​100 днів війни

Із такою темою сьогодні усім в KindGeek прийшов мій лист. Ділюсь з вами його скороченою версією, яка, на мою думку, може бути цікавою, особливо тим хто працює в #ІТ індустрії.

Сьогодні рівно 100 днів з моменту початку повномасштабної війни.

Колись настане день, і ми зможемо повернутись до мирного життя, але ми ніколи не зможемо повернутись в 23 лютого 2022 року.

Життя в мирний час – це багато в чому гра в імітацію. Мирний час дає можливість для маневрів, підмін понять та маніпуляцій, помилок, які складно помітити і легко можна приховати чи подати, як правильне рішення, або ж просто згладити. Війна ж не дозволяє жонглювати десятками різними масок нашої особистості, вона оголює нашу суть, показує нас без прикрас – справжніми, не дозволяє видавати бажане за дійсне.

Ці дні змінили життя кожного з нас. У кожного свої висновки та виклики.

Проте, як на мене, головний висновок цих ста днів – те, що це власне тільки ПЕРШІ 100 днів війни. Будуть наступні. І нам потрібно налаштовуватись на довготривалу боротьбу та перебудовувати свою поведінку, цілі та звички відповідно до об’єктивної реальності. А саме: не зупинятись та продовжувати нарощувати допомогу ЗСУ.

Останнім часом Антон та я досить тісно спілкуємось та співпрацюємо із ЗСУ по ряду проєктів. Окрім конкретних результатів, це також дозволяє нам виходити за межі своєї інформаційної «бульбашки». Та з першоджерела розуміти, які тектонічні зусилля та мужність щодня проявляють наші воїни.

Ніхто з нас не сумнівається в перемозі України. Єдине питання в тому, якою ціною ця перемога нам дасться. І ми повинні пам’ятати про те, що ми відчуваємо безпеку в деяких містах і маємо змогу працювати, є реальним тільки тому, що кожного дня гинуть наші солдати, захищаючи нас. Тому до перемоги ми повинні поставити їхні інтереси вище своїх.

На жаль, наша економіка в реанімації, і з деякими речами доведеться зачекати. За даними статистики сайту Rabota-ua, на 1 вакансію в середньому приходить 190 резюме. На Work-ua співвідношення схоже – 1:172. Тобто потреба у роботі в 5 разів більше перевищує пропозицію. Ці дані наглядно демонструють те, наскільки нашій галузі пощастило в порівнянні з ситуацією в країні загалом.

Ми повинні цінувати це. Також з спілкування з фондом «Повернись Живим» ми розуміємо, що суми, які отримують благодійні фонди, різко зменшуються. Люди втомлюються, а велика їх частина, яка без роботи, просто втрачає можливість допомагати фінансово ЗСУ. Тому ми вдячні кожному та кожній, хто відраховує % від своєї винагороди, на потреби Армії. Ви великі молодці. Ці гроші рятують життя.

Також, як ви знаєте, Національний банк України через війну (+ зловживання частини наших громадян) та для втримання фінансової стабільності країни відпустив готівковий курс долара, водночас залишивши фіксованим курс продажу для експортерів. Можна довго дискутувати про правильність таких методів, проте для цього потрібно мати повноту інформації. Звичайно, це не може подобатись експортерам, бо це спричиняє розрив в ціні між купівлею та продажем долара. І ми надіємось, що ці обмеження найближчим часом знімуть, проте, це воєнний час, і нам соромно за компанії нашої індустрії, які стимулюють своїх працівників реєструвати рахунки за кордоном, тим самим зменшуючи потік валюти в Україну, що в свою чергу зменшує податкові надходження до бюджету, які так потрібні нашій армії.

Звичайно, можна сказати, що це вибір та совість кожної окремої людини та компанії. Однак для нас це питання віри у свою країну та питання цінностей. Як і повідомляли на початку війни, за ці сто днів власники компанії жодного разу не виплачували собі зарплати/дивіденди, а весь прибуток перенаправляли на потреби захисту нашої країни.

Ми віримо, що ви розділяєте наші цінності, ми вдячні вам за вашу роботу! Будь ласка, бережіть себе та своїх близьких, продовжуйте робити те, що вмієте робити найкраще. Кожен на своєму місці, зараз це дуже важливо для України, бо кожна така доконана дія – це наш крок до перемоги!

Разом до перемоги!
Слава героям України!
Слава ЗСУ!

from fb

Я

Колоніальна освіта - це коли ти з піною біля роту вбиваєшся за пам'ятники Булгакову, Толстому, Достоєвському, а прізвища Хвильовий, Курбас, Підмогильний, Зеров. Плужник навіть не чув. Ну, може чув, але хто вони, що робили, чим відомі - хто зна.

Це коли плутаєшся і час від часу розповідаєш про "велику вітчизняну", бо саме ця назва намертво вклеєна в мозок, а перед тим, як виправити себе і промовити "Друга світова", робиш паузу, згадуючи.

Це коли кажеш "Прибалтика", "Киргизія", "Молдавія" замість - країни Балтії, Киргизстан, Молдова.

Це коли вперше, і зовсім недавно почув географічну назву Сандармох, і поки не загуглив, що то таке і з чим його їдять. Або не чув. І нічого про той Сандармох не знаєш.

Невідомо точно, скільки було репресовано української інтелігенції у часи сталінських репресій періоду Розстріляного відродження. Деякі дані свідчать про знищення близько 30 000 осіб.
ТРИДЦЯТЬ ТИСЯЧ, вдумайтеся в цю страшну цифру! Було страчено цвіт української нації. Письменники, художники, лірники, кобзарі (розстріляного з'їзду кобзарів не було, то легенда, але це не заважало нищити кобзарів по всій країні), кінематографісти, режисери, актори, драматурги, журналісти, публіцисти, перекладачі, літературознавці, сценаристи…

В 1930 році друкувалися 259 українських письменників, а вже після 1938 року - лише 36! Із 223 письменників - 192 були репресованими (розстріляними чи засланими в табори з можливим подальшим розстрілом чи смертю), 16 - зникли безвісти, 8 - вчинили самогубство.
Тому ми так тяжко виповзаємо з оцього, колоніального. Тому в моїй Одесі до останнього слухали і захоплювалися Биковим. Мліли від інтерв'ю Ксюші Собчак і Дудя. Розповідали про охєрєнну цінність пам'ятника Катерині II. Хоча чому в минулому часі? І досі так. У нашому місті все ще тривають пошуки "хороших росіян".

Он які баталії розгортаються з приводу пам'ятників колонізаторам. "Не трогайте русскую культуру, она ни в чём не виновата!". Винна. Тому що мовчала. Потурала. Сприймала. Толерувала. Відключала мозок і серце. Йшла на заклання і при цьому славила Сталіна і його приспішників-вбивць.

Михайло Драй-Хмара. Поет, перекладач. Знав 19 мов. Вбитий на Колимі. У 49 років.
Микола Хвильовий. Письменник неороманитичного стилю. В атмосфері тотального цькування і переслідування, покінчив життя самогубством. 39 років. Його твори та його ім'я залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні.
Майк Йогансен. Автор пригодницьких романів. Розстріляний в Києві. 40 років.
Дмитро Фальківський. Поет, прозаїк, перекладач, сценарист. Розстріляний у Києві. 36 років.
Гео Шкурупій. Один із лідерів панфутуристів. Розстріляний у Ленінграді. У 33 роки.
Клим Поліщук. Автор історичних романів. Розстріляний у Сандармохах. 45 років.
Юрій Вухналь. Письменник. Писав романи, гуморески, фейлетони, нариси. Розстріляний у Харкові. В 30 років.

І ще сотні, тисячі тих, хто міг би наблизити нашу свободу і незалежність. Тому і знищили. Замінивши симулякрами, спотворивши смисли і сенси.

Вони нам влаштували не лише геноцид, а і етноцид, і лінгвоцид. Вони знищували нашу ідентичність і культуру. Вони зіштовхували нас зсередини, рвали наші зв'язки і намагалися створити "єдиний радянський народ". У нас відбирали мову, історичну пам'ять, культуру, самосвідомість.

Найбільше зусиль під час етноциду спрямовується саме на знищення національної мови.

І зараз вони для нас хочуть те ж саме. Тому і замінюють в першу чергу таблички з назвами у наших окупованих містах. Тому і палять підручники і завозять свої.

А наші військові, звільняючи села і містечка на сході, розмовляють з дітьми українською мовою.

Щоб не боялися. Щоб визнали своїх. БО МОВА МАЄ ЗНАЧЕННЯ. Бо за мову вбивали і вбивають.

Тому не має бути жодної толерантності. Ні до російської церкви, ні до пам'ятників умовним булгаковим (в музеї перемістити, з відповідними табличками і поясненнями), ні до російської мови в освітніх, культурних, державних закладах.

Зараз це вже не питання дискусій. А питання хто і кого.

І нам треба не просто вижити. А і перемогти. На всіх фронтах.

Іншого часу не буде.

Понакрадали у Ешера

Для новеньких: