Тичини. «Гіпертелія» на підсосі: я покажу свій новий зін (теж про прикордонні стани мистецтва, тільки трохи з іншого боку) і відчитаю проповідь.

Отже, 3 грудня, початок о 15:30. Також в програмі танець (!) і виступ бандуристки (!!!). Де ви ще таке побачите? https://www.facebook.com/events/150342689053334/

Василь Васильців — геній, якого ми проїбали.

Згадайте. Середина нульових років, в Україні повним ходом іде первинне накопичення інтернетів, ще не вдарила чергова криза, все тільки починається. З небуття прямо в небо виривається гігантський стов світла — це Василь Васильців. Юний Ікар з гітаркою і ніжним крихким голосом, уособлення щирості і вітальної народної музичності. Він став одним з перших наших мем-артистів, але статус мема так і не переріс — і в цьому величезна трагедія (і наша з вами вина, дорогі друзі). Його любили, але не розуміли. Ніхто не усвідомлював масштаб Василя (крім хіба що Esthetic Education, які присвятили йому прекрасну оду) — всі тільки хіхікали собі в труси. Ікар політав над нами і повернувся в небуття.

Ну гаразд, не те щоби прямо в небуття. Він все ще живий і все ще красунчик, продовжує писати пісні, іноді виступає у Львові, працює маркетологом, скоро захистить дисертацію (правда). Недавно навіть взяв участь у фестивалі «86» і зняв кліп у Славутичі. Але воскові крила, прямо скажемо, обгоріли.

Зараз, на фоні глобального накопичення піздєца, його старі пісні звучать абсолютно нереально. Ніби молода Пі Джей Харві під мдмашечкою; ніби добрий близнюк Суісайд; ніби Морріссі, який нерешті нормально потрахався. Справжній скарб.

https://www.youtube.com/watch?v=8BZyquoxZVo

Людина, що народилася і виросла в Україні, не любить своєї природи? Не розуміє її краси? Її безкраїх полів? Ранкового лісу? Нічних співів соловейка? Карпатських полонин? Львівських кав’ярень? Ревучого Дніпра? Української пісні? Українського характеру? Ти ж українець? Ти народився в Україні? Ти дивився «Мелораму»? Ти читав журнал «Молоко»? Ти вболівав за Руслану на Євробаченні? Ти стояв на Майдані? Ти їздив у Славутич? У Славутич їздив? Їздив, га? Їздив? Чого мовчиш? Ти їздив у Славутич? Їздив? Заїло, ге? Їздив у Славутич? Ти, хуй? У Славутич їздив? Їздив, шляк би тебе трафив? Їздив у Славутич бля? Їздив бля? Їздив бля?

https://www.youtube.com/watch?v=N3zmyRU2HRo

Починаємо на нашому каналі серію гостьових статтей: резидент Гіпертелії (а також музикант і перформер) Ярослав Савченко підбив підсумки року в українській електроніці. Для тих, хто ходить на дискотеки і для тих, хто сидить вдома як сич — шість дуже різних і дуже правильних релізів.

http://telegra.ph/EHLEKTROTOP-11-28

Юрій Болса - «Форма з медалями» (2017)

Завтра у київській галереї FACE (ота що біля Лаври) відкриється фотовиставка Сергія Мельниченка, який буквально на очах виріс з талановитого початківця до одного з найпомітніших українських фотографів (а чим займались ви останні п'ять років?). Здається, всі вже встигли роздивитись фотопроект про закулісся китайських клубів, але на виставці начебто покажуть його «розширений варіант». В будь-якому разі, Гіпертелія радить слідкувати за Мельниченком: це вам не підзалупна террірічардсонщина з цицьками і коврами, яку ви всі так любите, а направду нетривіальний і уважний погляд кудись в глибину. За куліси, в усіх сенсах.

facebook.com/events/962852863865001/

Розворот Мельниченка в другому номері журнала «Необратимая Мясистость» (2013), присвяченому смерті і водним процедурам.